На носі вибори Президента України, Головнокомандувача, людини, на яку народ мав би покладати всі свої надії. Тільки їх (надій) чомусь немає.
Ми збайдужіли до виборів, не віримо в чесний вибір, ба більше – не бачимо того кандидата, який стане по-справжньому достойним представником нашої країни на міжнародній арені. Чому ж ми не бачимо достойного? Чи ми його вже не достойні?!
Жінка... Здавалось би, звичайне слово, але скільки в ньому глибокого змісту і яке велике значення воно має в житті кожного з нас! Як почуєш його – цілий світ перед тобою! Іноді з добрим та іронічним присмаком, іноді з ноткою розбишацтва, іноді з мережкою спогадів, мрій та емоцій...
Жіночий світ... Він різний! Скільки жінок, стільки й світів. Але який не візьми, кожен по-своєму прекрасний!
Сьогодні розпочинається ще один своєрідний відлік часу, адже на календарному листку 1 березня. Це банально, але чомусь підсвідомо ми завжди чекаємо цієї дати. І навіть, коли в цей день йде рясно сніг, ми знаємо, що розпочалася весна, яка неодмінно принесе нам щось прекрасне.
Весни чомусь із нетерпінням чекають усі. І ті, кому 16, і ті, кому за 60 і більше років. Це така пора, коли не тільки чепуриться природа, а й самі люди. Стають чи то добрішими, чи то відвертішими. І в ці місяці, особливо в березні, ми дійсно, як ті проліски, що вилазять з-під снігу.
Український народ дуже політизована нація. Про це свідчать різні дебати в маршрутках, на ринках, кухнях, супермаркетах, під час святкових подій, фуршетів. Усі знають, як керувати державою, як наповнити бюджет, як повернути Крим, як закінчити війну і знають чому ми так погано живемо.
Знають це не лише чиновники при владі, але й простий люд, та ніхто не хоче докласти жодних зусиль, аби хоч щось зрушити з мертвої точки. Простий люд не піде поскаржитися на медика, бо ще доведеться з дітьми звертатися, на педагога, бо внуки можуть потрапити до його рук...
«Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти» – істина відома давно і, певно, не знайдеться того, хто б її заперечив, бо життя таке, що в її правдивості переконується кожен. І, якщо є такі, що мислять протилежно, то, швидше за все, вони «унікали». Як же без тих, кого життя, на жаль, нічому не вчить?
Але сьогодні мова не про них. А про людей, що прагнуть йти вперед і вгору, про людей, які цінують все те, що створюють, ким оточують свої будні та вихідні. Про людей, що черпають від світу найкраще – аби розвиватися, допомагати рухатися до своїх вершин іншим, роблять світ навколо ліпшим.
7 лютого народні депутати схвалили зміни до Конституції щодо ЄС та НАТО. Це рішення закріплює стратегічний курс України на вступ у Північноатлантичний альянс та Євросоюз та зробить неможливою його зміну. За проект змін до Конституції в другому читанні проголосувало 335 депутатів. Для ухвалення рішення була потрібна конституційна більшість – 300 голосів.
Що означають зміни до Конституції щодо ЄС та НАТО? Закон не визначає чітких дат чи кроків для вступу в ЄС та Північноатлантичний альянс, однак він чітко прописує, що євроатлантичний курс України є незворотним.
Про здобуття Україною Томосу, створення єдиної Української помісної церкви останнім часом не говорив тільки лінивий. Хитка тема, яка апріорі мала би бути поза політикою, опинилася прямісінько в її епіцентрі. Ба більше – сама перетворилася на політику...
Нещодавно Міністерство культури опублікувало перелік церков, яким необхідно вказувати належність до Російської православної церкви (РПЦ). Відповідний список з’явився у випуску видання «Урядовий кур’єр».
Уже ніби звиклося, але розум до кінця не сприймає щодня бачити людей у військовій формі поруч. Очам і серцю тепло з однієї сторони, бо підсвідомо ти почуваєшся у повній безпеці, але усвідомлення того, що це далеко не АТО в державі, а повномасштабна спланована війна проти твого народу, не дає спокійно спати. Адже за нею тисячі історій, скалічених доль, спустошених від болю і сподівань очей, в яких горить бажання, що це коли-небудь закінчиться.
Війна ламає людей і вектрально змінює їхні погляди. Для когось це стає буденним способом життя, а для інших – це травма, яку жодний лікар не зможе вилікувати. Серед кола моїх знайомих і друзів таких людей чимало.
Не секрет, що кожна родина, яка має дитину дошкільного чи шкільного віку, добряче відчувала й відчуває на своєму гаманці побори, які проводяться в навчальних закладах. То треба здати на ремонт школи, класу, телевізора, то на подарунки вихователям і вчителям, на посуд, туалетний папір тощо. Що цікаво, навіть на вікна і фіранки в кожній класній кімнаті здають гроші. Таке враження, що їх міняють щороку.
Та це все так набридло батькам, що вони вже вибухнули від обурення. Неодноразово активісти зверталися до Міністерства освіти і науки з приводу поборів у школах та дитсадках, а нещодавно до департаменту освіти і науки ОДА надійшов депутатський запит від депутата Хмельницької облради Дячука М.М. про порушення прав дітей на безоплатне здобуття освіти у дошкільних та загальноосвітніх закладах освіти області, у якому вказується на примусовий збір коштів з батьків на проведення поточних ремонтних робіт у закладах освіти, придбання засобів гігієни, меблів, обладнання тощо.
Новий рік – початок, середина чи завершення. У кожного своє формулювання цього слова, але при цьому завжди залишається частинка надії, що все буде добре. Так, дійсно, буде. Тому що все залежатиме виключно від нас самих і від того, які пріоритети будуть домінувати.
Ніколи не думала про те, що будучи мікроскопічною частиною медійного простору, мене так дратуватиме післяноворічна агітаційна кампанія. Могли би ще трішки зачекати і дати людям на повну надихатися святами. Хоча б трішки. Зрозуміло, що на все є свої маркетингові ходи, але хочеться, щоб оте таке ніжне, тепле і світле не соталося крізь пальці, а його можна було би брати оберемками в долоні і кидатися в обличчя як сніжками. Саме сніжками...
Ось і настав Новий рік, рік сподівань і надій. Усі ми на рік стали старшими і мудрішими, набули ще досвіду і набили гуль, у когось додалася кількість сім’ї, а в когось пішли з життя рідні чи друзі. І це означає, що наше життя триває. Але кожен хоче знати, що чекає його і всіх разом. Та найголовніше, всі сподіваються, що закінчиться війна, що в Україні буде краще життя, що люди не тікатимуть з рідної землі у найми чи просто шукати щастя на чужині. Та попри все, крок вперед зроблено і новий рік розпочався.
У кожного з нас є свята, які ми обожнюємо понад усе. Оті знакові, особливі, яких чекаємо з нетерпінням. Так, по суті, роки й збігають – від одного свята до іншого. Іноді не встигнеш озирнутися, як рік добігає кінця. Але що вдієш, коли так влаштоване життя. Біжить доволі стрімко, лише встигай жити! Проте добре, що вони є – свята, бо несуть у собі найцінніше для нас – казку. І нехай іноді зовсім маленьку, але казку.
Новий рік, що вже на порозі, певне, одне з найочікуваніших святкувань. Свято, що зачаровує своєю неймовірною атмосферою, яка приходить до нас лише раз на 360 із «хвостиком» днів. Щоразу ми із дитячим запалом і ніби вперше спостерігаємо за приємним передсвятковим настроєм навколо, процесом приготування до зустрічі Нового року...
Від початку грудня ми підсвідомо починаємо жити в передчутті свят. Інколи здається, що весь цей місяць – це суцільне велике свято з невеликими інтервалами, як то кажуть з перервами на рекламу. Але нам в ці дні хочеться чогось світлого, доброго та чистого. Щоб була присутня легкість на душі і думки не були запорошені буденними дрібницями, які інколи заганяють нас в куток. Та найбільше цих свят, напевно, чекають наші діти. Наше майбутнє, наша радість та той міцний фундамент, заради якого нам хочеться будувати будинок в багато поверхів, цеглинка за цеглинкою.
Будучи сама дитиною, я ніколи до кінця не усвідомлювала тієї відповідальності, яку несли мої батьки з моєю появою на світ. Адже народження дитини – це не просто демографічне зростання, як говорять статисти, а великий свідомий обов’язок в першу чергу перед собою і вже потім перед суспільством.
На Проектній, 8 минулого тижня панство забило каналізацію. Самі накидали стільки сміття, що у боротьбі з затрамбуванням каналізаційної труби було викликано всі бригади «Міськтепловоденергії». Кілька годин поспіль, сантехніки вручну виколупували із каналізаційної мережі ганчірки, бетон, помідори, огірки, капустяні качани, шкірки від кавунів, безліч залізних мочалок для чистки посуду, пластмасові контейнери для санації унітазів. По вуха у цій гидотні бідолашні працівники аварійних бригад у мороз ліквідовували засмічення. Не зрозуміло чому, через чиєсь нехлюйство повинні страждати сантехніки і ті люди, які уміють поводити себе в побуті.
Початок тижня видався надзвичайно тривожним. Зіткнення суден, яке сталося в Азовському морі, факт неприхованої російської агресії, за яким прозвучали слова про введення в країні воєнного стану, не на жарт сколихнули країну і... розділили її на різні групи. Хтось записався в диванні коментатори, хтось захищав президента, інші навпаки обурювалися, мовляв, чому про це не говорили тоді, коли це справді було потрібно, кілька років тому. Страх, який, відверто кажучи, на якийсь момент паралізував кожного з нас, диктував найбільш прийнятні для свідомості думки і форми поведінки. Інформаційна війна точилася в кожній голові, бо ж введення воєнного стану чомусь трактувалося не як факт оборони держави і її громадян від агресора, а як факт агресії влади проти свого народу. Прикро. Сумно.
Багатьом людям до роботи доводиться добиратися громадським транспортом. У нашому місті це маршрутне таксі. Незважаючи на те, що нещодавно пройшов конкурс з пасажирських перевезень, в якому враховувалося багато різних чинників, за якими нараховувалися бали для успішного його проходження, не було жодної умови, яка би знімала бали за брудні фіранки, чохли, вікна. Хоча перед конкурсом і був огляд маршруток на відповідність технічному стану. Водії та власники добре готувалися: хтось підфарбовував, підлатував, прав чохли, драїв салони, але ніхто не звертав увагу на те, що відволікає водіїв – різні брязкальця та наліпки, якими багато-хто прикрашає салони на лобовому склі. Той несмак просто дратує.
Нещодавній виступ у Верховній Раді переможця премії Global Teacher Prize Ukraine 2017 Паула Пшенічки зібрав шквал коментарів і обговорень у інтернет-мережі. Присутні аплодували звичайному шкільному вчителю стоячи. Як так сталося? Що такого сказав учитель, викликавши своєю промовою загальне захоплення?
Ось уривок із його монологу: «Ніколи не думав, що таке станеться в моєму житті. 25 років я подорожую з нашими дітьми по різних форумах, знайомий з колегами з 30 країн світу. Проблеми освіти скрізь приблизно однакові»/
Останніми тижнями містом розповсюджується інформація про викрадення в Кам’янці і нашому районі дітей. Мовляв, під’їжджає чорний джип і з двору зникає дитина. Такі історії можна почути на роботі, на ринку, в маршрутці. І люди так впевнено доводять один одному суцільну брехню, що і самій хочеться повірити. Хтось прочитав у соцмережах про викрадення малечі й застережливу інформацію поліцейських про ймовірні випадки, щоб вберегти недбалих батьків і провести профілактичні заходи.
На 27 році незалежного життя в країні ми нарешті можемо говорити про громадські інституції, як про дієвий механізм контролю влади. І нехай останні від цього не в захваті, проте факт існування перших залишається беззаперечним. Якщо тебе критикують чи вказують на недоліки, вмикається інстинкт самозбереження, мовляв, яке твоє псяче діло? Беззаперечно, він має право на існування, але якщо це стосується приватного життя.
За іронією долі наш внутрішній стан завжди чомусь пов’язаний з погодніми умовами. Я думаю, що багато людей зі мною в цьому погодяться. Йде дощ – ностальгуєш або роздумуєш на філософські теми, світить сонце – радієш кожному промінчику, і неважливо, яка це пора року, дме вітер – намагаєшся акумулювати в собі всі сили на боротьбу з чимось або кимось. І так далі.
Після похмурих холодних днів настало тепле бабине літо. Поволі змінився настрій, бо дуже хочеться це тепло пропустити через себе, зігріти душу. Ще більше це бажання підсилюється, коли дивишся на сіру масу людей, виснажених у вічній гонитві за добробутом, покращенням матеріального становища. Це робить їх роздратованими. Вони перестають радіти простим речам, не отримують радості й тихого захоплення від співу пташок, плескоту річки, дотику до смарагдової трави. Можливо, це звучить надто поетично, але це правда.
НЕ ГОЛОСУЮ, БО НЕПРОХІДНИЙ
На носі вибори Президента України, Головнокомандувача, людини, на яку народ мав би покладати всі свої надії. Тільки їх (надій) чомусь немає.
Ми збайдужіли до виборів, не віримо в чесний вибір, ба більше – не бачимо того кандидата, який стане по-справжньому достойним представником нашої країни на міжнародній арені. Чому ж ми не бачимо достойного? Чи ми його вже не достойні?!
