ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ: «ЧЕРВОНІ МІТЛИ» ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА. . Кам'янецький часопис "Ключ"

ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ: «ЧЕРВОНІ МІТЛИ» ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

Цьогоріч минає 80 років з початку Голодомору 1932-1933 років в Україні. Ця подія стала катастрофою не лише для України чи Європи, а й для всього світу. За своєю людиноненависницькою сутністю та кількістю жертв Голодомор може зрівнятися лише з Голокостом. Як тут не згадати слова українського поета, уродженця Поділля Василя Василашка, де він порівняв події 33-го року із розп’яттям Христа.
Це був цілеспрямований акт геноциду комуністичного тоталітарного режиму проти 2 (1).jpgукраїнського народу. Влада не могла пробачити українцям боротьбу за незалежність у 1917-1921 рр., антибільшовицький повстанський рух, опір колективізації, антиколгоспний рух тощо. Вирішено було поставити на коліна український народ шляхом вилучення всіх зернових запасів, що неминуче мало призвести до страшного голоду та вимирання українців. Це, в свою чергу, мало зламати національний дух населення. Як зазначив тоді тогочасний партійний функціонер Хатаєвич: «Між селянством та нашою владою йде нещадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був перевіркою нашої сили і стійкості. Лише голод показав, хто тут господар. Потрібно було втратити мільйони житів, щоб колгоспна система залишилися назавжди».
Та це далеко не весь цинізм щодо нашого народу. Так новорічна (!) телеграма «вождя всіх народів» Сталіна від 1 січня 1933 року санкціонувала проведення обшуків та вилучення зернових запасів у населення. А, згадаймо, закон про п’ять колосків...
Те, що 1932 р. був неврожай, - не більше, аніж міф. Насправді, українські поля, які були житницею Європи, щедро колосилися врожаєм. Проте під цинічним лозунгом «вилучення хлібних надлишків» хлібозаготівельні загони, які отримали в народі назву «червоні мітли», 4 (2).jpgприступили до вилучення усіх зернових запасів у колгоспах, радгоспах та в одноосібників. «Вимітання» хлібних запасів з території України не припинилося навіть тоді, коли з’явилися ознаки голоду. Керівників сільськогосподарських підприємств, які намагалися просигналізувати владі про голод, звинувачували у «саботажі» та «намаганні» зірвати хлібозаготівельні плани. Десятки та сотні районів і колгоспів, які не виконали здачу хліба, були занесені на «чорну дошку», що позбавляло людей можливості придбати найнеобхідніші в господарстві речі. 18 листопада 1932 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про посилення «куркульського терору» зокрема і на території Вінницької області, до складу якої на той час входила і Кам’янеччина. У документі ставилося завдання: «Посилити репресії по відношенню до кулацьких та інших контрреволюційних елементів... Каральні органи пролетарської диктатури – ДПУ, суд, прокуратура – повинні наносити швидкі та рішучі удари нахабніючим кулацьким елементам не тільки після їх виступів, а й для попередження контрреволюційних виступів...» І на додачу до голоду над селом зашаленів червоний терор. Зокрема, на Кам’янеччині до суду було притягнуто 39 одноосібників та 72 оштрафовано. За зрив хлібозаготівельної кампанії у районі зняли 7 голів сільських рад, а над головою вилучення зерна.jpgЦибулівської сільської ради провели показовий судовий процес.
Справжнім людомором для подолян стали зима-весна 1932-1933 років. За даними істориків, найбільше від Голодомору постраждали Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська області. Проте не обійшла біда й наш край. Близько 80 населених пунктів Кам’янець-Подільського району постраждало від голоду. Відомий вчений Роберт Конквест, подаючи нотатки колишнього активіста, так описує тогочасну ситуацію: «На фронті чоловіки вмирають швидко, вони воюють з ворогом, їх підтримує почуття товариськості й обов’язку. Тут я бачив людей, котрі вмирали в самотності: повільно, страшно, безглуздо. Їх загнали в кут і залишили здихати від голоду, кожного в своєму домі, політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за круглим столом нарад і банкетів. Їм не залишалося навіть розради неминучої необхідності того, що відбувається, аби зменшити жах. Найстрашніший вигляд мали маленькі діти з кінцівками, як у скелета, що росли із опухлих, мов кулі, животів. Голод зігнав з їх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх у замордованих горзулій; лише в очах у них ще зберігалося щось від дитинства. Скрізь ми бачили чоловіків і жінок, які лежали долілиць, з опухлими обличчями, роздутими 2.jpgживотами і порожніми, без будь-якого виразу, очима».
Враховуючи прикордонний статус Кам’янеччини, населення, особливо з сіл, які знаходилися на річці Збруч, намагалося вирушити в західні області України. Там подоляни міняли свої речі (якщо такі в них були) на хліб та зерно. Непоодинокими були випадки, коли люди наймалися на роботу за можливість харчуватися або працювали за хліб. Проте далеко не всім це вдавалося: вздовж кордону з Польщею по річці Збруч та кордону з Румунією по річці Дністер у багатьох місцях були влаштовані загорожувальні лінії та знаходилися прикордонні пости. Для того, щоб голодуючий люд не втікав за кордон (на українські землі), на кордонах несли варту радянські каральні органи. Людей, яких ловили, одразу ж віддавали під суд. Проте ніякі перешкоди не могли зупинити тих, хто намагався врятуватись від голодної смерті. Варто зазначити, що представники одного народу, розділені кордонами та перебуваючи під владою різних держав, підтримували та допомагали один одному.
Інші голодуючі люди намагалися виїхати у великі міста, щоб там спробувати знайти їжу. Проте на підходах до великих міст чатували загорожувальні підрозділи радянських каральних органів. Українська село було приречене на вимирання...
Скрутною була ситуація і в містах. Студенти Кам’янця-Подільського на сторінках газети «Комуніст» так писали про своє життя в 1933 році: «На сьогоднішній день наше студентство м.Кам’янця в надзвичайно поганих умовах живе й не знає причин, хто ці умови склав йому. Студентство в сучасний момент надзвичайно обурене, але цієї обурливості не виявляє. Але, коли надальше студентство буде голодне, холодне та обшарпане, як до цих пір, то ця обуреність виявлятиметься страйками або демонстраціями протесту проти такого життя... У столовій хліба не дають, дають хліб у студрозпредах, які теж взяли курс на зниження норм хліба, з фунта сходило до 150 гр, а то його і по 3 дні не бувало... Боротьба за існування по-нашому – це боротьба за хліб». Такі важкі умови змушували студентів залишати навчання, щоб якось прохарчуватися.
В умовах, коли українці мільйонами вмирали від голоду, партійна номенклатура повністю забезпечувалася харчуванням: до їх раціону входили м'ясо, риба, молочні продукти, фрукти. Інформація про страшний голод в Україні, яка просочувалася за кордон, мобілізувала громадян тих країн до надання допомоги голодуючим. Проте радянське керівництво цинічно заявляло, що ніякого голоду в Україні немає і ніякої допомоги не потрібно. Михайло Калінін у своєму виступі заявив: «Збираються політичні шахраї і пропонують вносити пожертви так званим (!) голодуючим України... І де збираються?! У Відні, де пролетаріат буквально вимирає з голоду!..» Думаю, що коментарі тут зайві...
Свій протест селяни часто висловлювали в усній народній творчості. Наведемо декілька таких прикладів з книги вінницького історика Іллі Гавриловича Шульги: «Встань, Володя, подивися, До чого ми дожилися: Ні корови, ні свині, – Тільки Сталін на стіні».
Згаданий історик описує, як один селянин схопив дрючок, вдарив по портрету Сталіна: «Ти ситий і прийшов до нас грати, а в нас кишки грають».
Голодомор для України обійшовся надто дорогою ціною – десять мільйонів людських життів. Що стосується Поділля, то Ілля Шульга віднайшов у архівах дані про ріст смертності на території Вінницької області, до складу якої, повторюся, входила і Кам’янеччина. Якщо в 1932 р. померло 86964 особи, то у 1933 р. – 263520, в 1934 р. – 58835. Проте навіть п’ятикратне зростання смертності у 1933 р. не відображає реальної картини. Втрати від Голодомору були значно більшими, адже ретельних записів про смертність населення не велося. Чимало людей у пошуках хліба вмирали на станціях, узбіччях шляхів. Офіційні ж документи фальсифікувалися та нищилися. За історичними даними, на Кам’янечині від Голодомору померло близько 2000 людей. Ситуація в різних населених пунктах була різною. Так, в селі Мілівці, яке знаходилося на кордоні з Польщею, жертвами Голодомору стали 22 особи, в селі Баговиця – 57 осіб, а от в селі Довжок лише за червень 1933 року померло понад півсотні селян. Загалом, людські втрати у селах нашого району досягали 10-12% населення, а подекуди й більше.
На сьогодні Голодомор визнали актом геноциду проти українського народу понад два десятки країн. Крім того, Голодомор як геноцид класифікувала Парламентська Асамблея Ради Європи. Проти визнання виступають Генеральна Асамблея ООН та Росія. Зрештою, дивує позиція і окремих керівників нашої держави.
Хотілося б закликати всіх кам’янчан 24 листопада, в День пам’яті жертв Голодомору, о 16.00 запалити свічку пам’яті, ушанувавши десять мільйонів українців, забраних кістлявою рукою голоду.
Ігор СТАРЕНЬКИЙ, член Національної спілки
краєзнавців України, спеціально для «КлюЧа»