З 2003 року ми святкуємо День Європи в Україні, але європейцями за цей час так і не стали. Парадоксально, чи не так?
А ще більш дивний інший факт: варто лишень будь-кому з наших поїхати за кордон, як він стає чемним, культурним, дисциплінованим і законослухняним. Повертається додому – і знову те саме.
Ми живемо в Європі, дозволяючи собі не дотримуватися ані букви закону, ані європейських стандартів. Звідкіля це?
Є такі свята, які, можливо, чітко не прописані в хронологічному календарі. Вони є, але, власне, цінність їхня не для всіх буває важливою. Є професійні свята, а є ті, що змушують нас замислюватися над тим, заради чого ми живемо. Одним із таких є День матері, який щорічно відзначають у другу неділю травня.
Здавалося б, просте банальне свято, але, як на мене, воно є важливим. Саме минулого року влітку я зрозуміла, що не бачу свого життя без однієї єдиної людини в світі. Не бачу його без моєї мами!
Традиційно весна щедро дарує нам вихідні дні. Щойно відзначили 28 квітня, світле і радісне свято Пасхи, до якого усі готувалися дуже ретельно. Майже тиждень драяли і вимивали своє житло, більше місяця влаштовували прибирання міст та сіл від різного бруду та мотлоху, під час чого пересвідчилися вкотре наскільки ми люди – нелюди, які загиджують навколишнє середовище поліетиленом і пластиком. А потім за кожним з них ми з вами прибираємо все оптом. Та все одно хоч і не ти насмітив, але ж прибрати потрібно.
Достойно зустріли величне свято відродження та очищення, як ще одне свято прийшло до нас – Міжнародний день праці.
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», писала геніальна Ліна Костенко. Доленосне 25 квітня для України дало надію, що наша нація, український народ, не вмре. Принаймні, не вмре наша мова, адже відтепер на законодавчому рівні вона має статус єдиної і офіційної. Цей тернистий шлях вона пройшла, заплативши героями двох революцій – Помаранчевої і Гідності, віддавши життя своїх кращих синів та доньок, котрі захищали суверенітет на сході країни. Більше двох тисяч правок знадобилося депутатам, аби дійти до єдино правильного рішення – в Україні державною має бути саме українська мова.
Минулого тижня прикра новина про мор живності поблизу села Великий Жванчик облетіла всю країну. Загиблих тварин і птахів виявили мисливці. Вони й пов’язують це жахіття з обробітком полів отрутою від гризунів, якими харчуються дикі тварини та птахи.
І от нарешті Держпродспоживслужба в Хмельницькій області, представники якої виїжджали до Великого Жванчика, повідомили результати дослідження трупів птахів та тварин. «Уже є результати лабораторних досліджень. Їх робили в двох напрямках – як на виявлення інфекційних захворювань, так і на отруєння.
У Кам’янці знову розпочався бум з викрадення люків. Та мерзота, яка це робить, не розуміє, на яку небезпеку наражає людей. Хотілося б, щоб їхня дитина втрапила в таку пастку, можливо, тоді замислилися, що такого робити не можна, що це може призвести до смерті. Заробивши копійки за лом, інші люди можуть втратити не лише великі гроші, а й здоров’я, буває й життя.
Ми з вами живемо зараз в дивному і цікавому світі, який, за моїми спостереженнями, розділяє наше життя за двома принципами. По першому принципу ми боремося за виживання, цей принцип несе матеріальне навантаження. По другому – відстоюємо своє право на місце під сонцем, доводимо в першу чергу собі, чого ми насправді варті. Цей принцип важчий, бо в ньому йде боротьба з собою. Але ми до цього звикли.
31 березня стане непростим днем в історії нашого державотворення. Як і колись у 1991 році громадянам України потрібно буде зробити вибір, від якого залежатиме їхнє майбутнє. І хоч вибір такий вони робитимуть не вперше, цього року він буде мати дещо інше забарвлення. Тоді ми обирали, в якому статусі нам жити, а саме – стати незалежними. У нас не було війни.
Століттями, десятиліттями і роками наша нація боролася за місце під сонцем. Ці слова звучать парадоксально, враховуючи той момент, що здобутки і надбання нашого народу були взірцем для розвитку інших держав.
Людина-боягуз – це страшно, вона здатна на жахливі вчинки. Боягузлива людина боїться того, що може відбутися або що відбувалося з іншими. Вона боїться можливої небезпеки.
Боягузтво некероване, тому воно може підштовхнути до вчинків, які засуджує суспільство. Страхом керує сама людина. От і керують страхами своїх синів «люблячі» матусі, які намагаються зробити все можливе і неможливе, аби своє чадо «відмазати» від армії. Раніше ганебно було чоловіку не служити в армії, а тепер круто, аби його відмазали. Та попри все, наш військкомат постійно виконує план з призову в армію. От і розпочався черговий весняний призов, який триватиме з березня до липня. За час призовної кампанії планується набрати 180 кам’янчан.
На носі вибори Президента України, Головнокомандувача, людини, на яку народ мав би покладати всі свої надії. Тільки їх (надій) чомусь немає.
Ми збайдужіли до виборів, не віримо в чесний вибір, ба більше – не бачимо того кандидата, який стане по-справжньому достойним представником нашої країни на міжнародній арені. Чому ж ми не бачимо достойного? Чи ми його вже не достойні?!
Жінка... Здавалось би, звичайне слово, але скільки в ньому глибокого змісту і яке велике значення воно має в житті кожного з нас! Як почуєш його – цілий світ перед тобою! Іноді з добрим та іронічним присмаком, іноді з ноткою розбишацтва, іноді з мережкою спогадів, мрій та емоцій...
Жіночий світ... Він різний! Скільки жінок, стільки й світів. Але який не візьми, кожен по-своєму прекрасний!
Сьогодні розпочинається ще один своєрідний відлік часу, адже на календарному листку 1 березня. Це банально, але чомусь підсвідомо ми завжди чекаємо цієї дати. І навіть, коли в цей день йде рясно сніг, ми знаємо, що розпочалася весна, яка неодмінно принесе нам щось прекрасне.
Весни чомусь із нетерпінням чекають усі. І ті, кому 16, і ті, кому за 60 і більше років. Це така пора, коли не тільки чепуриться природа, а й самі люди. Стають чи то добрішими, чи то відвертішими. І в ці місяці, особливо в березні, ми дійсно, як ті проліски, що вилазять з-під снігу.
Український народ дуже політизована нація. Про це свідчать різні дебати в маршрутках, на ринках, кухнях, супермаркетах, під час святкових подій, фуршетів. Усі знають, як керувати державою, як наповнити бюджет, як повернути Крим, як закінчити війну і знають чому ми так погано живемо.
Знають це не лише чиновники при владі, але й простий люд, та ніхто не хоче докласти жодних зусиль, аби хоч щось зрушити з мертвої точки. Простий люд не піде поскаржитися на медика, бо ще доведеться з дітьми звертатися, на педагога, бо внуки можуть потрапити до його рук...
«Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти» – істина відома давно і, певно, не знайдеться того, хто б її заперечив, бо життя таке, що в її правдивості переконується кожен. І, якщо є такі, що мислять протилежно, то, швидше за все, вони «унікали». Як же без тих, кого життя, на жаль, нічому не вчить?
Але сьогодні мова не про них. А про людей, що прагнуть йти вперед і вгору, про людей, які цінують все те, що створюють, ким оточують свої будні та вихідні. Про людей, що черпають від світу найкраще – аби розвиватися, допомагати рухатися до своїх вершин іншим, роблять світ навколо ліпшим.
7 лютого народні депутати схвалили зміни до Конституції щодо ЄС та НАТО. Це рішення закріплює стратегічний курс України на вступ у Північноатлантичний альянс та Євросоюз та зробить неможливою його зміну. За проект змін до Конституції в другому читанні проголосувало 335 депутатів. Для ухвалення рішення була потрібна конституційна більшість – 300 голосів.
Що означають зміни до Конституції щодо ЄС та НАТО? Закон не визначає чітких дат чи кроків для вступу в ЄС та Північноатлантичний альянс, однак він чітко прописує, що євроатлантичний курс України є незворотним.
Про здобуття Україною Томосу, створення єдиної Української помісної церкви останнім часом не говорив тільки лінивий. Хитка тема, яка апріорі мала би бути поза політикою, опинилася прямісінько в її епіцентрі. Ба більше – сама перетворилася на політику...
Нещодавно Міністерство культури опублікувало перелік церков, яким необхідно вказувати належність до Російської православної церкви (РПЦ). Відповідний список з’явився у випуску видання «Урядовий кур’єр».
Уже ніби звиклося, але розум до кінця не сприймає щодня бачити людей у військовій формі поруч. Очам і серцю тепло з однієї сторони, бо підсвідомо ти почуваєшся у повній безпеці, але усвідомлення того, що це далеко не АТО в державі, а повномасштабна спланована війна проти твого народу, не дає спокійно спати. Адже за нею тисячі історій, скалічених доль, спустошених від болю і сподівань очей, в яких горить бажання, що це коли-небудь закінчиться.
Війна ламає людей і вектрально змінює їхні погляди. Для когось це стає буденним способом життя, а для інших – це травма, яку жодний лікар не зможе вилікувати. Серед кола моїх знайомих і друзів таких людей чимало.
Не секрет, що кожна родина, яка має дитину дошкільного чи шкільного віку, добряче відчувала й відчуває на своєму гаманці побори, які проводяться в навчальних закладах. То треба здати на ремонт школи, класу, телевізора, то на подарунки вихователям і вчителям, на посуд, туалетний папір тощо. Що цікаво, навіть на вікна і фіранки в кожній класній кімнаті здають гроші. Таке враження, що їх міняють щороку.
Та це все так набридло батькам, що вони вже вибухнули від обурення. Неодноразово активісти зверталися до Міністерства освіти і науки з приводу поборів у школах та дитсадках, а нещодавно до департаменту освіти і науки ОДА надійшов депутатський запит від депутата Хмельницької облради Дячука М.М. про порушення прав дітей на безоплатне здобуття освіти у дошкільних та загальноосвітніх закладах освіти області, у якому вказується на примусовий збір коштів з батьків на проведення поточних ремонтних робіт у закладах освіти, придбання засобів гігієни, меблів, обладнання тощо.
Новий рік – початок, середина чи завершення. У кожного своє формулювання цього слова, але при цьому завжди залишається частинка надії, що все буде добре. Так, дійсно, буде. Тому що все залежатиме виключно від нас самих і від того, які пріоритети будуть домінувати.
Ніколи не думала про те, що будучи мікроскопічною частиною медійного простору, мене так дратуватиме післяноворічна агітаційна кампанія. Могли би ще трішки зачекати і дати людям на повну надихатися святами. Хоча б трішки. Зрозуміло, що на все є свої маркетингові ходи, але хочеться, щоб оте таке ніжне, тепле і світле не соталося крізь пальці, а його можна було би брати оберемками в долоні і кидатися в обличчя як сніжками. Саме сніжками...
Ось і настав Новий рік, рік сподівань і надій. Усі ми на рік стали старшими і мудрішими, набули ще досвіду і набили гуль, у когось додалася кількість сім’ї, а в когось пішли з життя рідні чи друзі. І це означає, що наше життя триває. Але кожен хоче знати, що чекає його і всіх разом. Та найголовніше, всі сподіваються, що закінчиться війна, що в Україні буде краще життя, що люди не тікатимуть з рідної землі у найми чи просто шукати щастя на чужині. Та попри все, крок вперед зроблено і новий рік розпочався.
МОЖЕ ДІЙДЕМО ДО ЄВРОПИ
З 2003 року ми святкуємо День Європи в Україні, але європейцями за цей час так і не стали. Парадоксально, чи не так?
А ще більш дивний інший факт: варто лишень будь-кому з наших поїхати за кордон, як він стає чемним, культурним, дисциплінованим і законослухняним. Повертається додому – і знову те саме.
Ми живемо в Європі, дозволяючи собі не дотримуватися ані букви закону, ані європейських стандартів. Звідкіля це?
