З 5 вересня офіційно стартувала передвиборча кампанія, а це означає, що з кожним днем з усіх можливих і неможливих медійних ресурсів і соціальних мереж ми будемо чути цілу купу обіцянок, звинувачень у бік опонентів, діставання з чужих шаф брудного одягу та ще багато іншого. А найпарадоксальніше те, що більшість людей не лише до цього звикли. Вони цього ще часто-густо з нетерпінням чекають. Тому що це дає привід зайвий раз відволіктися від головних проблем сьогодення і забити цим голову. Так простіше. Легше, певно, для багатьох жити реаліями. А особливо, коли це відбувається на місцевому рівні.
За кілька днів діти підуть до школи. Безперечно, враховуючи ситуацію із COVID-19, цього моменту чекали всі – і учні, і вчителі, і батьки. Засиділись, як-то кажуть! Хоч і не за власної волі, але вдома вже шість (!) місяців. Тож хто б що не казав, але час рухатись далі.
Як зазначає народний депутат Андрій Стріхарський, 1 вересня навчальний процес у школах розпочнеться у звичному режимі, але із дотриманням протиепідемічних заходів. А це означає, що всім доведеться внести у свої шкільні будні певні правила, адже від цього залежатиме життя кожного.
29 років тому в українському календарі з’явилося одне з найбільших та найважливіших державних свят – День незалежності України. На той момент мені виповнилось 10 років, але той день я пам’ятатиму завжди. Мені здається, що не було такої родини, яка б не була прикута до екранів телевізорів. Я згадую, як наші сусіди виходили з під’їзду та вітали одне одного. Вдома було гамірно. Всі активно щось обговорювали, ділилися враженнями. А я намагалася до кінця зрозуміти, що ж такого особливого сталося в той день і чому мій дідусь з посмішкою сказав мені тоді: «Ти щаслива дитина і твої діти будуть теж щасливими, тому що тепер житимемо в незалежній державі, яку будуть поважати і цінувати».
Місцеві вибори на порозі. Цього року, 25 жовтня, ми будемо обирати голів місцевого самоврядування та депутатів відповідних рад – представників наших інтересів на місцях. І тут важливо пам’ятати: саме від нашого вибору буде залежати те, який розвиток матиме місто чи село, в якому живемо. Обираючи кандидата на посаду очільника міста, селища чи села, або депутата відповідної ради, кожен з нас несе відповідальність за найближче майбутнє.
Справжнє мистецтво... Яке воно? Це те, що створюють митці зараз? Чи, все ж таки, шедеври світової культури перевірені часом, які не втрачають своєї актуальності, і є реальним зв’язком між минулим і сьогоденням? Напевно, прихильників вистачає, що з одного боку, що з іншого... Але це не означає, що ті, що надають перевагу сучасному мистецтву, повністю перекреслюють вагу шедеврів із попередніх століть. Ні. Вони, радше, роздають ярлики «шедеврів» сучасним витворам. Але чи можна їх так назвати, коли вони не перевірені часом?
Останнім часом частенько доводиться стикатися з новими поліцейськими. Хоча й раніше з міліцією була тісна співпраця. Не можна сказати, що легко було, але компроміс завжди знаходили і питання захисту людей вирішувалися. Проте класичну правоохоронну систему вдалося легко зруйнувати, натомість нічого не отримали, окрім вливання молодої крові, хоча й зовсім незрілої.
Останній рік мені все частіше здається, що я живу в чужій країні, за чужими законами і в мене перевернута повністю свідомість. Якщо раніше я була, нехай не стовідсотково, впевнена в наступному дні мого життя, то зараз я цього зовсім сказати не можу. Навколо цілковитий безлад, хаос і розбита вщент структура вертикалі влади. Це моя особиста думка і розділяти її зі мною не обов’язково. Можливо, якби не роки роботи в свій час у державній структурі, для мене не було б очевидним багато речей.
Запорука існування нормального соціуму, на мою думку, залежить від правильно сформованих людських цінностей. З ними не народжуються, а просто з кожним прожитим днем, тижнем, місяцем, роком вони нашаровуються в кожної людини. І, звісно, у всіх це відбувається по-різному. В одних – засади цих цінностей залежать від виховання батьків, вчителів, друзів, у інших – це відбувається залежно від обставин, в які вони потрапляють. Вже самого оточуючого соціуму. І не завжди той досвід, який ми отримуємо, має солодкий присмак.
Рівно 79 років назад, 1814 днів наші діди та прадіди звільняли нашу землю від коричневої фашистської чуми. Гітлерівські війська напали на Союз Радянських Соціалістичних Республік і почалася Велика Вітчизняна війна.
Жоден наш день не проходить без спілкування. І це не є дивним для будь-кого. «Чому?», – запитаєте ви. Бо для нас це важливо. Воно – одне із перших потреб. Ще й таке різне: особисте, дружнє, ділове або ж пересічне. Проте чи є кожен із нас вдалим співрозмовником? Як гадаєте?..
Задумались, чи не так? І це передбачувано. Бо потрібно іще багато чого, окрім вміння вимовляти слова. Це ціле мистецтво!
Пом’якшення карантину, потепління та усвідомлення того, що нарешті літо все ж таки розпочалося, внесло свої корективи в наше життя. Втомлені від закритих приміщень люди почали повертатися поступово до свого звичного ритму, діти почали заповнювати вулиці, в людей почали з’являтися на обличчях посмішки. Не знаю, чи правильно є ось так узяти і розслабитися, відпустити ситуацію, коли проблема хвороби нікуди не ділася. Але одне я можу сказати точно – люди скучили за живим спілкуванням один з одним, особливо діти.
Тема коронавірусу вже заїжджена та перезаїжджена, але при цьому постійно виникають якісь парадоксальні ситуації. Незважаючи на те, що сусідня Чернівецька область з самого початку пандемії палала і до нас дуже швидко міг потрапити вірус, наше місто здавалося стабільним і безпечним. Потім боялися ринку, аби звідтіля біда не прийшла і не вклала все місто в ліжка.
Ми – homo sapiens! Але, на жаль, не кожна homo насправді sapiens. І прикладів цьому можна навести чимало. Де не копни – скрізь хоч греблю гати... Сьогодні ж «копнемо» тему, яка зовсім не нова, але у ці дні – знову на піку обговорення.
Частина українців, яка не витримувала режиму #ЗалишайсяВдома, хоча б на кілька годин, але тікала зі своїх домівок. І тікала зазвичай в природу – подалі від благ цивілізації, COVID-19 та тривалої «самоізоляції».
Ми зараз живемо в той час, коли найменше за все хочеться чути будь-який негатив. А ще, ми навчилися чути один одного, не ігнорувати важливих в житті моментів. Я так думаю принаймні. Але найбільшим здобутком, який маємо під час пандемії – це усвідомлення роботи нашої медичної галузі.
Для мене особисто вони всі є героями на сьогоднішній день.
Не знаю чи то нарешті, чи то нажаль, але прийшло полегшення карантину для трудового народу. Одні сиділи вдома, не висуваючи ніс на вулицю і суворо дотримувалися карантину, ще хтось лише за потреби виходив з дому, щоб купити продукти харчування, але при цьому дотримувався встановлених правил поведінки (маски, рукавички, деззасоби), інші ж – повністю нехтували усі правила і закони. Це дуже добре було видно біля входу на центральний ринок та на вул. Князів Коріатовичів, де торгували цигарками, молочнкою, ранніми овочами. І робилося це все в зашарпаних масках і, навіть, без рукавичок.
З самого дитинства в мене особливе ставлення до всіх травневих свят. Першотравень зазвичай відзначали на природі в колі друзів, а от 9 травня - це був той день, коли ми збиралися за сімейним столом обідали і дивилися фільми про війну, розмовляли, згадували рідних, які померли чи загинули не лише в період з 1941-1945 рр, але й повоєнний час. Напевно, я тоді виглядала смішно, будучи малою, але свого діда слухала точно роззявивши рота.
Ех… От тобі й на! Що тут ще скажеш?! Жили собі як жили, а тут раз – і COVID-19! Не чекали, не запрошували, але він тут – вірус, що сколихнув увесь світ і продовжує тримати насторожі.
Так, звісно, хотілось би, щоб все було інакше. Бо ні коронавірусу, ні карантину, ні всіх тих обмежень, що прийшли разом із ним, ніхто з нас не бажав. Але маємо, що маємо. І сьогодні мусимо жити саме так.
Ніколи не вважала себе глобалісткою ні в чому, але події останніх кількох тижнів, які пов’язані з вірусною пневмонією, змусили мене визнати – я така. Не хочеться вкотре озвучувати ще кілька місяців тому таку незвичну назву для всіх як «коронавірус», яка звучить тепер зі всіх телевізійних передач, розсипається тисячами літер зі шпальт газет і журналів і викликає страх у мільйонів людей по всьому світу. Але саме вона змусила нас всіх замислитися заради чого ми на світі живемо, якими насправді є наші цінності. Для чого ми будуємо палаци та скуповуємо дорогоцінні цяцьки, які в боротьбі з цією заразою, не вартують абсолютно нічого. Перед нею ми всі рівні – люди всіх національностей та віросповідань.
Дуже схвально, що Україна на рівні держави почала заходи щодо недопущення на нашу територію нової зарази людства – коронавірусу. Та напевне, не так його слід боятися, як сказу, який вже чатує на наших вулицях. (На жаль і в головах).
Найбільшим рознощиком цієї надзвичайно небезпечної хвороби не лише для людини, а й в першу чергу для тварин, є лисиці. Ще позавчора потрібно було бити на сполох про цю проблему. Наші зоозахисники свого часу домоглися заборонити полювання в нашому регіоні, тобто в Товтрах. Але, про кого чи що вони думали на той момент, не зрозуміло.
Зима позаду. Хтось радіє, бо вона видалась доволі теплою, а хтось скрушно видихає, бо так і не відчув її справжньої – із завірюхами, снігами, заметами тощо. Але що тут вдієш? У природи, як-то кажуть, нема поганої погоди. Цьогоріч зима була саме такою, якою була. Крапка.
Наразі ж природа починає прокидатися. Світ навколо оживає, от-от почне одягати коштовні шати, буяти різнотрав’ям та запахами. Певно, не дарма часто чуємо: «У повітрі пахне весною!»
З 5 вересня офіційно стартувала передвиборча кампанія, а це означає, що з кожним днем з усіх можливих і неможливих медійних ресурсів і соціальних мереж ми будемо чути цілу купу обіцянок, звинувачень у бік опонентів, діставання з чужих шаф брудного одягу та ще багато іншого. А найпарадоксальніше те, що більшість людей не лише до цього звикли. Вони цього ще часто-густо з нетерпінням чекають. Тому що це дає привід зайвий раз відволіктися від головних проблем сьогодення і забити цим голову. Так простіше....
