15.03.2019
НЕ ГОЛОСУЮ, БО НЕПРОХІДНИЙ
На носі вибори Президента України, Головнокомандувача, людини, на яку народ мав би покладати всі свої надії. Тільки їх (надій) чомусь немає.
Ми збайдужіли до виборів, не віримо в чесний вибір, ба більше – не бачимо того кандидата, який стане по-справжньому достойним представником нашої країни на міжнародній арені. Чому ж ми не бачимо достойного? Чи ми його вже не достойні?!
Цього року за президентське крісло змагатимуться 39 претендентів. П’ятеро кандидатів до 7 березня скористалися правом зняти свою кандидатуру на користь іншого. Відтак більше симпатиків з’явилося в Порошенка, Гриценка та Вілкула. Нас усяліко переконують з екранів телевізорів, газетних шпальт, білбордів та сіті-лайтів, що найбільш прохідними є чинний Глава держави Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Володимир Зеленський, Анатолій Гриценко, Юрій Бойко, Олег Ляшко, навіть Андрій Садовий, який в останній момент зняв свою кандидатуру. Що це таке – зняв? Погрався із симпатіями виборців, промоніторив ситуацію і... передумав?! Змагатися за такий серйозний пост у державі і так легко змінити рішення?! А як же народна прихильність? Чи нею можна маніпулювати так саме, як і свідомістю?
Від багатьох людей доводиться чути про кандидатів, прізвища яких не «світять» у жодних рейтингах. Про них кажуть приблизно таке: «Він толковий. У нього такі й такі досягнення. Я би за нього голосував, але... він непрохідний». І таких «непрохідних», але по-справжньому достойних можна знайти у цьому списку 39 охочих керувати величезною країною – з її безкрайніми полями, горами й ріками, морями й озерами, з неповторними краєвидами, безцінними багатствами надр, працьовитими людьми. Країною, яка могла би процвітати, натомість яку грабують і розривають на частини, в якій воюють і збагачуються на крові своїх же співвітчизників, якій не позичати терплячок, але вона у світі, як і її найкращі кандидати в президенти – непрохідна...
На жаль, в українців занадто коротка пам’ять. Ми забуваємо про злочини депутатів і чиновників через вибіркову систему правосуддя, зрештою, ми і не віримо в справедливість Феміди, бо вона у нас пані з зав’язаними очима. Ми не читаємо передвиборчих програм кандидатів у президенти, народні депутати, міські голови, бо точно знаємо, що з обіцяного мало що перетвориться в дійсність. Ми залишаємо країну напризволяще і їдемо в пошуках кращої долі, бо своя сорочка гріє краще, аніж уявна справедливість. У нас давно перестав діяти магічний лозунг «Хто, як не ми». Бо вже й цих ентузіастів майже не залишилося. Залишається сподіватися хіба що на диво або ж справедливого керівника, який рубатиме шаблюкою як Богдан, не зрадить Україну як Тарас, і завжди в неї буде вірити як Леся...