МАХНІЦЬКИЙ ЧИСТИВ СУСПІЛЬСТВО ВІД КРИМІНАЛЬНОГО НАКИПУ. Тетяна ШУХАНОВА. Кам'янецький часопис "Ключ"

МАХНІЦЬКИЙ ЧИСТИВ СУСПІЛЬСТВО ВІД КРИМІНАЛЬНОГО НАКИПУ

Махніцький15 квітня працівники карного розшуку відзначатимуть 100 років від дня його створення. Основою усіх оперативних підрозділів міліції є карний розшук. Тут служать сильні духом, професійно підготовлені люди, фанати своєї справи. Щодня розшуковики чистять суспільство від «кримінального накипу», часто ризикуючи наразитися на бандитський ніж чи кулю. Проте справжніх фахівців ніщо не могло збити з обраного шляху. Недарма ж випромінюють такий непереборний оптимізм слова з відомої пісні: «Прорвемся, опера!». 

Практика показала, що випадкові люди у карному розшуку не затримуються надовго. Та хто вони, співробітники карного розшуку? Це люди, які живуть роботою, які роботу ставлять на перше місце, хоча це шкодить сім’ї, особистим інтересам... Але інакше вони не можуть. І нині наша розповідь саме про такого опера. На вигляд суворий і здавалося б сухар, але насправді людина чуйна, добра. Майор міліції, колишній начальник карного розшуку Микола Махніцький. Чого варта його розповідь про тюльпани, які він споглядав під час служби на Байконурі.

Весна... (Щира посмішка на обличчі). Стоїш в наряді на вишці, а навколо, скільки око бачить, жовтий килим із тюльпанів. А ти шукаєш поодинокі і звичні для душі, мамині червоні тюльпани. Які маленькими плямками де-не-де як намистини пришиті на цьому безкрайому килимі.

СТАВ ОПЕРОМ
Микола Валентинович народився 18 грудня 1964 року в Кам’янці-Подільському. В міліцію прийшов працювати у 1987 році міліціонером ВДСО (позавідомча охорона). Згодом перевівся в карний розшук міськвідділу міліції і став помічником оперуповноваженого карного розшуку, потім – оперуповноваженим, старшим оперуповноваженим і дійшов до начальника, пройшовши усі щаблі кар’єрної драбини й зростання.

Бажання стати опером і парцювати в карному розшуку стало реальністю для Миколи Махніцького в 1991 році, коли його офіційно призначили помічником оперуповноваженого ВКР. Тоді відділ очолював Валерій Смицький. При першій зустрічі Валерій Сільвестрович відчув, що у Миколи є перспектива стати справжнім опером. Але йому окрім величезного бажання ще потрібно навчатися. І Микола цього ж року вступив до Львівського інституту внутрішніх справ України. 

На все життя він запам’ятав слова кіногероя Бикова із кінострічки «В бой идут одни старики»: «... летать ми тебя научим, если во время боя будеш держаться за хвост ведущего, будеш летать и побеждать», які використав його вчитель Валерій Смицький під час першого спілкування.

– Валерій Сільвестрович – чудовий вчитель, це людина, яка знає всі ази й тонкощі оперативно-розшукової діяльності, – розповідає Микола Валентинович. – Він виховав не одне покоління оперативників, які працювали в місті, в області, у главках. Найперше, на що він звертав увагу – безпека кожного з нас. Тим більше, що ми працювали у ті важкі, бандитські 90-ті. Нас було дуже мало і працювати було досить складно. У карний розшук мало хто йшов працювати і тоді (1993 р.), аби заохотити людей, ввели квоту для оперів «рік за півтора» і ввели пільгу 50% сплати за комунальні послуги. Але ті, які велися лише на пільги, відсіювалися буквально за півроку. Із сотні претендентів залишався один. Решта не витримувала ритму життя й не вистачало розуму. А вже коли пішла реформа Збройних сил, до нас пішли військові, а також, коли закрилися спецкомендатури (їх називали хіміки), то працівників переводили у позавідомчу охорону або до нас. Проте військові не витримували, казали, що це не їхня робота. А тут ніч-день, ніч-день. Крім того, тоді було дуже небезпечно бути опером, навіть коли нам потрібно було заходити в під’їзд, то насамперед заходили працівники постової служби, а вже потім ми. Це робилося задля нашої безпеки.

Людяність, честь і повага – це були знаменники, яким нас вчив Смицький. А ще перед затриманням злочинця потрібно його обкласти як вовка на полюванні. А потім з чистою душею, коли маєш усі аргументи, можна його запрошувати на чашечку чаю. І по пунктам все розклавши, він змушений визнати усе скоєне.

– Миколо Валентиновичу, Ви на початку своєї оперської кар’єри здобули вищу освіту у Львівському інституті внутрішніх справ, чи допомогла та освіта на практиці?

– Освіта є освіта, але її на практиці не дуже засвоїш. Бо лекції нам читали науковці, а не практити. Жодні школи, академії, якщо викладачі теоретики, а не практики, нічому не навчать. У нашому місті була дуже сильна школа розшуку, це визнавали усі регіони Радянського Союзу.

– Своє перше завдання пам’ятаєте?

– Це були дев’яності, тоді всі офіцери їздили на навчання в Хмельницький, а я з ними не міг поїхати. Переддень 9-го травня. Я з кінологом Сергієм Мервою, тоді була така посада, і його собакою Ремом залишилися в місті, щоб зайнятися розкриттям злочину. Тоді п’яні розбори потягнули за собою смерть. Це вбивство Акишева, тіло якого з ознаками насильницької смерті було виявлене біля будинку №32 по вулиці Червоноармійській. Проведеними розшуковими заходами було встановлено свідків, які бачили, що тіло Акишева родичі виносили з його квартири задля маскування злочину та відведення підозри. Своєчасне встановлення місця та фіксації слідів злочину допомогли в розкритті вбивства та затриманні гр. Сабодаша за скоєння цього злочину.

Махніцький1– Кожен оперативник стикається з трупами в моргах, яке Ваше перше відчуття було?

– ЖАХ!!! Мене ледь не знудило. В приміщення моргу судмедексперт Володимир Ільніцький мене власне затягнув. Узяв під пахву, і я вже там. Він навчив мене головного правила – дихати не носом, а ротом. Згодом звик. Але одного разу все ж таки не стримався... У квартирі третього поверху на Лермонтова помер молодий чоловік. Це була зима, в помешканнях вже було опалення, і він під батареєю кілька днів пролежав. Пішов процес розкладання. У квартиру ніхто зайти не міг, вирішили «припахати» «хіміків» зі спецкомендатури. Дали їм протигази, вони зайшли в квартиру і миттю вискочили на балкон. Повідкривали двері й вікна та сказали нам «до побачення». Довелося нам самим йти туди!.. Потім, зайшовши в магазин попити водички, побачив у вітрині м’ясо. Відразу довелося вилетіти звідтіля... А коли знайшли Смотрова, то там взагалі окрім кісток та штанів нічого не було.

– А як Ви ставитеся до реформи в поліції?

– Власне реформа й знищила поліцію, хоча змінили дві літери «мі» на «по» і по дорозі втратили профісіоналів. Свого часу я мав багато учнів, вчив їх по тій же схемі, що й мене навчали. Коли я прийшов в міліцію, мене навчали фахівці 60-их і 70-их. Шестидесяті пішли, ми залишилися і так далі. Тобто наслідування поколінь відбувалося. Кожна зміна поколінь приносила щось нове й нове. Так і вчилися. І щоб завалити все, задекларували, що піднімають вік виходу на пенсію, і в кого була вислуга, той швиденько звільнився. Потім те ж саме повідомили про вихідну виплату, і всі пішли, щоб отримати гроші. А хто залишився щоб вчити? Та ніхто. І тепер молодь набиває собі гулі, бо вчити їх нікому.
Скажете, що все з часом міняється. Так, міняється, але злочини проти людини як були, так і залишаться. Вбивства були і є, тілесні ушкодження були і є... Окрас злочину не міняється, злочинці міняються. Злочинці жили добре і живуть. У них перших з’явилися телефони, у нас – ні, у них пошта краще робила. Ми їх доганяли і зараз теж доганяємо. Валити міліцію почали так як і армію в 1995-му, а міліцію через 5 років. На початку 90-х років в МВС було створено підрозділи внутрішньої безпеки, основним завданням якої було захист співробітників міліції та їх сімей від злочинних посягань, корупційних діянь з боку керівництва. Але підрозділ це завдання не виконував. Робив безпідставні провокаційні перевірки, які межували зі злочином або грубим порушенням прав людини. Свого слова не сказала внутрішня безпека під час люстрації працівників міліції в рамках реформи 2016 року. Створені люстраційні комісії заатестовували співробітників карного розшуку, не оголошуючи причин, хоча внутрішня безпека повинна була б за відсутністю на співробітників негативної інформації відстоювати їхні права, а якщо інформація про протиправні дії була, то чому нічого не робили?

– Ви раді, що пішли на пенсію у такому молодому віці, коли чоловік ще міг би багато чого зробити?

– Радий, тому що сам собі належу, можу приділити увагу онукам, бо ж як росли діти я пропустив. Але дуже прикро, що реформа відкинула назад поліцію, що її в плані професійного потенціалу потрібно набити багато болючих гудзів, хоча можна було озброїтися сучасною технікою і рухатися вперед. Але ж доки професіонали підростуть багато часу сплине. Я їх не звинувачую, але ж до тієї теорії, яку їм начитали, потрібен ще й досвід, хто ж його передасть? Дивишся на ту молодь: то одного побили, то другий накосячив... А я коли йшов на завдання, попереду йшов начальник Валерій Сільвестрович, як гора, а ми за ним, як за скелею, але ми йому забезпечували тил, щоб по голові ззаду ніхто не дав. За його ж прикладом завжди діяв і сам. 

– Якби Вас покликали назад, Ви б повернулися?

– Можливо б, повернувся, але з урахуванням, що став би навставником, бо вже у засідках сидіти важко і ночами хочеться спати. Проте користі від таких як я було би багато, але у випадку, коли б навчати не синків і племінників, а людей, які хочуть стати справжніми фахівцями.

НАГОРОДИ
За сумлінне виконання службових обовязків, досягнення високих показників в оперативно-службовій діяльності нагороджений медалями: «За бездоганну службу» 3-го та 2-го ступенів, «За доблесть і відвагу» 2-го та 1-го ступенів, «За службу державі» 1-го ступеня, «Відзнакою в службі» 2-го та 1-го ступенів.