Ніколи не вважала себе глобалісткою ні в чому, але події останніх кількох тижнів, які пов’язані з вірусною пневмонією, змусили мене визнати – я така. Не хочеться вкотре озвучувати ще кілька місяців тому таку незвичну назву для всіх як «коронавірус», яка звучить тепер зі всіх телевізійних передач, розсипається тисячами літер зі шпальт газет і журналів і викликає страх у мільйонів людей по всьому світу. Але саме вона змусила нас всіх замислитися заради чого ми на світі живемо, якими насправді є наші цінності. Для чого ми будуємо палаци та скуповуємо дорогоцінні цяцьки, які в боротьбі з цією заразою, не вартують абсолютно нічого. Перед нею ми всі рівні – люди всіх національностей та віросповідань.
Дуже схвально, що Україна на рівні держави почала заходи щодо недопущення на нашу територію нової зарази людства – коронавірусу. Та напевне, не так його слід боятися, як сказу, який вже чатує на наших вулицях. (На жаль і в головах).
Найбільшим рознощиком цієї надзвичайно небезпечної хвороби не лише для людини, а й в першу чергу для тварин, є лисиці. Ще позавчора потрібно було бити на сполох про цю проблему. Наші зоозахисники свого часу домоглися заборонити полювання в нашому регіоні, тобто в Товтрах. Але, про кого чи що вони думали на той момент, не зрозуміло.
Зима позаду. Хтось радіє, бо вона видалась доволі теплою, а хтось скрушно видихає, бо так і не відчув її справжньої – із завірюхами, снігами, заметами тощо. Але що тут вдієш? У природи, як-то кажуть, нема поганої погоди. Цьогоріч зима була саме такою, якою була. Крапка.
Наразі ж природа починає прокидатися. Світ навколо оживає, от-от почне одягати коштовні шати, буяти різнотрав’ям та запахами. Певно, не дарма часто чуємо: «У повітрі пахне весною!»
Ніколи не належала до людей, які люблять критикувати, засуджувати когось та до тих, хто активно веде дискусії в соціальних мережах. Щоб я це робила, то мене потрібно добре допекти. Лише в такому випадку я активно висловлю свою громадянську позицію.
Та минулого тижня мені таки добре допекло, коли лише лінивий не обговорював проблему повернення наших земляків з Китаю. Дивлячись новини та читаючи коментарі до них, мені здавалося, що магма з мене просто б’є фонтаном.
– Нінко! Нінко! Прийшла квитанція за газ. Але їх чомусь дві, – телефонує жіночка з села своїй знайомій в місто, яка має в селі батьківську хатинку.
– Ганю, а що в тій платіжці, – питає пані Ніна.
– В одній дев’яносто штири і в другій теж дев’я носто штири, – каже пані Ганя.
Що перше вам спадає на думку, коли йде мова про 14 лютого? Ймовірніше, що згадуєте саме День закоханих – свято, яке до нас прийшло з-за кордону і дуже скоро стало надзвичайно популярним серед молоді. Наскільки доцільно його святкувати нам, українцям, маючи, зокрема, Івана Купала, питання направду актуальне. Але сьогодні не про це. Сьогодні поговоримо про кохання – почуття, що гуртує всіх навколо Дня святого Валентина.
Запитайте себе, коли ви закохуєтесь, на що це схоже?
Не планувала в цьому номері авторської колонки, тим більше з такою назвою, але одна подія недільного дня спонукала мене до цього. Якщо ще кілька днів назад я б говорила про те, наскільки ми зараз стали байдужими, то сьогодні навіть знайомим не дозволила б в своїй присутності це сказати. Ми все таки дуже людяні і здатні співчувати і жаліти. Не всі звичайно, але маю надію, що більшість.
Ви нічого не встигаєте і це для вас типова проблема? Щодня на роботі, опісля ще купа важливих справ, всюдисуще «те-се». Хочете, наприклад, на каву з друзями, але згадуєте, що вдома чекає звіт, який ви не встигли зробити на роботі? Звісно, що вам не до кави. Плануєте піти в кіно, але похід скасовуєте, бо необхідно зробити щось рутинне? У вас і бізнесу нема з мільйонами справ, і, загалом, ви – відповідальна і наполеглива людина, та й не забудько, а позбутися каруселі безкінечних справ не можете.
Чому так, і як з цим боротись? На щастя, порадників сьогодні є чимало. Отже, про найцікавіше із мотиваційного – далі.
«Жити в запропонованих тобі обставинах». Цей вираз я почула нещодавно і вже який день поспіль він не виходить мені з голови. Можна навіть сказати, що зачепив мене за живе, адже дійсно на сьогоднішній день більшість людей просто вимушена жити зовсім не так як би хотілося. Не за власним сценарієм, а тим, який написав хтось інший. Не хочеться аргументувати це позицією, що є люди сильні, а є люди слабкі. Просто цінності і пріоритети в кожного різні. Одні прагнуть змін, а інші просто пливуть за течією.
Ще до Нового року вирішила відвідати зарубіжжя. Поїздка була не планованою, а спонтанною, за компанію.
Виїхали на світанку, щоб не стояти в черзі на кордоні, але таких хитрунів як ми було чимало. Черга з фур стояла кілометри, але екскурсійні автобуси пропускали в іншій черзі. З пів годинки посиділи в салоні, розім’яли трішки ноги і тоді прийшли прикордонники та зібрали паспорти для відмітки. Проштампувавши понад п’ять десятків паспортів туристам нашого автобусу – дали зелене світло. Теж саме відбулося й на румунському кордоні, прикордонники швидко провели потрібну процедуру. Ну все, кілька сотень метрів і ми вже за кордоном. Але...
Не секрет, що Новий рік – улюблене свято багатьох. І як не переконуйте його любителів у протилежному, мовляв, нема у році, що настає, нічого надзвичайного, вони однаково наполягатимуть на своєму: «Таки є!» Чим же імпонує прийдешній? В першу чергу – сподіваннями на краще. І цей аргумент основний. Тож не дарма кажуть: «Новий рік – нові надії».
Перехід з одного року в інший – це умовний рубіж, певна межа, перетинаючи яку, зазвичай кажемо «До побачення» року, що прожили, та «Здрастуй» – року майбутньому. І ця традиція незмінна. А нещодавно ці фрази прозвучали по-особливому. Бо хіба можна було інакше зустрічати двадцятки – 2020?
Як і будь-яка людина, я дуже люблю новорічні та різдвяні свята. Вони для мене дійсно є якимись особливими, сповненими надіями і сподіваннями на те, що дійсно з наступного року життя піде іншим маршрутом, зміниться його колір і смак. Я думаю, в таких думках і бажаннях я не одинока.
Так, саме в бажаннях. Вони в нас завжди насичені, яскраві, інколи несподівані, але це бажання, які несуть в наше життя шалений потік позитивних емоцій. А ще новорічні бажання відрізняються від інших тим, що ми завжди віримо в те, що вони дійсно збудуться. І я дуже хочу, щоб вони збулися.
Хоч на вулиці справжня чи то рання весна, чи пізня осінь, і аж ніяк не сувора зима, та дух святкового настрою невпинно кружляє над містом, заглядає в домівки, вселяючи в наші душі сподівання на краще. Можливо, це наше підсвідоме бажання й прагнення до змін, а погодні катаклізми тут не мають жодного значення. А, можливо, в світі існує дійсно щось казкове, у яке просто варто повірити?
Із цим фантастичним, казковим та неймовірним ми зіштовхуємося повсякчас.
Ця ситуація нагадує казку про сірого вовка. Хлопчик пас овець і почав кричати, що вовки напали. Люди прибігли по допомогу, а вовка немає, пожартував. І так кілька разів. А вже коли насправді вовк прийшов за вівцею і пастушок кликав на допомогу, ніхто й не прийшов. Так і в нас: якась мерзота намагається тренувати поліцейських, рятувальників, саперів, вибухотехніків, медиків медицини катастроф і повідомляє хибну інформацію. Нещодавно вже було сповіщення про мінування мосту через Смотрич, але тоді жартівника знайшли. Руху транспорту це не завадило, адже фахівці працювали вночі.
У житті буває різне. Ви ж знаєте, чи не так? То злети, то падіння, то взагалі якась незрозуміла нейтральність... Одним словом, як коли, і як у кого. Хтось на хвилі щастя, а хтось у той же час розгрібає перешкоди дійсності, картаючи весь світ... Несправедливість? Хтозна. Про це можна роздумувати довго. Проте достеменно знаємо одну святиню, що актуальна як ніколи: багато що в нашому житті залежить саме від нас. І все так і є насправді. Саме так.
Спостерігаючи за суспільним розвитком останні роки, прийшла до висновку: ми почали значно більше соціалізуватися як на рівні держави, так і на місцевому рівні. Підтримується багато різнопланових соціальних програм, акцій, які з кожним днем набирають потужних обертів. І, як результат, все більше людей почали звертати увагу на проблеми соціальної тематики з усвідомленням того, наскільки це важливо.
Час від часу до нас доходить інформація про те, що чи то медики, чи то сусіди, чи то соціальні працівники не можуть потрапити до стареньких бабусь та дідусів, коли ті їх кличуть на допомогу. У них зачинені двері, які немає кому відчинити. Добре, що вчасно встигають рятувальники, викликати яких, додумуються медики. Бувають випадки, коли й не встигають, або ще можна було допомогти, але не було сил покликати на допомогу і, доповзаючи до дверей, такі люди по дорозі втрачали свідомість, або й гірше... Потім доводиться розшукувати дітей чи родичів, аби сповістити сумну звістку, а може й не сумну...
Специфіка моєї професійної діяльності дозволяє кожного дня бути в русі, знаходити нові захоплення, знайомитися з різними людьми, писати про їхню долю і вподобання, аналізувати навколишній світ та разом з цим розбиратися і в самій собі. По великому рахунку це дуже чудово. Це все якось систематизує таку звичну для мене хаотичність у голові. Нещодавно після однієї з чергових зустрічей я для себе зробила чітке розмежування, що я люблю і що мені подобається, а що – ні.
Осінь – одна із найважчих пір року. Саме у цей час люди часто скаржаться на пригнічений стан. Факт? Безумовно. Що це? Депресія? Хандра? Хм… Та називайте як хочете, але від постійного відчуття, що щось не так, важко позбутись багатьом. З цим погоджуються і спеціалісти. Зокрема, ліцензований медичний соцпрацівник Кейт Кріпке зазначає: «Осінь – захоплююча для більшості людей, але на деяких вона вдягає вуаль переживань, тривожності, суму й дискомфорту – сезонної депресії».
Такий собі «осінній настрій».
Таке враження нібито нашій швидкій медичній допомозі щось пороблено. Вже втретє за останній час карети швидкої допомоги потрапляють у аварії. От цього тижня знову новенький укомплектований за останнім словом автомобіль швидкої невідкладної допомоги, який нещодавно подарував фонд Рената Ахметова, вже розбитий. Карета з проблисковими маячками та сиреною мчала на виклик, але її не пропустив водій «Жигулів», і як результат – увесь передок швидкої в пляцок. Слава Богу, люди серйозно не постраждали, точніше не зазнали фізичних травм, а от психологічні ще можуть про себе дати знати пізніше.
МИ СПРАВИМОСЯ, Я ВІРЮ В ЦЕ!
Ніколи не вважала себе глобалісткою ні в чому, але події останніх кількох тижнів, які пов’язані з вірусною пневмонією, змусили мене визнати – я така. Не хочеться вкотре озвучувати ще кілька місяців тому таку незвичну назву для всіх як «коронавірус», яка звучить тепер зі всіх телевізійних передач, розсипається тисячами літер зі шпальт газет і журналів і викликає страх у мільйонів людей по всьому світу. Але саме вона змусила нас всіх замислитися заради чого ми на світі живемо, якими насправді є наші...
