СІМ'Я – НАЙВАЖЛИВІША ЦІННІСТЬ РУСЛАНА СЕНДЗЮКА. Наталія ЯЦЕМІРСЬКА. Кам'янецький часопис "Ключ"

СІМ'Я – НАЙВАЖЛИВІША ЦІННІСТЬ РУСЛАНА СЕНДЗЮКА

сендзюкСпокійний, стриманий, виважений, – так говорять про нього навколишні. Надійний та цілеспрямований – так кажуть про нього рідні. Непублічний, але активний у громадській роботі. Відданий родині та справі, якою займається. Усе це про депутата районної ради, аграрія Руслана Сендзюка, який 22 травня святкуватиме 45-річчя.

Із якими здобутками наш ювіляр дійшов до цієї дати, та чи не шкодує, що все так сталося, вирішили розпитати його напередодні. Батьки мріяли, щоб син став педагогом, а він хотів торувати їхню бухгалтерську стежку (мама ювіляра Тетяна Іванівна працювала головним бухгалтером в колгоспі, а тато Ігор Ананійович – у сусідньому селі головою радгоспу).

У результаті і педагогом став, і бухгалтером, а ще – аграрієм. І досі ці професії ключові в його житті.

– Руслане Ігоровичу, розкажіть, як педагог став аграрієм?

– Народився я в селі Чабанівка. Там же закінчив 8-річку. Батьки дуже хотіли, щоб я став вчителем, тож після 8 класу спробував вступити в педучилище, але не склалося. Два роки ходив за 10 кілометрів у Грушківську середню школу, після закінчення якої знову зробив спробу стати педагогом. І вона виявилася успішною: закінчив фізико-математичний факультет нашого педуніверситету.

Після того за розподілом потрапив у Абрикосівську середню школу. Працював вчителем математики протягом трьох років. Паралельно з цим навчався в Київському національному економічному університеті, здобував фах, про який мріяв уже я, вивчився на бухгалтера. Чесно кажучи, шкодую, що швидко закінчив із вчительською кар'єрою, та на маленьку зарплату сім'ю не прогодуєш. Тоді були такі часи, що грошей не платили по півроку, але в цій школі я заробив на блоки, на яких закладений фундамент нашого будинку, який ми, до речі, побудували власними силами.

Після школи мене запросили у підприємство «Наутилус», яке торгувало сільськогосподарськими запчастинами. Декілька років пропрацював там бухгалтером, і коли директор пішов на іншу роботу, мене призначили на його посаду.

У 2008 році відкрив власну справу, хоч напрямок діяльності залишився незмінним.

– Як все ж таки життя затягнуло в аграрний бізнес, адже більшість знає Вас саме як аграрія?

– Були паї моїх батьків та батьків дружини і знайомих. Вони стояли необроблені, заростали бур'янами. Боляче було на все те дивитися. Вирішили з татом обробляти землю своїми силами. З техніки був лише трактор, а ще – великий ентузіазм.

Без найманих працівників, усе робили самі. Починали з 20 гектарів, і зараз маємо у межах 100 га. Є вже комбайн, 4 трактори, необхідне обладнання, працює два механізатори. Займаємося вирощуванням зернових і сої.

– Не було бажання вирощувати щось особливе, якісь нішеві культури?

– Ні, в наших реаліях це великі й невиправдані ризики.

– Руслане Ігоровичу, всі Вас знають нині як депутата районної ради. Хто підштовхнув до такої активної громадської діяльності?

– Важко сказати. Я людина непублічна, але є проблеми, які потрібно вирішувати. Були різні пропозиції від різних партій, проте вибрав Аграрну, яка була найближча по духу.

– Це практично не афішується, але знаю, що Ви багато допомагаєте селу, в якому народилися і виросли – школі, дитсадочку, ветеранам. Це власна ініціатива чи якась данина моді?

– Жодної моди, це все від душі. До цього процесу залучаємо дітей. Усі разом складаємо новорічні подарунки для садочка і школи, їздимо вітати на 9 травня ветеранів, на жаль, у нашому селі їх залишилося всього двоє.

Завжди хочеться зробити більше, але не часто є така можливість. Якщо вона є, потрібно допомагати. Людина ж просто так до тебе не прийшла, значить твоя допомога її необхідна. Намагаюся нікому не відмовити, а якщо не можу, чесно признаюся.

сендзюк-1– Якщо трапляється вільний час, як його проводите?

– Намагаюся витратити його на сім'ю. Для мене це найважливіша цінність у житті. 

– Ваша дружина, Олена Сергіївна, педагог за освітою, нині вона очолює відділ освіти, культури і спорту Слобідсько-Кульчиєвецької ОТГ. Ви також педагог. Де познайомилися – в школі чи інституті?

– Важко сказати, що ми познайомилися, адже знали один одного давно, бо росли в одному селі. Правда, коли я пішов до школи, то Олена тільки народилася. 

7 січня 1997 року разом з товаришем прийшли до майбутньої дружини в гості колядувати, вона тоді вже навчалася в педучилищі. Відтоді почали зустрічатися, а в 2000 році одружилися. У шлюбі народилося дві дівчинки – старшій Даші 16 років, а молодшій Іванці буде вісім.

– Діти мріють піти батьківськими стопами, чи все ж таки маминими?

– Минулого року, коли Даші вручали свідоцтво про базову середню освіту, вона розповідала, що мріє піти шляхом батька і мати відношення до аграрної справи.

– То Ви їх берете з собою на роботу, в поле до комбайна?

– Аякже, їздимо і на тракторі, і на комбайні, дивимось, як сходить пшениця, як збирають урожай. Разом нам завжди цікаво. Разом з дружиною привчаємо дітей до самостійності. Вони повинні самі знайти свій шлях, а ми їх у цьому підтримаємо.

– Тоді, 7 січня 1997 року, за що покохали майбутню дружину?

– Не можна так сказати: «За що?». Тьохнуло щось всередині – і все. Прийшов, побачив і полюбив. А якщо відверто, то в Олени є дуже багато гарних рис – вона чесна, порядна, гарна господиня. Нам добре разом.

– Яка страва дружини найбільше подобається?

– Печена курочка.

– А для жінки що готуєте?

– Я від кухні далекий, можу приготувати яйця, смажені з сметаною. І щоранку, це вже беззмінно, хай там що – це кава з молоком.

сендзюк-2– Хто головний у Вашій сім'ї?

– Не знаю, думаю, що я (сміється). Узагалі, всі рішення – важливі і не дуже, приймаємо спільно. Я виступаю ініціатором всього, що стосується роботи. У домашньому господарстві головна дружина.

– За 19 років спільного життя не було моментів, коли здавалося, що ви набридли один одному?

– Я не кажу, що все було так ідеально, але чогось подібного не було. Ми один за одного горою.

– Улюблений відпочинок у родині Сендзюків який?

– Обов'язково активний. Коли є час, любимо подорожувати. Зазвичай це сімейні автоподорожі по Україні і за кордоном – Болгарія, Румунія, Польща. Не можемо бути окремо один від одного.

– Коли бачили красу довкола, особливо закордонну, не виникало бажання все залишити і змінити місце проживання?

– Напевне, ні. Тут ми вже пустили своє коріння, тут наша родина і батьки, наша рідна земля. Треба цінувати те, що маємо.

– Який найважливіший подарунок Ви отримували в житті і від кого?

– Від дружини Олени, яка подарувала мені двох чарівних донечок.

– У житті бувають різні ситуації, не завжди райдужно, часом складно. Якщо падаєте, що допомагає вставати і йти далі?

– Сила волі. Людина повинна постійно рухатися і йти вперед. Якщо ти станеш і будеш стояти на одному місці, то тебе затопчуть, а завтра ти вже будеш ніхто. Для чого тоді жив?

– Хто були Вашими вчителями по життю, яким сьогодні Ви можете сказати: «Дякую!»?

– У першу чергу – це мої батьки. Вони завжди хотіли мене бачити гарною людиною, думаю, я їх не підвів. Батьки завжди повинні пишатися своїми дітьми, а діти повинні бути кращими на голову за своїх батьків.

І своїх дітей навчаємо самостійності, наполегливості, порядності. Щоб у них були всі прекрасні риси, які мають бути в людини. Вони мають знати ціну грошам, які не легко даються, і йти до мети, попри труднощі.

Також мої вчителі – це дружина і діти, вони мене завжди і у всьому підтримують.