Повертаючись з Кременця, помітила на узбіччях красиві контейнери – це були сміттєві баки. Із яскравого полімеру, стоять собі вздовж доріг, чистенькі й чепурненькі. Головне – стоять не у дворах садиб, а для загального користування. Вони не перекошені, з колесами і кришками. І відразу згадала наші кам’янецькі сміттєві баки, встановлені на сміттєвих майданчиках, сучасні урни на вулицях міста та в серці йокнуло. У нас євроконтейнера для сміття чомусь всі перекошені, без коліс, обшарпані, а урни подерті, поламані, обсмалені, і ми претендуємо на європейськість.
За моєї пам’яті які тільки контейнери не закупляла влада: і оцинковані, і з решітки, і просто металеві. Урни теж були дуже різні. Та де це все добро?
Ми часто забуваємо про те, для чого і заради чого ми живемо. Забуваємо, що в це життя ми прийшли з певною місією, як би банально це не звучало. І, насамперед, кожний з нас забуває, що є особистістю.
Щодо мене, слово «особистість» є дуже важливим. З цим словом не народжуються, ним стають. Якоюсь мірою це індивідуальне поняття. Адже, щоб стати особистістю, потрібно мати неабиякий досвід у житті, пройти низку випробувань і труднощів. Під час цього потім формуються відповідно і пріоритети.
Я завжди поважала людей, які завдяки свойї наполегливості йдуть до визначеної мети. Такі люди викликають повагу і шану.
Бувають моменти, коли хочеться втекти... Втекти від усіх та всього. Втекти, бо просто набридло, бо втомились безмірно, бо те, що є, допекло до живого...
Гайнути світ заочі від одноманітних буднів, які своєю рутиною стирають вашу сутність. На певний час зачинити двері ЦЬОГО сьогодення, аби, перевівши подих, відчинити НОВІ. Втекти, бо вінця вашого терпіння давно переповнені, а на плаву тримають лише обов’язки та зобов’язання (ох, це ще та бюрократія!). Зникнути, коли спроби зібрати себе докупи потерпають крах, а сили, здається покидають… Втекти, щоб ніхто не знайшов на жодних радарах та мапах і присвятити час собі коханому/коханій, своїй сім’ї, друзям, яких так рідко бачиш… Усьому, що зцілює і дає сили рухатись далі, усім, хто рятує від сірості життя.
Уже понад рік в Україні реалізується програма оновлення харчування у школах. За рецептами «Нового шкільного харчування», які розробив кулінарний експерт Євген Клопотенко, годують учнів понад 1000 українських шкіл.
У рамках проекту було розроблено «Збірник рецептів страв для харчування дітей шкільного віку в навчальних та оздоровчих закладах», а також план впровадження нової шкільної культури харчування у шкільні їдальні по всій Україні. Ідею з новим харчуванням у школах підтримали і Міносвіти, і в Уряді. Правда, таке нововведення дісталося не до всіх освітніх закладів нашого краю.
У ніч з 12 на 13 серпня двоє невідомих стріляли по ліхтарях поблизу КП «Міськтепловоденергія». Охоронці почули постріли і почали кричати, аби молодики припинили це робити. Пригрозили поліцією. Хулігани зникли з поля зору, і через деякий час вони з двору школи №16 постріляли по вікнах «МТВЕ». Добре, що під ті постріли не потрапили охоронці та інші люди.
Одні радіють, що «МТВЕ» постраждало, інші обурюються, але ми всі разом і поліція повинні припинити таке свавілля.
Люди з вул.Лесі Українки та Шевченка вже не раз скаржил
Протягом минулого місяця в Кам’янці-Подільському зареєстровано 30 випадків захворювання гострими кишковими інфекціями, з них серед дітей у 11 випадках, що склало 37% від всіх захворілих. Про це повідомляють лікарі-епідеміологи Кам’янець-Подільського міськрайонного відділу ДУ «Хмельницький обласний лабораторний центр МОЗ України.
Як зазначають медики, серед факторів передачі інфекції в більшості випадків переважають фрукти та ягоди (41%), а також м’ясні продукти (27%). Із проведених епідрозслідувань встановлено, що продукти харчування переважно були придбані на стихійних ринках міста і в більшості випадків кишкові інфекції виникли внаслідок порушень реалізації продуктів, а також недотримання правил особистої гігієни та порушень при обробці сировини.
Буденність і шалений ритм життя все частіше заганяють нас у якісь рамки, змушують постійно робити вибір. Дуже часто він буває несвідомим і з неочікуваним результатом. І потім, аналізуючи наслідки зробленого, ми хапаємося за голову з думками: «Що ж я наробила?». А найголовніше, прислухаючись до голосу серця, ми перестаємо слухати дійсно цінні поради. А вони могли б багато чого в житті змінити.
Зараз у мене як ніколи оптимістичний настрій, хоча 21 липня цього року мене дуже пригнітило, а точніше – людська несвідомість. Але я зрозуміла, що займаючись самоїдством, впадаючи в депресію чи песимізм, людина руйнує себе зсередини і потім зібрати себе до купи не так просто.
Вибір... От вже той вибір... Всюдисущий. Хочемо чи не хочемо, а живемо з ним щодня, щогодини, щохвилини. Де б ми не були, чим би не займались, ми постійно обираємо. Вибір ніби став звичкою, що поселилась у підсвідомості. Став автоматичним, без усвідомлення...
Мати вибір, то, звісно, добра річ, адже це одна із ознак цивілізації, свободи. То певний інструмент, що дає можливість зробити саме так, як хочеться, мати саме те, що хочеться і т.д.
Ми обираємо людей? Так! Оточення? Звісно! Друзів, коханих, домашніх улюбленців? І знову ствердна відповідь. Але є речі, які, здається, мусиш просто прийняти, бо можливість вибору тут не працює.
Завершуються передвиборчі перегони кандидатів у депутати до Верховної Ради України. Суспільство стало перед вибором і сподіванням на краще життя. Люди хочуть добре жити у своєму домі, хочуть отримувати достойні зарплати і пенсії, мати гарантовану роботу та відпочинок, а ще змогу оплачувати комунальні послуги, а не вирішувати, чи заплатити за газ, чи ліки купити. А для цього, щоб не думати про очевидні речі, нам з вами потрібно прийти 21 липня на виборчі дільниці і проголосувати за зміни.
Не вестися на прості обіцянки про нову дорогу від депутата, про комп’ютери і парти, на отримання гречки з олією чи придбання шкільного автобуса або швидкої допомоги для громади.
З початку року більше чотирьох тисяч роботодавців Хмельниччини повідомили обласну службу зайнятості про потребу у кваліфікованих кадрах. Наразі в базі данихцієї установи є 19,4 тисяч вакансій!
Найбільшим попитом серед роботодавців користуються робітничі спеціальності, не вистачає кваліфікованих робітників у сфері транспорту, торгівлі та послуг, агропромислового комплексу. Про це розповідає директор Хмельницького обласного центру зайнятості Сергій Черешня.
Останнім часом все менше хочеться переглядати і слухати новини по телебаченню, читати соціальні мережі. Будучи мамою 14-річного хлопчика, інколи боязно, щоб він взагалі виходив з дому. Тому що ти не знаєш, що там зараз відбувається за порогом твого будинку.
Нині здається, що світ перевертається з ніг на голову. Пропадають діти, яких потім знаходять або з перерізаними горлом або зґвалтованими десь в урвищі. За насилля малюків я взагалі мовчу, бо гіркий ковток жовчі підступає до горла.
Свого часу відомий колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес сказав: «Треба прислухатися до голосу дитини, яка живе в кожному з нас. Якщо це робити, очі завжди блищатимуть. Та варто втратити зв’язок із цією дитиною, то розірветься і наш зв’язок із життям». Чи правий майстер слова? Певно, що автор 7 романів, 47 повістей, 10 кіносценаріїв знав, що казав. Тому перечити – марно. Та й не тільки він глаголив істину, що усі ми – діти, вона звучала й звучить з уст людей досі.
Так, усі ми виростаємо, стаємо дорослими та самостійними, такими собі серйозними дядьками й тітками, які дбають не тільки про себе, а й про тих, хто поруч.
Були собі, жили люди, які за власною огорожею нічого доброго не бачили. Бо його й не було. Кожен собі на подвір’ї наводив шик, блиск, а от на те, що робилося за його межами, лише нарікали на всіх. Так жили роками, на лавочці бідкалися, судили-пересуджували, так і жили десятиріччями.
І от одного разу на їхній вулиці з’явилася небайдужа, активна людина, яка піднімала на ноги всіх, не давала жити посадовцям. Організовувала і самих сусідів, щоб зробити життя кращим, щоб не лазити по багнюці на роботу, щоб автомобілі не тонули в багні, щоб на вулицях вночі було світло та безпечно, щоб дітям було де гратися.
Зливи, які гастролювали наприкінці травня – на початку червня в місті і районі, наробили чимало шкоди людям. Хтось залишився без майбутнього врожаю, комусь підтопило будівлю чи комору. Припарковані біля Центрального ринку автомобілі автоматично перетворювалися на човни, з яких вигрібали воду руками. Бруківку у Старому місті й на спуску по Князів Коріатовичів до Новопланівського мосту вимило аж до утворення кількох вирв. Страшно було їхати.
Не кращою була ситуація і в районі. Під час чергової зливи вода в Суржинецькому й Совиному ярах, що у Староушицькому напрямку, мчала суцільною лавиною по трасі.
Турбота – це комплекс дій щодо будь-якого об’єкту, націлений на його благополуччя, увага до чиїхось потреб, піклування про кого-небудь, про що-небудь. Турботу може проявляти як тварина до свого потомства, так і людина до своїх рідних, інших людей та живих істот.
Про турботу замислилася після перебування в територіальному центрі надання соціальних послуг «Турбота».
За день світова спільнота буде відзначати гарне і душевне свято – День захисту дітей. На мою думку, будь-які заходи, які проводяться в цей день, є важливими й необхідними. Серед безліч свят, що відзначають дорослі, діти знають, що в них воно є також. Їхнє, власне. І, насамперед, це говорить для них про те, що разом з дорослими вони мають рівні права.
Нещодавно моя близька знайома і подруга сказала, що діти – це головний подарунок життя. Не просто подарунок на чергове свято, а подарунок долі. І тільки її прихильність до нас визначає, чи гідні ми в цьому світі бути батьками.
23 травня. День Героїв. Свято, що встановлене на честь українських вояків, борців за волю України. Передусім – лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, гайдамаків, опришків, січових стрільців, вояків Армії УНР, ОУН-УПА, а також героїв Небесної сотні та сучасної російсько-української війни. День героїв – це не офіційне державне свято, але щороку все більше відзначається в Україні.
На жаль, минуле та сьогодення зазнало чимало втрат борців за волю нашої країни – справжніх символів незборимості української нації!
З 2003 року ми святкуємо День Європи в Україні, але європейцями за цей час так і не стали. Парадоксально, чи не так?
А ще більш дивний інший факт: варто лишень будь-кому з наших поїхати за кордон, як він стає чемним, культурним, дисциплінованим і законослухняним. Повертається додому – і знову те саме.
Ми живемо в Європі, дозволяючи собі не дотримуватися ані букви закону, ані європейських стандартів. Звідкіля це?
Є такі свята, які, можливо, чітко не прописані в хронологічному календарі. Вони є, але, власне, цінність їхня не для всіх буває важливою. Є професійні свята, а є ті, що змушують нас замислюватися над тим, заради чого ми живемо. Одним із таких є День матері, який щорічно відзначають у другу неділю травня.
Здавалося б, просте банальне свято, але, як на мене, воно є важливим. Саме минулого року влітку я зрозуміла, що не бачу свого життя без однієї єдиної людини в світі. Не бачу його без моєї мами!
Традиційно весна щедро дарує нам вихідні дні. Щойно відзначили 28 квітня, світле і радісне свято Пасхи, до якого усі готувалися дуже ретельно. Майже тиждень драяли і вимивали своє житло, більше місяця влаштовували прибирання міст та сіл від різного бруду та мотлоху, під час чого пересвідчилися вкотре наскільки ми люди – нелюди, які загиджують навколишнє середовище поліетиленом і пластиком. А потім за кожним з них ми з вами прибираємо все оптом. Та все одно хоч і не ти насмітив, але ж прибрати потрібно.
Достойно зустріли величне свято відродження та очищення, як ще одне свято прийшло до нас – Міжнародний день праці.
ЗНІМІТЬ ШОРИ
Повертаючись з Кременця, помітила на узбіччях красиві контейнери – це були сміттєві баки. Із яскравого полімеру, стоять собі вздовж доріг, чистенькі й чепурненькі. Головне – стоять не у дворах садиб, а для загального користування. Вони не перекошені, з колесами і кришками. І відразу згадала наші кам’янецькі сміттєві баки, встановлені на сміттєвих майданчиках, сучасні урни на вулицях міста та в серці йокнуло. У нас євроконтейнера для сміття чомусь всі перекошені, без коліс, обшарпані, а урни подерті,...
