НЕ ГОЛОСУЮ, БО НЕПРОХІДНИЙ

Ми збайдужіли до виборів, не віримо в чесний вибір, ба більше – не бачимо того кандидата, який стане по-справжньому достойним представником нашої країни на міжнародній арені. Чому ж ми не бачимо достойного? Чи ми його вже не достойні?!

Цього року за президентське крісло змагатимуться 39 претендентів. П’ятеро кандидатів до 7 березня скористалися правом зняти свою кандидатуру на користь іншого. Відтак більше симпатиків з’явилося в Порошенка, Гриценка та Вілкула. Нас усяліко переконують з екранів телевізорів, газетних шпальт, білбордів та сіті-лайтів, що найбільш прохідними є чинний Глава держави Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Володимир Зеленський, Анатолій Гриценко, Юрій Бойко, Олег Ляшко, навіть Андрій Садовий, який в останній момент зняв свою кандидатуру. Що це таке – зняв? Погрався із симпатіями виборців, промоніторив ситуацію і... передумав?! Змагатися за такий серйозний пост у державі і так легко змінити рішення?! А як же народна прихильність? Чи нею можна маніпулювати так саме, як і свідомістю?

Від багатьох людей доводиться чути про кандидатів, прізвища яких не «світять» у жодних рейтингах. Про них кажуть приблизно таке: «Він толковий. У нього такі й такі досягнення. Я би за нього голосував, але... він непрохідний». І таких «непрохідних», але по-справжньому достойних можна знайти у цьому списку 39 охочих керувати величезною країною – з її безкрайніми полями, горами й ріками, морями й озерами, з неповторними краєвидами, безцінними багатствами надр, працьовитими людьми. Країною, яка могла би процвітати, натомість яку грабують і розривають на частини, в якій воюють і збагачуються на крові своїх же співвітчизників, якій не позичати терплячок, але вона у світі, як і її найкращі кандидати в президенти – непрохідна...

На жаль, в українців занадто коротка пам’ять. Ми забуваємо про злочини депутатів і чиновників через вибіркову систему правосуддя, зрештою, ми і не віримо в справедливість Феміди, бо вона у нас пані з зав’язаними очима. Ми не читаємо передвиборчих програм кандидатів у президенти, народні депутати, міські голови, бо точно знаємо, що з обіцяного мало що перетвориться в дійсність. Ми залишаємо країну напризволяще і їдемо в пошуках кращої долі, бо своя сорочка гріє краще, аніж уявна справедливість. У нас давно перестав діяти магічний лозунг «Хто, як не ми». Бо вже й цих ентузіастів майже не залишилося. Залишається сподіватися хіба що на диво або ж справедливого керівника, який рубатиме шаблюкою як Богдан, не зрадить Україну як Тарас, і завжди в неї буде вірити як Леся...