Не секрет, що кожна родина, яка має дитину дошкільного чи шкільного віку, добряче відчувала й відчуває на своєму гаманці побори, які проводяться в навчальних закладах. То треба здати на ремонт школи, класу, телевізора, то на подарунки вихователям і вчителям, на посуд, туалетний папір тощо. Що цікаво, навіть на вікна і фіранки в кожній класній кімнаті здають гроші. Таке враження, що їх міняють щороку.
Та це все так набридло батькам, що вони вже вибухнули від обурення. Неодноразово активісти зверталися до Міністерства освіти і науки з приводу поборів у школах та дитсадках, а нещодавно до департаменту освіти і науки ОДА надійшов депутатський запит від депутата Хмельницької облради Дячука М.М. про порушення прав дітей на безоплатне здобуття освіти у дошкільних та загальноосвітніх закладах освіти області, у якому вказується на примусовий збір коштів з батьків на проведення поточних ремонтних робіт у закладах освіти, придбання засобів гігієни, меблів, обладнання тощо.
Новий рік – початок, середина чи завершення. У кожного своє формулювання цього слова, але при цьому завжди залишається частинка надії, що все буде добре. Так, дійсно, буде. Тому що все залежатиме виключно від нас самих і від того, які пріоритети будуть домінувати.
Ніколи не думала про те, що будучи мікроскопічною частиною медійного простору, мене так дратуватиме післяноворічна агітаційна кампанія. Могли би ще трішки зачекати і дати людям на повну надихатися святами. Хоча б трішки. Зрозуміло, що на все є свої маркетингові ходи, але хочеться, щоб оте таке ніжне, тепле і світле не соталося крізь пальці, а його можна було би брати оберемками в долоні і кидатися в обличчя як сніжками. Саме сніжками...
Ось і настав Новий рік, рік сподівань і надій. Усі ми на рік стали старшими і мудрішими, набули ще досвіду і набили гуль, у когось додалася кількість сім’ї, а в когось пішли з життя рідні чи друзі. І це означає, що наше життя триває. Але кожен хоче знати, що чекає його і всіх разом. Та найголовніше, всі сподіваються, що закінчиться війна, що в Україні буде краще життя, що люди не тікатимуть з рідної землі у найми чи просто шукати щастя на чужині. Та попри все, крок вперед зроблено і новий рік розпочався.
У кожного з нас є свята, які ми обожнюємо понад усе. Оті знакові, особливі, яких чекаємо з нетерпінням. Так, по суті, роки й збігають – від одного свята до іншого. Іноді не встигнеш озирнутися, як рік добігає кінця. Але що вдієш, коли так влаштоване життя. Біжить доволі стрімко, лише встигай жити! Проте добре, що вони є – свята, бо несуть у собі найцінніше для нас – казку. І нехай іноді зовсім маленьку, але казку.
Новий рік, що вже на порозі, певне, одне з найочікуваніших святкувань. Свято, що зачаровує своєю неймовірною атмосферою, яка приходить до нас лише раз на 360 із «хвостиком» днів. Щоразу ми із дитячим запалом і ніби вперше спостерігаємо за приємним передсвятковим настроєм навколо, процесом приготування до зустрічі Нового року...
Від початку грудня ми підсвідомо починаємо жити в передчутті свят. Інколи здається, що весь цей місяць – це суцільне велике свято з невеликими інтервалами, як то кажуть з перервами на рекламу. Але нам в ці дні хочеться чогось світлого, доброго та чистого. Щоб була присутня легкість на душі і думки не були запорошені буденними дрібницями, які інколи заганяють нас в куток. Та найбільше цих свят, напевно, чекають наші діти. Наше майбутнє, наша радість та той міцний фундамент, заради якого нам хочеться будувати будинок в багато поверхів, цеглинка за цеглинкою.
Будучи сама дитиною, я ніколи до кінця не усвідомлювала тієї відповідальності, яку несли мої батьки з моєю появою на світ. Адже народження дитини – це не просто демографічне зростання, як говорять статисти, а великий свідомий обов’язок в першу чергу перед собою і вже потім перед суспільством.
На Проектній, 8 минулого тижня панство забило каналізацію. Самі накидали стільки сміття, що у боротьбі з затрамбуванням каналізаційної труби було викликано всі бригади «Міськтепловоденергії». Кілька годин поспіль, сантехніки вручну виколупували із каналізаційної мережі ганчірки, бетон, помідори, огірки, капустяні качани, шкірки від кавунів, безліч залізних мочалок для чистки посуду, пластмасові контейнери для санації унітазів. По вуха у цій гидотні бідолашні працівники аварійних бригад у мороз ліквідовували засмічення. Не зрозуміло чому, через чиєсь нехлюйство повинні страждати сантехніки і ті люди, які уміють поводити себе в побуті.
Початок тижня видався надзвичайно тривожним. Зіткнення суден, яке сталося в Азовському морі, факт неприхованої російської агресії, за яким прозвучали слова про введення в країні воєнного стану, не на жарт сколихнули країну і... розділили її на різні групи. Хтось записався в диванні коментатори, хтось захищав президента, інші навпаки обурювалися, мовляв, чому про це не говорили тоді, коли це справді було потрібно, кілька років тому. Страх, який, відверто кажучи, на якийсь момент паралізував кожного з нас, диктував найбільш прийнятні для свідомості думки і форми поведінки. Інформаційна війна точилася в кожній голові, бо ж введення воєнного стану чомусь трактувалося не як факт оборони держави і її громадян від агресора, а як факт агресії влади проти свого народу. Прикро. Сумно.
Багатьом людям до роботи доводиться добиратися громадським транспортом. У нашому місті це маршрутне таксі. Незважаючи на те, що нещодавно пройшов конкурс з пасажирських перевезень, в якому враховувалося багато різних чинників, за якими нараховувалися бали для успішного його проходження, не було жодної умови, яка би знімала бали за брудні фіранки, чохли, вікна. Хоча перед конкурсом і був огляд маршруток на відповідність технічному стану. Водії та власники добре готувалися: хтось підфарбовував, підлатував, прав чохли, драїв салони, але ніхто не звертав увагу на те, що відволікає водіїв – різні брязкальця та наліпки, якими багато-хто прикрашає салони на лобовому склі. Той несмак просто дратує.
Нещодавній виступ у Верховній Раді переможця премії Global Teacher Prize Ukraine 2017 Паула Пшенічки зібрав шквал коментарів і обговорень у інтернет-мережі. Присутні аплодували звичайному шкільному вчителю стоячи. Як так сталося? Що такого сказав учитель, викликавши своєю промовою загальне захоплення?
Ось уривок із його монологу: «Ніколи не думав, що таке станеться в моєму житті. 25 років я подорожую з нашими дітьми по різних форумах, знайомий з колегами з 30 країн світу. Проблеми освіти скрізь приблизно однакові»/
Останніми тижнями містом розповсюджується інформація про викрадення в Кам’янці і нашому районі дітей. Мовляв, під’їжджає чорний джип і з двору зникає дитина. Такі історії можна почути на роботі, на ринку, в маршрутці. І люди так впевнено доводять один одному суцільну брехню, що і самій хочеться повірити. Хтось прочитав у соцмережах про викрадення малечі й застережливу інформацію поліцейських про ймовірні випадки, щоб вберегти недбалих батьків і провести профілактичні заходи.
На 27 році незалежного життя в країні ми нарешті можемо говорити про громадські інституції, як про дієвий механізм контролю влади. І нехай останні від цього не в захваті, проте факт існування перших залишається беззаперечним. Якщо тебе критикують чи вказують на недоліки, вмикається інстинкт самозбереження, мовляв, яке твоє псяче діло? Беззаперечно, він має право на існування, але якщо це стосується приватного життя.
За іронією долі наш внутрішній стан завжди чомусь пов’язаний з погодніми умовами. Я думаю, що багато людей зі мною в цьому погодяться. Йде дощ – ностальгуєш або роздумуєш на філософські теми, світить сонце – радієш кожному промінчику, і неважливо, яка це пора року, дме вітер – намагаєшся акумулювати в собі всі сили на боротьбу з чимось або кимось. І так далі.
Після похмурих холодних днів настало тепле бабине літо. Поволі змінився настрій, бо дуже хочеться це тепло пропустити через себе, зігріти душу. Ще більше це бажання підсилюється, коли дивишся на сіру масу людей, виснажених у вічній гонитві за добробутом, покращенням матеріального становища. Це робить їх роздратованими. Вони перестають радіти простим речам, не отримують радості й тихого захоплення від співу пташок, плескоту річки, дотику до смарагдової трави. Можливо, це звучить надто поетично, але це правда.
Минулої суботи протестували мешканці багатоповерхівок вул.Панфілова. Люди скаржилися, що багато років б’ють свої автомобілі, ламають ноги, бо над їхнім двором наче бомбардувальник пролетів. Яма на ямі, деякі до 15 см завглибшки, об’їхати їх нереально. На закритих колодязях розчавлені бетонні плити замість люків. Три в’їзди у двір понівечені, дорожнє покриття жахливе. Мешканці неодноразово зверталися в різні інстанції, але дорогу не робили. От і вирішили перекрити 1 вересня міжнародну трасу Житомир-Чернівці в районі учгоспу.
Люди думали, що в такий спосіб їх почують. Вони планували ходити пішохідним переходом через дорогу і не давати транспортному потоку рухатися вперед.
Світ повен людей. І всі вони різні. Одних ми сприймаємо, інших – ні. Але все одно знаходимо близьких собі по духу. І не тільки у своєму місті чи селі, а й часто зовсім далеко від своєї Батьківщини. Упродовж життя ми їх відшукуємо серед безлічі інших, нанизуємо, як намистинки і тримаємо міцно-міцно, бо вони саме ті, з якими нам комфортно. Відпустити їх, значить втратити частинку себе. Але ми, насправді, нанизуємо не тільки людей, а й ще багато чого.
Чому й навіщо? Бо кожен з нас – коваль свого щастя. І щоб бути по-справжньому щасливим, ми маємо оточити себе усім, що нам до душі.
Настав час літу піти. Ще декілька днів серпня, і осінь знову ввійде в наші домівки. Прислухайтесь уважно. Чуєте, вже чутно її кроки? Поки що тихі, але вона обов’язково постукає у наше життя. То лише питання часу.
Комусь сумно, а хтось радіє такій звістці, бо не надто любить спеку і хоче якомога швидше загорнутися в теплий одяг і дихати легкою прохолодою. Що ж, нехай так. То вибір кожного. І він має на нього право. Проте, які би в нас не були погляди на найтеплішу пору року, є те, що нас об’єднує. Літо – час відпусток та відпочинку, пора, коли слід подбати про те, чим смачненьким потішимо себе в осінньо-весняний період, адже ми добре пам’ятаємо, що літо зиму годує.
Написати про це підштовхнув прийом міського голови Михайла Сімашкевича 8 серпня. Як завжди, на прийомі було чимало людей.
Цього разу навіть була величезна делегація з вулиці Шмідта. Люди прийшли, обурені станом дороги, який веде до не так давно зданої багатоповерхівки. За їхніми словами, дорогу обіцяв полагодити будівельник, який зводив тут житловий будинок, але він навіть не провів благоустрій. Їхні діти не мають нормального дитячого майданчика з гойдалками, а бігають у сусідній двір звідкіля їх постійно ганяють.
Останнє питання міський голова вирішив одразу, а от що стосується дороги, то навіть нічого не обіцяв. Місто не має грошей, і тому вулицю поставили в чергу на ремонт, але при умові появи коштів.
Думала, що з роками не лише приходить життєвий досвід і змінюються цінності, але зі всього набутого формується інший вимір життя. Виявилося, не завжди. Досвід, можливо, так, але про цінності ми чомусь забуваємо. Для мене це літо стало справжнім випробовуванням: важка хвороба найріднішої людини, про яку я до останнього намагалася нічого не говорити; втрата друзів, яких я так називала для себе і могла горло за них перегризати; непростий підлітковий період дитини, до якого, думаю, ні одна мати не буває готова. Ще багато чого.
Є таке поняття, як задача з зірочкою, вона для особливо обдарованих. Напевне, доводилося за життя з таким зіштовхуватися. Вирішити її або не кожному під силу, або настільки складно, що не кожен візьметься за цю справу.
Так і з корупцією в нашій державі. Боротися з цим явищем намагаються всі. На словах. А от як доходить до реальних справ, тоді всі шукають, як би швидше від цього відхреститися.
Кажуть, що талановитими не народжуються, талановитими стають. Хтозна. Можливо й так. А, може, навпаки. І якби зараз прихильники обидвох припущень дискутували, то гарно б вийшло, розлого, бо є чим крити – що одним, що іншим. Але сьогодні зовсім не хочеться диспутів. Просто є бажання подякувати Богу за всіх обдарованих людей та можливість доторкнутися до їхнього спадку – писемного, живописного, ремісничого тощо.
А українська земля знала чимало талантів. Рахувати не перерахувати. А скільки їх є і ще буде! Вони – скрізь.
Вже колись у нашому місті був бум на крадіжку номерних знаків з автівок, які були залишені в дворах. Причиною стало те, що їх потрібно було загнати на приватні стоянки, які щойно побудували. Тепер вже новий виток, мабуть, вижене з дворів автівки, які заполонили їх вщент, навіть ставлять на дитячих і спортивних майданчиках, на зеленій зоні тощо...
Днями зателефонував наш читач і поскаржився, що з його під’їзду вийти неможливо, бо вихід блоковано «крутими тачками», а вранці, коли їх заводять, то й продихнути важко. Вихлопні гази через кватирки пробираються в помешкання. Коли в двір вибігає малеча, то спочатку виють сирени, а потім верещать господарі дорогих автівок, щоб дітлахи біля них не гралися. То де ж їм гратися, як не в дворі?
МИ СПРАВИМОСЯ, Я ВІРЮ В ЦЕ!
Ніколи не вважала себе глобалісткою ні в чому, але події останніх кількох тижнів, які пов’язані з вірусною пневмонією, змусили мене визнати – я така. Не хочеться вкотре озвучувати ще кілька місяців тому таку незвичну назву для всіх як «коронавірус», яка звучить тепер зі всіх телевізійних передач, розсипається тисячами літер зі шпальт газет і журналів і викликає страх у мільйонів людей по всьому світу. Але саме вона змусила нас всіх замислитися заради чого ми на світі живемо, якими насправді є наші...
