Запорука існування нормального соціуму, на мою думку, залежить від правильно сформованих людських цінностей. З ними не народжуються, а просто з кожним прожитим днем, тижнем, місяцем, роком вони нашаровуються в кожної людини. І, звісно, у всіх це відбувається по-різному. В одних – засади цих цінностей залежать від виховання батьків, вчителів, друзів, у інших – це відбувається залежно від обставин, в які вони потрапляють. Вже самого оточуючого соціуму. І не завжди той досвід, який ми отримуємо, має солодкий присмак.
Рівно 79 років назад, 1814 днів наші діди та прадіди звільняли нашу землю від коричневої фашистської чуми. Гітлерівські війська напали на Союз Радянських Соціалістичних Республік і почалася Велика Вітчизняна війна.
Жоден наш день не проходить без спілкування. І це не є дивним для будь-кого. «Чому?», – запитаєте ви. Бо для нас це важливо. Воно – одне із перших потреб. Ще й таке різне: особисте, дружнє, ділове або ж пересічне. Проте чи є кожен із нас вдалим співрозмовником? Як гадаєте?..
Задумались, чи не так? І це передбачувано. Бо потрібно іще багато чого, окрім вміння вимовляти слова. Це ціле мистецтво!
Пом’якшення карантину, потепління та усвідомлення того, що нарешті літо все ж таки розпочалося, внесло свої корективи в наше життя. Втомлені від закритих приміщень люди почали повертатися поступово до свого звичного ритму, діти почали заповнювати вулиці, в людей почали з’являтися на обличчях посмішки. Не знаю, чи правильно є ось так узяти і розслабитися, відпустити ситуацію, коли проблема хвороби нікуди не ділася. Але одне я можу сказати точно – люди скучили за живим спілкуванням один з одним, особливо діти.
Тема коронавірусу вже заїжджена та перезаїжджена, але при цьому постійно виникають якісь парадоксальні ситуації. Незважаючи на те, що сусідня Чернівецька область з самого початку пандемії палала і до нас дуже швидко міг потрапити вірус, наше місто здавалося стабільним і безпечним. Потім боялися ринку, аби звідтіля біда не прийшла і не вклала все місто в ліжка.
Ми – homo sapiens! Але, на жаль, не кожна homo насправді sapiens. І прикладів цьому можна навести чимало. Де не копни – скрізь хоч греблю гати... Сьогодні ж «копнемо» тему, яка зовсім не нова, але у ці дні – знову на піку обговорення.
Частина українців, яка не витримувала режиму #ЗалишайсяВдома, хоча б на кілька годин, але тікала зі своїх домівок. І тікала зазвичай в природу – подалі від благ цивілізації, COVID-19 та тривалої «самоізоляції».
Ми зараз живемо в той час, коли найменше за все хочеться чути будь-який негатив. А ще, ми навчилися чути один одного, не ігнорувати важливих в житті моментів. Я так думаю принаймні. Але найбільшим здобутком, який маємо під час пандемії – це усвідомлення роботи нашої медичної галузі.
Для мене особисто вони всі є героями на сьогоднішній день.
Не знаю чи то нарешті, чи то нажаль, але прийшло полегшення карантину для трудового народу. Одні сиділи вдома, не висуваючи ніс на вулицю і суворо дотримувалися карантину, ще хтось лише за потреби виходив з дому, щоб купити продукти харчування, але при цьому дотримувався встановлених правил поведінки (маски, рукавички, деззасоби), інші ж – повністю нехтували усі правила і закони. Це дуже добре було видно біля входу на центральний ринок та на вул. Князів Коріатовичів, де торгували цигарками, молочнкою, ранніми овочами. І робилося це все в зашарпаних масках і, навіть, без рукавичок.
З самого дитинства в мене особливе ставлення до всіх травневих свят. Першотравень зазвичай відзначали на природі в колі друзів, а от 9 травня - це був той день, коли ми збиралися за сімейним столом обідали і дивилися фільми про війну, розмовляли, згадували рідних, які померли чи загинули не лише в період з 1941-1945 рр, але й повоєнний час. Напевно, я тоді виглядала смішно, будучи малою, але свого діда слухала точно роззявивши рота.
Ех… От тобі й на! Що тут ще скажеш?! Жили собі як жили, а тут раз – і COVID-19! Не чекали, не запрошували, але він тут – вірус, що сколихнув увесь світ і продовжує тримати насторожі.
Так, звісно, хотілось би, щоб все було інакше. Бо ні коронавірусу, ні карантину, ні всіх тих обмежень, що прийшли разом із ним, ніхто з нас не бажав. Але маємо, що маємо. І сьогодні мусимо жити саме так.
Ніколи не вважала себе глобалісткою ні в чому, але події останніх кількох тижнів, які пов’язані з вірусною пневмонією, змусили мене визнати – я така. Не хочеться вкотре озвучувати ще кілька місяців тому таку незвичну назву для всіх як «коронавірус», яка звучить тепер зі всіх телевізійних передач, розсипається тисячами літер зі шпальт газет і журналів і викликає страх у мільйонів людей по всьому світу. Але саме вона змусила нас всіх замислитися заради чого ми на світі живемо, якими насправді є наші цінності. Для чого ми будуємо палаци та скуповуємо дорогоцінні цяцьки, які в боротьбі з цією заразою, не вартують абсолютно нічого. Перед нею ми всі рівні – люди всіх національностей та віросповідань.
Дуже схвально, що Україна на рівні держави почала заходи щодо недопущення на нашу територію нової зарази людства – коронавірусу. Та напевне, не так його слід боятися, як сказу, який вже чатує на наших вулицях. (На жаль і в головах).
Найбільшим рознощиком цієї надзвичайно небезпечної хвороби не лише для людини, а й в першу чергу для тварин, є лисиці. Ще позавчора потрібно було бити на сполох про цю проблему. Наші зоозахисники свого часу домоглися заборонити полювання в нашому регіоні, тобто в Товтрах. Але, про кого чи що вони думали на той момент, не зрозуміло.
Зима позаду. Хтось радіє, бо вона видалась доволі теплою, а хтось скрушно видихає, бо так і не відчув її справжньої – із завірюхами, снігами, заметами тощо. Але що тут вдієш? У природи, як-то кажуть, нема поганої погоди. Цьогоріч зима була саме такою, якою була. Крапка.
Наразі ж природа починає прокидатися. Світ навколо оживає, от-от почне одягати коштовні шати, буяти різнотрав’ям та запахами. Певно, не дарма часто чуємо: «У повітрі пахне весною!»
Ніколи не належала до людей, які люблять критикувати, засуджувати когось та до тих, хто активно веде дискусії в соціальних мережах. Щоб я це робила, то мене потрібно добре допекти. Лише в такому випадку я активно висловлю свою громадянську позицію.
Та минулого тижня мені таки добре допекло, коли лише лінивий не обговорював проблему повернення наших земляків з Китаю. Дивлячись новини та читаючи коментарі до них, мені здавалося, що магма з мене просто б’є фонтаном.
– Нінко! Нінко! Прийшла квитанція за газ. Але їх чомусь дві, – телефонує жіночка з села своїй знайомій в місто, яка має в селі батьківську хатинку.
– Ганю, а що в тій платіжці, – питає пані Ніна.
– В одній дев’яносто штири і в другій теж дев’я носто штири, – каже пані Ганя.
Що перше вам спадає на думку, коли йде мова про 14 лютого? Ймовірніше, що згадуєте саме День закоханих – свято, яке до нас прийшло з-за кордону і дуже скоро стало надзвичайно популярним серед молоді. Наскільки доцільно його святкувати нам, українцям, маючи, зокрема, Івана Купала, питання направду актуальне. Але сьогодні не про це. Сьогодні поговоримо про кохання – почуття, що гуртує всіх навколо Дня святого Валентина.
Запитайте себе, коли ви закохуєтесь, на що це схоже?
Не планувала в цьому номері авторської колонки, тим більше з такою назвою, але одна подія недільного дня спонукала мене до цього. Якщо ще кілька днів назад я б говорила про те, наскільки ми зараз стали байдужими, то сьогодні навіть знайомим не дозволила б в своїй присутності це сказати. Ми все таки дуже людяні і здатні співчувати і жаліти. Не всі звичайно, але маю надію, що більшість.
Ви нічого не встигаєте і це для вас типова проблема? Щодня на роботі, опісля ще купа важливих справ, всюдисуще «те-се». Хочете, наприклад, на каву з друзями, але згадуєте, що вдома чекає звіт, який ви не встигли зробити на роботі? Звісно, що вам не до кави. Плануєте піти в кіно, але похід скасовуєте, бо необхідно зробити щось рутинне? У вас і бізнесу нема з мільйонами справ, і, загалом, ви – відповідальна і наполеглива людина, та й не забудько, а позбутися каруселі безкінечних справ не можете.
Чому так, і як з цим боротись? На щастя, порадників сьогодні є чимало. Отже, про найцікавіше із мотиваційного – далі.
«Жити в запропонованих тобі обставинах». Цей вираз я почула нещодавно і вже який день поспіль він не виходить мені з голови. Можна навіть сказати, що зачепив мене за живе, адже дійсно на сьогоднішній день більшість людей просто вимушена жити зовсім не так як би хотілося. Не за власним сценарієм, а тим, який написав хтось інший. Не хочеться аргументувати це позицією, що є люди сильні, а є люди слабкі. Просто цінності і пріоритети в кожного різні. Одні прагнуть змін, а інші просто пливуть за течією.
Ще до Нового року вирішила відвідати зарубіжжя. Поїздка була не планованою, а спонтанною, за компанію.
Виїхали на світанку, щоб не стояти в черзі на кордоні, але таких хитрунів як ми було чимало. Черга з фур стояла кілометри, але екскурсійні автобуси пропускали в іншій черзі. З пів годинки посиділи в салоні, розім’яли трішки ноги і тоді прийшли прикордонники та зібрали паспорти для відмітки. Проштампувавши понад п’ять десятків паспортів туристам нашого автобусу – дали зелене світло. Теж саме відбулося й на румунському кордоні, прикордонники швидко провели потрібну процедуру. Ну все, кілька сотень метрів і ми вже за кордоном. Але...
БУДЬТЕ ЛЮДЬМИ В ПЕРШУ ЧЕРГУ!
Запорука існування нормального соціуму, на мою думку, залежить від правильно сформованих людських цінностей. З ними не народжуються, а просто з кожним прожитим днем, тижнем, місяцем, роком вони нашаровуються в кожної людини. І, звісно, у всіх це відбувається по-різному. В одних – засади цих цінностей залежать від виховання батьків, вчителів, друзів, у інших – це відбувається залежно від обставин, в які вони потрапляють. Вже самого оточуючого соціуму. І не завжди той досвід, який ми отримуємо, ма...
