Більше місяця, як я знаходжуся в самісінькому епіцентрі культурного життя однієї із громад району. Уперше в ролі активного учасника, а не стостерігача. Не тільки, як завжди, описую події у цій галузі, а й організовую. Разом із командою однодумців втілюємо в життя конкурс-фестиваль «Голос громади», що вперше стартував на території Гуменецької об’єднаної територіальної громади. Чому саме там? Люблю ініціативних людей, які не бояться братися за щось нове, не сидять на місці, не перекладають відповідальність на когось, не шукають крайніх, а роблять все можливе, аби спільно організувати корисну справу, відпочинок і дозвілля. Села, що об’єдналися в одну громаду, люди, які в них живуть, голова і старости, які там керують, рухаються у бік кращих змін, а якщо і конкурують між собою, то конкуренція ця не тільки корисна, а й необхідна.
Над цією темою мільйони років думали філософи, але це просто і ясно, що щастя і сенс життя для кожної людини різні. Кожен повинен вибрати для себе дорогу, якою буде йти сам. Діти прагнуть стати дорослими і досягти певних вершин, дорослі намагаються вберегти і власним прикладом показати своїм дітям та онукам правильний шлях, щоб ті не повторювали помилок на своїй життєвій дорозі. У житті на кожного з нас покладена певна і дуже важлива місія.
Людина народжується, живе і помирає. Та від кожного особисто залежить стежина життя. Дитина народжується і поруч постійно знаходиться мама, яка з першим ковтком повітря і молока намагається вдихнути у свою кровинку все найкраще, віддати себе без залишку.
Час, що рухається з прискореною швидкістю, змушує нас підлаштовуватися під його ритм. Молодість, зрілість, старість – процеси невідворотні, до яких ми підсвідомо готові. Можливо, щось не сприймаємо одразу, до чогось категоричні, а в чомусь мусимо пройти отих п’ять стадій усвідомлення проблеми (заперечення, гнів, торги, депресія, прийняття), аби зрештою зрозуміти – інакше не буде ні сьогодні, ні завтра.
П’ять стадій нині переживають усі, для кого процес реформування в країні став наріжним каменем. Одні заперечують його доцільність, інші обурюються, мовляв, придумали у верхах таке, що на голову не налазить. Хтось торгується, продовжуючи час застою, в якому йому надзвичайно комфортно, а хтось уже впав у депресію, бо в щоденних кроках вперед наштовхується на стіну нерозуміння й гальмування. Найлешге тим, хто прийняв ситуацію, розуміючи її невідворотність.
Незважаючи на те, що послуги пошти постійно й стрімко зростають, чим викручують руки не лише видавцям періодики, але й людям, які ще люблять читати газети та журнали, поціновувачі друкованого слова ще залишилися, і тому роблять передплату періодики.
Тож традиційно кожного передплатного періоду у відділеннях «Укрпошти» проходять яскраві свята – Дні передплатника. Цього року він пройшов у нашому відділенні 16 травня.
9 травня прийшло до них зі сльозами на очах, як і 73 роки тому. Але це були зовсім інші сльози. Наші діди та прадіди забезпечили нам майже на 70 років мирне, безхмарне небо. Ми були щасливими, що жили без війни і потрясінь, але йдуть вони із життя, як пішов і мир з нашої української землі.
Це вони, тоді молоді та заповзяті патріоти, рятували свою землю від лютого ворога. Це вони, не жалкуючи життя і здоров’я, до пояса в багнюці, під спекотним сонцем, при тріскучому морозі, напівголі, напівбосі боронили міста і села нашої батьківщини. Це їх катували в катівнях німецькі загарбники, це їх спалювали в концтаборах, це їх живими закопували в братські могили, це їхні палили хати.
Хтось нарікає на травневі вихідні, мовляв, українці й так не багата нація, нічого не роблять, лишень святкують. І взагалі, навіщо відпочивати кілька днів поспіль, щоб потім відпрацьовувати зайві вихідні по суботах? Для інших кількаденний вікенд – гарна нагода побути з рідними, відпочити чи помандрувати.
Зазвичай місто на травневі напівпорожнє, але не цього року. Ще з вечора п’ятниці туристи заполонили Старе місто. Великими і малими групами вони прогулювалися його вуличками, фотографувалися, залишаючи на згадку в світлинах нові ракурси Квітки на камені. Приємно було бачити їхні захопливі погляди й розуміти, в наскільки цікавому місті ти живеш, якщо його побачити приїжджають не лише зі всієї України, а й з-за кордону.
Днями прочитала цікавий історичний факт про те, як у Німеччині досягли чистоти. Довгий час німці вивалювали сміття, золу, здохлих домашніх тварин, кістки і помиї з кухні просто за паркан, або куди доведеться. Як результат, мали антисанітарію, хвороби і загиджені до неможливості села і міста. Як ми сьогодні, лише б за поріг.
Графа Вюртембергського дістав цей сморід, і він почав видавати укази, що, мовляв, гній і лайно, яке виробляють скотина і люди, треба вивозити за околицю або хоча б «на річку», причому тільки вночі. Укази звичайно проігнорували, оскільки перевіряти їх виконання було нереально, а поліцію до кожного сараю ставити було дорого, та й хабарі і частування для служителів закону скасувати було важко.
2018 рік для багатьох аграріїв запам’ятається, як рік страйків та митарств. Є така приказка: «За моє жито, мене й бито». Саме вона найяскравіше характеризує ситуацію, що нині склалася в агросекторі країни, зокрема для дрібних та середніх агровиробників.
Після серії страйків наприкінці минулого та на початку теперішнього року, влада вирішила придушити аграрні «повстання» досить витонченим способом, кинувши людей на гроші. Погодьтеся, ніщо так не йде в науку, як покарання гривнею. За кілька тижнів до початку посівної, як грім серед ясного неба, з’явилась інформація про те, що одна з найбільших компаній з виробництва добрив та засобів захисту рослин «Імперія Агро» трісла по швах, заборгувавши банку чималеньку суму.
Дружба завжди поза віковою категорією. Я вже не раз у своїх авторських колонках писала на тему дружби. Адже ціную це слово понад усе. Навіть бували такі випадки, коли мені цим дорікали. Начебто я на інші життєві цінності звертаю менше уваги. Але так мене виховали мої батьки, і вважаю, що робили вони це правильно. У мене так сталося в житті, що маю друзів різних за статтю та за віковою категорією. У нас склалися певні традиції святкувань та зустрічей, адже в чомусь поєднує спільна робота, а в чомусь – просто погляди на життя. Ми в цій компанії настільки різні, і настільки ж однакові.
Напевне, вже нині про себе заявляє нова формація людей, яка прагне все навколо реформувати. Можливо, це й правильно, але велосипед вигадали давно і тепер його потрібно лише вдосконалювати. Та в нашому теперішньому житті чомусь так виходить, що замість того, щоб вдосконалювати велосипед, його намагаються заново придумати, і при цьому набиваються гулі. Але гулі набивають не собі, а нам з вами. Для того, аби сісти за кермо ровера, потрібно його ідеально підготувати, або бодай зробити безпечним і зручним. Що ж маємо ми? Вкотре нова реформа в медицині, яка в нашому місті розпочалася вчасно: пацієнти пішли до сімейних лікарів, аби підписати з ними декларації, проте виникли проблеми, з першого разу мало хто може зареєструватися. Виявляється загальний сервер висне, от і доводиться по кілька разів приходити до медзакладу, щоб зареєструватися.
Свого часу Вольтер сказав: «Ваші ідеї мені глибоко осоружні, але я віддам життя за право їх виголошувати!». Не погодитись з його словами важко. Хоч завжди знайдуться такі, що заперечуватимуть сказане. І це нормально. Бо кожен має право на власну думку. А відомий французький філософ-просвітитель ще тоді, у XVIII столітті, наголошував на тому, що досить важливим є терпиме ставлення до думок, поглядів та переконань, традицій і звичаїв людей, що оточують нас.
Інакше кажучи, бути толерантним. Тож таке поняття як «толерантність» існувало давно, проте значної популярності набуло зовсім нещодавно. І попри те, що воно в багатьох на вустах, ще не всі прийняли його та, власне, не розуміють його сутність та ідеологію.
Пам’ятаєте лозунги кількарічної давнини «Врятувати Надію»? З білбордів та плакатів на нас дивилося тендітне, наче писане з ікони личко льотчиці, української бранки, яку незаконно утримували в російській в’язниці. Підписи за її визволення збирали тисячами по всій країні. Нас переконували, що в полоні не просто Надя, а Україна. І якщо ми не визволимо Надію, то втратимо будь-яку надію, даруйте за тавтологію, на щасливе майбутнє.
Досить того, що наша висока влада отруює життя нам, живим, придумуючи нові закони, тарифи, заганяючи нас із вами у глухий кут, з якого багато хто не може вибратися і просто хоче піти на той світ, аби припинилися його муки, то тепер вона добралася і до мертвих, щоб на той світ пройти не лише через суд Божий, але й через звичайний.
Хоча мертвим байдуже, вони собі померли та й усе. А що ж робити живим з 15 березня?
Баталії навколо питання, святкувати 8 Березня, як Міжнародний жіночий день, чи відмінити це свято взагалі, яке залишилося у спадок від совка, не припиняються. Думки з цього приводу різняться й навіть у самих жінок. Одні переконані, що відзначати цей день не варто, бо, мовляв, свято має бути щодня, а не тільки 8-го березня. Інші ж його сприймають винятково як символ дарування подарунків із чітким переконанням, що чоловіки мають зробити все, аби цей день був для жінок найщасливішим, найлегшим, найприємнішим і взагалі най-, най-.
Можливо, з прийняттям нового закону про аліментників нарешті змусить тих, хто покинув своїх дітей без фінансової підтримки, задуматися. Досі, напевне, вони були впевнені, що діти харчуються повітрям, хоча самі добре їдять, одягаються, їздять на хороших автомобілях. Є окремі особини, які навіть не влаштовуються офіційно на роботу, лиш би не платити аліменти, хоча статки мають пристойні. Є такі, які оформлюють собі інвалідність і платять бідолахи з прожиткового мінімуму 25%, а це приблизно 300 грн. А дітей потрібно годувати, одягати, вчити, купувати їм зошити і книги... Та зазвичай це все лягає на плечі матерів, а вони, татусі, влаштовують своє життя. Та байдуже, влаштовуйте собі, але відповідальність за тих, кому дали життя, зобов’язані мати.
Кажуть, цей тиждень зима лютуватиме. Триматиме свою владу морозами. А ми вже й відвикли, як це, коли промерзаєш до кісточок, коли довго відігріваєшся, вхопившись обома руками за чашку з гарячим напоєм.
Зима не здається, чіпляється за своє, як за останню соломинку. Хоч і знає, що її час прийшов. Пора вже... Лютує з останніх сил, жбурляє колючими аргументами, морозить відчайдушно.
А знаєте, боротьба – це за
Бувають же капосні люди. До болю капосні. Як не нашкодять комусь – не живуть. От дай їм заклювати когось – і все тут. А вони ж набридають іншим, жити не дають. Усі живуть як люди, а когось капосник перестрів. «І хто ж їх таких вигадав? Та як взагалі земля їх носить? – думаєш не раз. – І користі з них катма. І беруть вони більше, ніж віддають». «Така натура», – чуєш у відповідь не раз, і твій спротив ніби трохи згасає. Проте коли знову зачеплять, то хоч плач...
От клюють вони когось, клюють, поки не доклюють. Більше того, ти ще й не знаєш, коли втрапиш на таких. Часто своїх жертв вони застають зненацька. Але щоб сказати, що то люди з конкретними параметрами, не скажеш. Бо та вреднота, м’яко кажучи, різного калібру буває – від малого, наче карлик, й до великого, як дримба.
Якимись особливими зараз видаються дні. Проходячи повз крамнички та торгові ряди, зловила себе на думці, що в людей, не лише молодих, на обличчі сяє приємна заклопотана посмішка. Вони старанно щось вибирають і купують, потім схвильовано передивляються: «А може, треба було щось інше придбати?». Потім впевнено ховають свій скарб у сумку чи щось інше і йдуть далі. Думала, це дні такі чи що? Може, в повітрі стався якийсь викид? Але ні! Незабаром же День всіх закоханих!
Після проголошення незалежності України багато хто з українців перейшов з російської мови на українську. Левова частка зробила це одразу, в 90-ті. Тоді почала змінюватись і мова. Вона оновлювалася, зі своїх глибин повертала колоритні слова і вирази, розпочала накопичувати власний сленг та термінологію в різних сферах. На телеекранах з’явилися іноземні фільми українською, активно почали розвиватися і україномовні видання. Частина з нас по-справжньому пишалася солов’їною.
На жаль, були й ті, що вибрали інший бік барикад. Проте протистояння тривали недовго. До 2000-их рр. ті, хто хотів і міг, закріпилися в українському таборі та надалі творили й сприймали українське. Решта ж втратила інтерес і продовжувала сприймати продукт екс-метрополії.
Чомусь частіше наш світ стає жорстокішим. Можливо, тому, що ми, люди, народжені добрими, стаємо жорстокими? Її ми набуваємо з віком, зі вчинками інших людей, з вихованням, яке дають нам батьки.
Споконвіків існує багато визначень доброти і жорстокості. Ще з дитинства нас батьки навчають тому, що бути добрим – це найкраща риса для людини, а жорстокість – це погано. Але доброта та жорстокість живуть пліч-о-пліч, створюючи певну гармонію, адже без доброти не буває жорстокості та навпаки. І ці дві сестри живуть у кожному з нас. Наші вчинки є їхньою домівкою, і ми самі починаємо дружити з тією, котра нам рідніша.
КОЛИ КІНЕЦЬ ЗОВСІМ ПОРУЧ
Як би не ганили соцмережі, але не такі вони вже й погані. Бо, як і все на світі, здатні сіяти в душах своїх користувачів не лише зерна зла, а й зерна добра та знань. Усе залежить від тих, що активовують маячок «У мережі». Але сьогодні не про них, не про соціалки. А про «повне дно», «останню краплю» або «скільки можна це терпіти»...
Із такою назвою нещодавно у Facebook з’явився пост психолога, тренера-мотиватора Дмитра Сабадаша. Допис-мотивація! Погодьтесь, наступні слова важко заперечити: «Мабуть...
