Запущений в 2014 році процес децентралізації не зменшує обертів, навпаки щороку з’являються нові громади, які на практиці доводять свою спроможність, або ж ні.
Новостворені ОТГ, отримавши більше аніж зазвичай повноважень, намагаються самостійно господарювати й розвиватися. У когось це виходить, хтось і далі топчеться на місці, а хтось живе за старим принципом «якось воно буде».
Але так, як колись, уже немає. Жителі громади хочуть знати, на що витрачаються кошти, які проекти планує реалізувати обране керівництво і чи взагалі є в такого об’єднання перспектива.

Ми дякуємо року минулому за уроки, які він нам дав, людей, з якими нас познайомив чи об’єднав. Сподіваюся, що рік 2018 буде скупішим на проблеми та щедрішим на приємні новини, цікаві пропозиції, нові перемоги, щастя, любов і всілякі блага. Але на що сподіватися українцям у новому році і що він нам приніс?
Підвищення мінімальної заробітної плати мало би порадувати всіх. Та що цей щедрий подарунок від Уряду нам дасть?
Бюджетній сфері принесе добробут, проте куди він зажене підприємця? Для того, щоб бюджетники отримували достойну зарплату, потрібно бюджетну скарбницю наповнити, і це мають зробити ті, хто щось виробляє чи створює. 

Чи бувають у вашому житті моменти, коли очіку­вання чогось ба­жа­ного є надзвичайно приємним, солодким, натхненним? Таким, що окриляє і підносить до небес? Упевнені, що такі відчуття притаманні кожному, бо всі ми мріємо і йдемо до тієї чи іншої мети. Або ж з нетерпінням чекаємо на моменти, які є для нас особливими. Іноді це найменша дрібничка. Але вона саме ТА, на ЯКУ так довго сподіваємося.
Свята, які відзначаємо щороку – не виняток. Кожен із нас має свої – ті, що для нього особливі. Різдво, яке от-от вчергове постукає в двері, для багатьох одне із найвинятковіших. Воно має неповторну магію. І це робить його таким.
Чари Різдва огортають нас ще з дитинства. А далі – просто не залишають, щороку перетворюючи в отих дітлахів, які свято вірять у дива. 

Завжди є надія, що рік новий буде кращим за попередній. Бо ж у минулому ми намагаємося залишати всі негаразди, складнощі й поразки. Не втрачаючи оптимізму й віри в краще, бажаємо всім у новому році всіляких гараздів. І сподіваємося, що так і буде!
Початок чогось нового – це як своєрідний рубіж, коли хочеться підвести підсумки, проаналізувати зроблене, щоб у майбутньому не робити помилок. Звичайно, не завжди виходить. 

Найбільшою проблемою і навіть вбивством підприємництва стало підвищення мінімальної зарплати. З одного боку, нібито й добре, що життєвий рівень українців збільшується. Це нас з вами очікує і наступного 2018 року. Планується збільшити мінімалку на 14,8%. Але це збільшення призвело до ще більшого зубожіння середньостатистичного українця. Мінімалку збільшували і ще збільшать не заради піклування за нас, просто їм потрібно збільшити надходження до бюджету. І завдяки тому, що підвищать зарплату, збільшать і відрахування.
Також збільшаться наші витрати на продукти харчування, адже ціни вже відпустили і зі збільшенням наступного року вони ще стрімкіше будуть підніматися.

Днями Уряд ухва­лив рішення про розширення Національного переліку ліків, якими кожен медичний заклад має забезпечити кожного пацієнта на 100%. З 1 січня 2018 року він набере чинності, відтак пацієнти почнуть отримувати більше життєво необхідних ліків безоплатно.
Таку новину повідомила міністр охорони здоров’я Уляна Супрун. Також вона зазначила, що раніше медзаклади користувалися старою версією Національного переліку. Він включав понад 1000 лікарських засобів, багато з яких не є пріоритетними для лікування хвороб у розвинених країнах. Уявіть, тільки в 2016 році на суму понад 70 мільйонів гривень були закуплені екстракти плодів дикої моркви, хмелю, перцевої м’яти, хлорофіліпту та інших засобів, що в кращому випадку прибирають лише симптоми. Натомість на життєво необхідні ліки фінансування не вистачало. Пацієнти мали за них заплатити зі власної кишені.

Кажуть, що спокійний і щасливий той, хто живе в злагоді зі своєю совістю. А пропащий той, хто поступився нею задля вигоди або ж узагалі відрікся через власний егоїзм. І ця істина безсмертна. Адже совість – це той дзвіночок, що нагадує про нашу людяність і порядність, який завжди безупинно сигналізує нам. Тільки слухай-прислухайся. Але чи так вже й часто ми прислухаємось до нього? Чи частіше робимо вигляд, що ніякого сигналу нема? Кажуть, що спокійний і щасливий той, хто живе в злагоді зі своєю совістю. А пропащий той, хто поступився нею задля вигоди або ж узагалі відрікся через власний егоїзм. І ця істина безсмертна. Адже совість – це той дзвіночок, що нагадує про нашу людяність і порядність, який завжди безупинно сигналізує нам. Тільки слухай-прислухайся. Але чи так вже й часто ми прислухаємось до нього? Чи частіше робимо вигляд, що ніякого сигналу нема? 

Ми такі просунуті, семимильними кроками йдемо до Європи, але коли станемо європейцями, це ще невідомо. Бо ж нація ми така: поки не надуримо, не виживемо.
Ми віримо в обіцянки Уряду про підвищення пенсій, зарплат, стандартів життя, а натомість маємо суцільний «геморой». Підвищили пенсії нам на 140 гривень, а самі отримують сотні тисяч, підняли нам зарплату до 3200 гривень, а вже і за неї купити нічого не можемо, бо стандарти життя підтягнули до європейських. Ліки піднялися в ціні на..., ціни на харчі відпустили у вільне плавання, мале підприємництво поставили на коліна, бо ж тепер податки такі, що спробуй найняти на роботу людей. Тобі відразу жаба цицьки дасть. 

Спостерігаючи за різними подіями і людьми, не перестаю дивуватися і не можу знайти відповідь на просте питання: «Коли ж наїдяться?».
Нині очі й душі людей засліпили гроші. За них вони готові й маму рідну продати, і переступити через власне дитя. У судах достатньо справ, коли син чи донька судяться з мамою чи батьком, брат із сестрою. Батьки, замість ласки і любові, які могли би дати, виїжджають у далекі країни і звідтіля відкупаються від своїх рідненьких грошима, смартфонами, джинсами. Показуючи на власному прикладі, що за гроші можна купити навіть любов, грошима можна відкупитися від поліцейського, вчителя... 

Питання освіти завжди викликало навколо себе безліч думок. Не змінилася ситуація й досі. Новий час вносить нові моменти в обговорення та вибір освіти, проте актуальність цієї теми не згасає. Думки різні, але з тим, що освіченим має бути кожен, погоджуюся всі. Питання в іншому: «Яка саме?».
Ми звикли до того, що освіта створює відмінності між людьми, адже має різний рівень та профіль. А це, у свою чергу, породило масове явище навішування «ярликів» про освічену людину і неосвічену. Проте твердження, що освічена людина краща, ніж неосвічена, не було би правильним. Освіта – річ хитра. Який би у вас не був диплом, усе залежить від того, як ви здобували освіту, як умієте використати здобуті знання і т.д. Тому й виходить, що той, хто закінчив університет, не завжди вправніший за того, хто закінчив лише школу або має диплом про спеціальну середню освіту.

У житті маєш бути готовим до несподіванок і крутих віражів, до неприємних ситуацій, компрометуючих моментів, до сценаріїв, у яких ти будеш у ролі пішака, хоч сподівання були іншими.
Маєш бути готовим, що діти, в які вкладав душу і серце, не віддячать тією ж монетою в старості. Так, тебе можуть вигнати зі власного дому, проміняти на іншу «маму» чи «тата». Як не прикро, але в чомусь це буде результат твого виховання, частково – недалекоглядність твоєї кровинки, а загалом – життєвий поворот, на який ти не сподівався. Але треба йти далі.

Наша ера переживає і ще переживатиме суцільні реформи. Проводять випробування медикам, освітянам, поліцейським, пенсіонерам. Колотять з цінами на все, намагаються покращити нам із вами життя, але сьогодні, напередодні свята залізничників, яке вони відзначать 4 листопада, розмірковування саме про обслуговування нас залізницею. Звичайно ж, ми їх вітаємо, бо багато з них заслуговують на шану. Але шанувальник нашого «Ключа» Василь Коляденко хоче розповісти про наболіле.

Усі погожі дні минулого тижня мешканці приватного сектору труїли людей. Ско­ри­став­шись гарною по­го­дою, ґазди при­сту­пили до при­бирання своїх городів та домо­госпо­дарств до зими. І це нормально, але не нормально те, що вони підпалили сміття. Та враховуючи те, що вітер був спрямований на місто, тому дим заполонив увесь каньйон, Біланівку, Польські фільварки та центр міста. Кам’янчани просто задихалися від нестачі кисню і чадного диму, а люди, котрі хворіють на різні хвороби дихальної системи, просто мліли від такого господарювання. Кілька днів стояла димова завіса, реагування – нуль. Бо ж вихідні були. Пожежні не виїжджають, бо їм на виїзд слід брати дозвіл в області, поліцейським необхідно вказувати точну адресу, а звідки ж ти ту адресу дізнаєшся, якщо багаття розпалене на другому боці каньйону і березі річки? Але ж на яку суму можна поповнити місцевий бюджет, якщо добряче попрацювати в період, коли палять листя і взагалі ще можна зберегти здоров’я людей? Напевне, це нікому не цікаво. Уявіть собі, який підйом на людських хворобах матиме аптечна мережа в період спалювання листя, бо ж хочеш не хочеш, а за порятунком, тобто ліками, до аптеки помчаться люди. Тож замисліться, ґазди, чи варто шкодити не лише комусь, а й собі та своїм дітям.

Моє покоління прожило щасливе дитинство, юність, становлення на ноги, а от що буде зі старістю?
Ми, діти радянського часу, мали можливість відві­ду­вати дитячі садочки і з наших батьків не здирали гроші на влаштування, на тарілки. Потім йшли до школи й отримували безкоштовні підручники, всі отримували рівні знання і що таке твій учитель – репетитор не знали, бо це було ганебним явищем. Пізніше ми могли вступити до вишу, технікуму, ПТУ – хто на що був гаразд, і отримати безкоштовну освіту. У нас було гарантоване перше робоче місце, без потреби «підмазати» роботодавцю. Ми безкоштовно лікували зуби й тіло, ми мали змогу безоплатно відвідувати спортивні секції і художні школи. Ми мали гарантовану відпустку й легко могли заробити на відпочинок. Усі, хто працював, міг гарантовано отримати пенсію, на яку можна було прожити й оплатити комунальні послуги.

Після спекотного літа так важко зібратися з думками й налаштуватися на туманні ранки, похмурі, завітрені й трохи завірені дні та морозні ночі. Ще хочеться тепла і на день довшого бабиного літа. Замість цього маємо зимову осінь, що волочить за собою важкезним багажем тягучу, наче переварене желе депресію.
Осінь – немов старт перед фінішем: і знаєш, що скоро прийде кінець, і вже час відпустити з життя все, що тримає, але не можеш розтиснути пальці, бо не розумієш, як будеш жити без того звичного, пекучого й гарячого, спекотного й неймовірно шаленого, аж до задухи літа.
Будеш! Просто трохи по-іншому, в іншому ритмі, з іншими людьми і планами, але будеш. 

Шануйте і цінуйте справжню дружбу, адже за цим простим банальним словом стоїть необ’ємна велич. Ми говоримо про кохання, що воно собою представляє певний хімічний процес, але дружба – це щось більш потужне, яке немає ані чітких форм, ані чіткого визначення. Ну, це як для мене, за інших говорити не буду. 
Говорю про дружбу, бо для мене вона має дуже велике значення. Інколи мені навіть дорікають тим, що друзі в моєму житті посідають перші сходинки, а не сім’я чи родина. Це звичайно не так, але те, що своїм друзям я приділяю багато уваги, правда. 

Учитель – це людина, яку Бог наділив терпінням, інтелігентністю, освіченістю, тактовністю і стресостійкістю. Вчитель, окрім великого й доброго серця, повинен мати відчуття стилю, смаку, міри. Головне, щоб він не відбив бажання дитини вчитися. А Лев Толстой писав: «Якщо вчитель має тільки любов до справи, він буде добрим учителем. Якщо вчитель відчуває тільки любов до учня, як батько, як мати, він буде кращим за того вчителя, який прочитав усі книжки, але не відчуває любові ні до справи, ні до учня. Якщо вчитель поєднує в собі любов до справи і до учнів, він – досконалий учитель».

Людина без пороків – не людина. І уявити її іншою важко. Ті вади наче вросли в нашу сутність. Скільки з ними не борись, вони знову і знову з нами, як гриби після дощу. Певно, так влаштована людина – не може бути ідеальною, взірцем без жодних хиб, дефектів, мінусів. Щось наче точить її зсередини. Псує, хоче вести тернистим шляхом. І веде. І так з покоління в покоління, день у день. По колу. Циклічно. Людина народжується з пороками, помирає і породжує нові.

Ніколи не бійтеся змін у своєму житті. Змін різних. І тих, на які очікуєте, і тих, які з’являються, як грім серед ясного неба. Вони спонукають до розвитку та переосмислення життєвих цінностей, піднімають тонус та вприскують добрячу порцію адреналіну. Але, на привеликий жаль, частіше за все ми чомусь від цих змін намагаємося втекти, боячись, що вони зруйнують таку звичну для нас структуру життя. І чим старшими ми стаємо, тим більше до цих змін не готові. Це якийсь незрозумілий страх, що вирує всередині і перекриває кисень. Кажу так, знаючи не лише із власного досвіду, а й з досвіду моїх друзів, які відносяться до різної вікової категорії. Можливо, на це впливає щоденний побут, звички чи щось інше. Та цього літа я зрозуміла: чим далі ти тікаєш від змін, тим нуднішим стає твоє життя. Воно втрачає свої барви, замінюючи кожен прожитий день сирістю і мрякою.