СМИЦЬКИЙ – НАШ ХЛОПЕЦЬ. Тетяна ШУХАНОВА. Кам'янецький часопис "Ключ"

СМИЦЬКИЙ – НАШ ХЛОПЕЦЬ

Смицький15 квітня – 100 років карному розшуку.
Минулого номера газети ми розпочали публікації про знаних пінкертонів нашого міста. Першим на шпальти газети потрапила легенда карного розшуку Йосип Жезіцький. Наступний достойний чоловік, учень Йосипа Івановича – підполковник Валерій Смицький. Валерій Сильвестрович також був учнем і послідовником начальників карного розшуку Володимира Васіка (покійний), Володимира Білюка, Івана Адамовського, Віктора Діденка. У трьох останніх наш герой був заступником.

– Валерій Смицький – надзвичайно порядна людина, – розповідають його колеги Володимир Ляшук, Вадим Бобровський і друзі Віталій Корній та Анатолій Савчук. – Грамотний і висококласний фахівець. Він завжди вирізнявся діловитістю, вимогливістю, принциповістю, відданістю та працьовитістю. Нині він у відставці, але й досі допомагає молодим правоохоронцям своїми порадами. Валерій Сильвестрович завжди був взірцем оперативно-розшукової діяльності. За його плечима багато розкритих гучних кримінальних справ. Досвід його роботи увійшов до підручників з оперативно-розшукової діяльності. За 25 років роботи в правоохоронних органах він завоював повагу, визнання колег і керівництва, а також шану мешканців міста, за що отримав відзнаку міського голови «За заслуги перед міською громадою».

З дитинства мріяв хлопчина зовсім про інші погони – військові, але ще в армії довелося надіти міліцейські, бо на службу призвали у внутрішні війська, ще й на День міліції 10 листопада 1975 року. Служив у Львові в спеціальному моторизованому батальйоні міліції і тоді доводилося там охороняти громадський порядок. Перед тим, як заступити на службу, в райвідділі проводили інструктаж, і йому все сподобалося, тому після армії вступив до Львівської спеціальної школи міліції з підготовки працівників карного розшуку. Закінчивши школу міліції в жовтні 1980 року, отримав направлення у Кам'янець-Подільський інспектором карного розшуку. Тоді начальником карного розшуку був майор міліції Анатолій Соломенюк.

– Валеріє Сильвестровичу, Ви пам’я­таєте своє перше завдання?

– У мене воно було через два дні роботи. Це була крадіжка з сільського магазину в Шустівцях. Мене тоді вразила організація виїзду на місце злочину: до складу слідчо-оперативної групи увійшов посилений склад, майже всі служби.

Мені, як молодому оперу, випала роль «посильного» – привести особу, яка могла бути ймовірно причетною до злочину. На допомогу з сільської ради мені приставили проводжатого. Йшов осінній холодний дощ, ми потопали в багнюці на сільських вулицях. Близько 15-ої нарешті повернулися до сільської ради, де був штаб СОГ. Увесь мокрий зайшов до кабінету голови сільської ради і побачив всю оперативну групу, яка обідала. Тодішній начальник райвідділу міліції Володимир Білюк сказав, що війна війною, а обід за розкладом, і скомандував: «Налийте молодому повний». У моїх руках опинився гранчак, усі пильно слідкували за моєю реакцією. Я узяв і випив до дна. Білюк вигукнув: «Наш хлопець! Буде працювати!».

Після обіду всі, крім мене та дільничого інспектора Віктора Гоншовського, поїхали до райвідділку міліції. Нас двох залишили розкривати злочин. Мудрий дільничий давав мені настанови, казав, що опер повинен мати скрізь свої вуха й очі.

Наступного ранку, щойно по радіо пролунав гімн Радянського Союзу, ми вдвох вже були в помешканні братів Карамазових, які жили в селі Нівра Борщівського району. Вони й виявилися злодіями.

– А чому Ви з такого хорошого колективу райвідділу перейшли на роботу в міськвідділ?

– На той час у мене вже були дружина і двоє дітей, але вони мешкали у Львівській області, було важко розриватися між роботою та родиною. Райвідділ мені не міг допомогти навіть із тимчасовим житлом, а от начальник міськвідділу Віталій Бачинський та його заступник з оперативної роботи Йосип Жезіцький вибили мені службову квартиру, і я перейшов у карний розшук міста.

Йосип Іванович взагалі був для мене другим батьком. Він передавав мені досвід, знання, навики, ази оперативно-розшукової роботи. Мені пощастило працювати з такими асами-операми як Володимир Васік, Володимир Білюк, Іван Адамовський, Василь Гнап. Вони вчили мене тонкощів оперативно-розшукової діяльності, давали важливі поради та підстраховували. По життю ми стали товаришами та друзями.

– Який перший злочин розкрили Ви особисто?

– Це було наприкінці грудня 1980 року. Невідома особа з науково-дослідної ділянки на вулиці Нігинське шосе зрубала три сріблястих ялинки «Піхта біла». Коли всі люди відпочивали та святкували Новий рік, не маючи жодних оперативних даних, за принципом «вовка ноги годують» я розкрив цей злочин та затримав правопорушника.

Найбільше досвіду оперативний уповноважений отримує під час розкриття важких резонансних злочинів, таких, наприклад, як вбивство. Так, наприкінці червня 1982 року між огорожами «Сільгосптехніки» та понтонного полку, що на вул.Вокзальна, в штучній водоймі було виявлено оголений труп студентки Кам'янець-Подільського педінституту Кваші з ознаками насильницької смерті та зґвалтування. Для розкриття цього злочину було створено слідчо-оперативну групу з працівників карного розшуку, дільничних інспекторів міськвідділу та працівників відділу карного розшуку управління. СОГ очолив заступник начальника ВКР області Кіданчук. Основною версією було: «Злочин, скоєний військовослужбовцем понтонного полку».

Смицький-2При проведенні огляду місця злочину оперуповноважений Володимир Колесник знайшов жіноче плаття, яке належало потерпілій. Перші допити військовослужбовців, які несли караульну та внутрішню службу в нарядах, позитивних результатів не дали. Відповіді на поставлені запитання були стандартними: «Нічого не бачив, не чув, не знаю». Перед тим, як йти на допит, військовослужбовці отримували інструктаж нічого не говорити. Було прийнято рішення змінити тактику допиту, і це дало результат. В одного з військовослужбовців, чергового по господарському двору, я вилучив жіночі туфлі, які належали потерпілій. Ці туфлі він знайшов на господарському дворі. Також він надав цінну інформацію щодо вбивці. Подальшим проведенням оперативних заходів в умовах «гауптвахти» військової комендатури було викрито військовослужбовця Ренке, який, щоб приховати зґвалтування, скоїв убивство дівчини, за що військовим трибуналом був засуджений до 14 років позбавлення волі, хоча тоді за таке передбачалася «вишка».

Розкриваючи злочини, тим паче стикаючись з людською жорстокістю, я глибше проникав у саме поняття злочинності, не жорстокішав, а покладався на всепереможну людську доброту. Щоправда, були моменти, коли в мене накопичувалося стільки ненависті до злочинців, що хотілося взяти автомат і стріляти всіх підряд. Але повертався спокій, починались нелегкі роздуми, і я розумів, що це не метод боротьби зі злом, бо можна стати таким, як ті бандити. Злість не можна запрошувати в порадники. Я намагався бачити в кожному злочинцеві людину від природи чесну, добру, але скалічену суспільством, яке нікого не милує. Мені страшно було й на мить уявити: а раптом усе суспільство стане таким деградованим, чи не доведеться повертатися в печери, як первісним людям? Але й там, мабуть, існували свої правила мирного співжиття, а й коли траплялись випадки насильства, то диктувала їх боротьба за звичайний шмат сирого м'яса, а не жадоба збагачення, вивершення над кимось. Що розмаїтішими ставали блага цивілізації, то ширшими й витонченішими прийомами володів кримінальний світ.

– Валеріє Сильвестровичу, коли працювати було важче тоді чи зараз?

– Напевне, зараз важче працювати, незважаючи на те, що тепер поліцейські забезпечені всім – транспортом, засобами зв’язку, оргтехнікою, доступом до інформації. Це у нас колись був один автомобіль на всіх, але за нами стояла чітка законодавча база, а сьогодні в поліцейських зв’язані руки. Їм закон не дозволяє робити того, що робили ми. Без дозволу слідчого поліцейський не може робити потрібні заходи, не може допитати особу. Крім того, злочини стали більш вигадливі. До прикладу, раніше не було мобілок, їх не крали, а тепер це дуже поширено. І для того, щоб почати пошуки, потрібно пройти низку процедурних питань – від постанови до вироку суду на прослуховування. Це довгий шлях.

– То це Ви зараз відмазуєте поліцейських, їхню, м’яко кажучи, непрофесійність?

– Ні. Ми були впевнені в завтрашньому дні, що, вийшовши на пенсію, сім'я буде забезпечена. Крім того, працював закон. Ми працювали як чорні воли на оперативній лінії вогню. Краще запитайте мене, чи я згідний зараз повернутися назад на службу?. Ні, але це за віком не пішов би, а за покликом душі – ТАК.

Хто може витримати нинішню законотворчість? На кого вона розрахована і хто приймає закони? Ми знаємо: це ті, хто знає, що він рано чи пізно може бути притягнутий до відповідальності, от і під себе закон творить. Зараз модно ноші, ковдра і лікарня. Нині на них за гроші працюють адвокати. Де це бачено, щоб у справі було по п’ять адвокатів? Якщо взяти дві сторони медалі, тобто потерпілий і злочинець, то тепер закон захищає злочинця, а потерпілий виходить двічі наказаний – злочинцем і законом. Коли його обікрали і коли все життя судиться. У нашій державі навіть немає страхування у випадку крадіжки.

Створення поліції – це позитивне явище. Але підготовка нових патрульно-постових поліцейських проводилася невірно. Це як під час Другої світової війни були курси «постріл»: два місяці – і на фронт. Проколи в підготовці бачили всі громадяни України. Проведення переатестації всіх працівників міліції проводилося некваліфікованими членами комісії. Не враховувалися професійні якості слідчих, оперативних працівників карного розшуку, дільничних інспекторів. Для підготовки професійного фахівця, слідчого чи оперативного працівника потрібно мінімум три роки. Після атестації пішли з роботи кращі спеціалісти, не знаючи причини, з якої вони не пройшли тестування. Таку помилку вже робили в 1917-1920 роках «революційні вожді» за принципом «... разрушим до основанья, а затем...». Зруйнувати легко, спробуй збудувати або відновити зруйноване.

– Які роки у вашій службі були найважчими?

– Кінець вісімдесятих та початок дев'яностих. З приходом весни амплітуда народних хвилювань почала зростати. Україною прокотилася хвиля Народного Руху, яка дійшла і до Кам'янця. Могутня держава раптом стала всесвітнім жебраком, доки зовсім не розпалася. 1 травня 1991 року лідери Народного Руху проводили черговий мітингу біля міської ради. Карний розшук мав тоді охороняти там прапори СРСР та УРСР. Мітингарі рвалися зняти державні прапори, а вчепити жовто-блакитні. Терміново зібрали позачергову сесію міськради, але провокатори не хотіли чекати законного рішення, а намагалися прорватися до флагштоку. Тоді я вступив у переговори і впродовж трьох годин тримав оборону, спрямовуючи натовп у правове русло. І депутати прийняли рішення поруч із тоді державним прапором підняти жовто-блакитний. Ми, слуги закону, стояли на його сторожі. І коли 9 травня під час святкування Дня Перемоги ветерани намагалися зняти жовто-блакитний прапор, а вони цього не мали права робити, бо ж було рішення, то ми, правоохоронці, зуміли довести в цих двох випадках, що Закон понад усе. Міліція повинна стояти тільки на боці закону, всі інші політичні справи її не стосуються, для того є державні органи, хай дбають про розбудову країни, а поліція має ловити злочинців та боротися з правопорушниками.

– Валеріє Сильвестровичу, на Вашу думку, коли розпочався розвал міліції?

– У середині 90-их років, коли пішов у відставку міністр внутрішніх справ Василишин і став Радченко. До цього призначення він був заступника міністра СБУ України. Він розпочав чистку в МВС. На посади заступників начальників з оперативної роботи у м.Київ призначив працівників СБУ. Понад 80% від призначених не впоралися з навантаженням. Тоді великого тиску зазнала Хмельницька область, а найбільше – Кам'янець-Подільський. Найбільший тиск відчули працівники середніх ланок та оперативники. Безкінечні перевірки, провокації створювали дискомфорт у роботі. Мета переслідування – зняти з посад керівників підрозділів. Це їм вдалося зробити, під тиском написали рапорти про вихід на пенсію начальник управління Колесников та низка інших керівників. З того моменту начальники міліції призначалися за політичним забарвленням. Особовий склад називав це приходом «нової команди». На жаль, ці відголоски є і до сьогодні.

– Старше покоління кам'янчан пам’ятає загибель Мельника і Фошина. На Вашу думку, можна було уникнути цих смертей?

– Безумовно. На превеликий жаль, деякі керівники через свої непродумані, поспішні дії підставили своїх підлеглих. У травні 1997 року колишній працівник карного розшуку, на той час оперуповноважений Кам'янець-Подільського ВБОЗ Микола Фошин та вбозівець Володимир Мельник через халатність керівника Хмельницького УБОЗ Блащука загинули при виконанні службових обов'язків. Блащук послав своїх підлеглих без табельної зброї та належного інструктажу на затримання злочинця. Злочинець впритул розстріляв Фошина і Мельника та поранив співробітника Хмельницького ВБОЗ.

Спогади про героїчне минуле слугують новому поколінню працівників карного розшуку джерелом натхнення для нових здобутків на нелегкій ниві охорони миру і спокою наших громадян. Низький уклін і довічна шана загиблим при виконанні службового обов'язку. 

P.S. Минулого року до Дня карного розшуку Валерій Сильвестрович на замовлення ради ветеранів та пенсіонерів Кам'янець-Подільського гарнізону видав книгу «Опера форпосту над Смотричем». У ній описана історія створення та діяльність карного розшуку Подільського краю і людей, які творили її впродовж століття, робили перші кроки у становленні карного розшуку. Три роки життя витратив Валерій Смицький, аби книга про історію та сучасність карного розшуку Кам'янеччини побачила світ.