Ще до Нового року вирішила відвідати зарубіжжя. Поїздка була не планованою, а спонтанною, за компанію.
Виїхали на світанку, щоб не стояти в черзі на кордоні, але таких хитрунів як ми було чимало. Черга з фур стояла кілометри, але екскурсійні автобуси пропускали в іншій черзі. З пів годинки посиділи в салоні, розім’яли трішки ноги і тоді прийшли прикордонники та зібрали паспорти для відмітки. Проштампувавши понад п’ять десятків паспортів туристам нашого автобусу – дали зелене світло. Теж саме відбулося й на румунському кордоні, прикордонники швидко провели потрібну процедуру. Ну все, кілька сотень метрів і ми вже за кордоном. Але...
Не секрет, що Новий рік – улюблене свято багатьох. І як не переконуйте його любителів у протилежному, мовляв, нема у році, що настає, нічого надзвичайного, вони однаково наполягатимуть на своєму: «Таки є!» Чим же імпонує прийдешній? В першу чергу – сподіваннями на краще. І цей аргумент основний. Тож не дарма кажуть: «Новий рік – нові надії».
Перехід з одного року в інший – це умовний рубіж, певна межа, перетинаючи яку, зазвичай кажемо «До побачення» року, що прожили, та «Здрастуй» – року майбутньому. І ця традиція незмінна. А нещодавно ці фрази прозвучали по-особливому. Бо хіба можна було інакше зустрічати двадцятки – 2020?
Як і будь-яка людина, я дуже люблю новорічні та різдвяні свята. Вони для мене дійсно є якимись особливими, сповненими надіями і сподіваннями на те, що дійсно з наступного року життя піде іншим маршрутом, зміниться його колір і смак. Я думаю, в таких думках і бажаннях я не одинока.
Так, саме в бажаннях. Вони в нас завжди насичені, яскраві, інколи несподівані, але це бажання, які несуть в наше життя шалений потік позитивних емоцій. А ще новорічні бажання відрізняються від інших тим, що ми завжди віримо в те, що вони дійсно збудуться. І я дуже хочу, щоб вони збулися.
Хоч на вулиці справжня чи то рання весна, чи пізня осінь, і аж ніяк не сувора зима, та дух святкового настрою невпинно кружляє над містом, заглядає в домівки, вселяючи в наші душі сподівання на краще. Можливо, це наше підсвідоме бажання й прагнення до змін, а погодні катаклізми тут не мають жодного значення. А, можливо, в світі існує дійсно щось казкове, у яке просто варто повірити?
Із цим фантастичним, казковим та неймовірним ми зіштовхуємося повсякчас.
Ця ситуація нагадує казку про сірого вовка. Хлопчик пас овець і почав кричати, що вовки напали. Люди прибігли по допомогу, а вовка немає, пожартував. І так кілька разів. А вже коли насправді вовк прийшов за вівцею і пастушок кликав на допомогу, ніхто й не прийшов. Так і в нас: якась мерзота намагається тренувати поліцейських, рятувальників, саперів, вибухотехніків, медиків медицини катастроф і повідомляє хибну інформацію. Нещодавно вже було сповіщення про мінування мосту через Смотрич, але тоді жартівника знайшли. Руху транспорту це не завадило, адже фахівці працювали вночі.
У житті буває різне. Ви ж знаєте, чи не так? То злети, то падіння, то взагалі якась незрозуміла нейтральність... Одним словом, як коли, і як у кого. Хтось на хвилі щастя, а хтось у той же час розгрібає перешкоди дійсності, картаючи весь світ... Несправедливість? Хтозна. Про це можна роздумувати довго. Проте достеменно знаємо одну святиню, що актуальна як ніколи: багато що в нашому житті залежить саме від нас. І все так і є насправді. Саме так.
Спостерігаючи за суспільним розвитком останні роки, прийшла до висновку: ми почали значно більше соціалізуватися як на рівні держави, так і на місцевому рівні. Підтримується багато різнопланових соціальних програм, акцій, які з кожним днем набирають потужних обертів. І, як результат, все більше людей почали звертати увагу на проблеми соціальної тематики з усвідомленням того, наскільки це важливо.
Час від часу до нас доходить інформація про те, що чи то медики, чи то сусіди, чи то соціальні працівники не можуть потрапити до стареньких бабусь та дідусів, коли ті їх кличуть на допомогу. У них зачинені двері, які немає кому відчинити. Добре, що вчасно встигають рятувальники, викликати яких, додумуються медики. Бувають випадки, коли й не встигають, або ще можна було допомогти, але не було сил покликати на допомогу і, доповзаючи до дверей, такі люди по дорозі втрачали свідомість, або й гірше... Потім доводиться розшукувати дітей чи родичів, аби сповістити сумну звістку, а може й не сумну...
Специфіка моєї професійної діяльності дозволяє кожного дня бути в русі, знаходити нові захоплення, знайомитися з різними людьми, писати про їхню долю і вподобання, аналізувати навколишній світ та разом з цим розбиратися і в самій собі. По великому рахунку це дуже чудово. Це все якось систематизує таку звичну для мене хаотичність у голові. Нещодавно після однієї з чергових зустрічей я для себе зробила чітке розмежування, що я люблю і що мені подобається, а що – ні.
Осінь – одна із найважчих пір року. Саме у цей час люди часто скаржаться на пригнічений стан. Факт? Безумовно. Що це? Депресія? Хандра? Хм… Та називайте як хочете, але від постійного відчуття, що щось не так, важко позбутись багатьом. З цим погоджуються і спеціалісти. Зокрема, ліцензований медичний соцпрацівник Кейт Кріпке зазначає: «Осінь – захоплююча для більшості людей, але на деяких вона вдягає вуаль переживань, тривожності, суму й дискомфорту – сезонної депресії».
Такий собі «осінній настрій».
Таке враження нібито нашій швидкій медичній допомозі щось пороблено. Вже втретє за останній час карети швидкої допомоги потрапляють у аварії. От цього тижня знову новенький укомплектований за останнім словом автомобіль швидкої невідкладної допомоги, який нещодавно подарував фонд Рената Ахметова, вже розбитий. Карета з проблисковими маячками та сиреною мчала на виклик, але її не пропустив водій «Жигулів», і як результат – увесь передок швидкої в пляцок. Слава Богу, люди серйозно не постраждали, точніше не зазнали фізичних травм, а от психологічні ще можуть про себе дати знати пізніше.
Останнім часом все більше люблю дивитися на сучасну молодь. Можливо, це пов’язано з тим, що син підліткового віку і до них приглядаєшся з більшою увагою. Намагаєшся розділити їхні інтереси, абощо. Але впевнено можу сказати, наша сучасна молодь заслуговує поваги!
З великою зацікавленістю слідкую за ритмом сьогоднішнього життя. Дивилюся на динамічність, розвиток. Останнє, напевно, найбільше заслуговує на увагу. Адже сучасний світ вчить нас бігти вперед і не озиратися назад.
Цього тижня випала нагода побувати в селі Кочубіїв сусіднього Чемеровецького району на святі врожаю, яке організував тамтешній аграрій Валентин Волосецький. Ще при в’їзді в населений пункт звернула увагу на якісне дорожнє покриття, дахи господарських будівель, що вилискували на сонці чистотою. Чим ближче ми під’їжджали, тим сильніше відчувався господарський підхід у всьому, що знаходилося на досить пристойній за масштабами території.
Свято врожаю аграрій влаштовує не перший рік поспіль. Його тут чекають, до нього готуються. Це вже наче друге свято села, бо ж має Кочубіїв і власне храмове. Але особисто мене здивувало не це...
Скільки не говори про культуру і мораль, якщо її з молоком матері не всмокталося, то вже нічого не буде. Минулого тижня журналістів і ще когось збирали на цементному заводі, аби вони були присутні при встановленні рекорду України. Транспорт чекав на залізничному вокзалі та біля Центрального ринку. Коли дісталися до маршрутки біля ринку, то вже ніде було яблуку впасти. Усі сидіння були зайняті підлітками. У салон увійшла молода пара з маленькою дитиною на руках. Ніхто з хлопців навіть і бровою не повів, щоб запропонувати місце. Попереду сиділа, швидше за все, куратор групи одного із навчальних закладів, але й вона озирнулася назад і повідомила, що місць більше немає. Коли дитина почала вередувати, тоді хлопчина з першого сидіння таки підвівся і дав місце.
Перша неділя жовтня для мене завжди була, є і залишиться особливою. Цього дня ми відзначаємо День вчителя. Для когось це свято носить номінальний характер. Я маю на увазі тих батьків, чиї діти ходять до школи. А от особисто для мене цей день є дійсно урочистим і святковим, як 8 березня чи свято Миколая. Просто я виросла в родині педагогів двох поколінь і потім сама отримала професію вчителя. Тому дуже добре знаю, яка велика праця стоїть за кожним проведеним уроком.
Українець – вічний революціонер, у ньому дух, що тіло рве до бою. Пророчі слова Івана Франка. Усе, за що ми не беремося, має відбуватися з душевним надривом, емоційно й безкомпромісно. Здається, що розум при цьому вимикається, а здоровий глузд з’являється лише тоді, коли вже пізно розмахувати шаблюкою, бо бій закінчився і нас знову «розвели» як кошенят. У чому це проявляється, запитаєте? Та у всьому, починаючи від виборів і закінчуючи будь-якими нагальними питаннями. Ми обираємо на емоціях, щоб у майбутньому розчаруватися. Це якесь замкнене коло, по якому ми бігаємо із мазохістським задоволенням. Не думаючи, не аналізуючи, живучи за принципом: «У мене вже краще, бо в сусіда гірше».
Як би не ганили соцмережі, але не такі вони вже й погані. Бо, як і все на світі, здатні сіяти в душах своїх користувачів не лише зерна зла, а й зерна добра та знань. Усе залежить від тих, що активовують маячок «У мережі». Але сьогодні не про них, не про соціалки. А про «повне дно», «останню краплю» або «скільки можна це терпіти»...
Із такою назвою нещодавно у Facebook з’явився пост психолога, тренера-мотиватора Дмитра Сабадаша. Допис-мотивація! Погодьтесь, наступні слова важко заперечити: «Мабуть у кожного в житті були ситуації, які ми вважали критичними, що такого важкого періоду ще не було, все на купі, дістало і т. д...»
Повертаючись з Кременця, помітила на узбіччях красиві контейнери – це були сміттєві баки. Із яскравого полімеру, стоять собі вздовж доріг, чистенькі й чепурненькі. Головне – стоять не у дворах садиб, а для загального користування. Вони не перекошені, з колесами і кришками. І відразу згадала наші кам’янецькі сміттєві баки, встановлені на сміттєвих майданчиках, сучасні урни на вулицях міста та в серці йокнуло. У нас євроконтейнера для сміття чомусь всі перекошені, без коліс, обшарпані, а урни подерті, поламані, обсмалені, і ми претендуємо на європейськість.
За моєї пам’яті які тільки контейнери не закупляла влада: і оцинковані, і з решітки, і просто металеві. Урни теж були дуже різні. Та де це все добро?
Ми часто забуваємо про те, для чого і заради чого ми живемо. Забуваємо, що в це життя ми прийшли з певною місією, як би банально це не звучало. І, насамперед, кожний з нас забуває, що є особистістю.
Щодо мене, слово «особистість» є дуже важливим. З цим словом не народжуються, ним стають. Якоюсь мірою це індивідуальне поняття. Адже, щоб стати особистістю, потрібно мати неабиякий досвід у житті, пройти низку випробувань і труднощів. Під час цього потім формуються відповідно і пріоритети.
Я завжди поважала людей, які завдяки свойї наполегливості йдуть до визначеної мети. Такі люди викликають повагу і шану.
Бувають моменти, коли хочеться втекти... Втекти від усіх та всього. Втекти, бо просто набридло, бо втомились безмірно, бо те, що є, допекло до живого...
Гайнути світ заочі від одноманітних буднів, які своєю рутиною стирають вашу сутність. На певний час зачинити двері ЦЬОГО сьогодення, аби, перевівши подих, відчинити НОВІ. Втекти, бо вінця вашого терпіння давно переповнені, а на плаву тримають лише обов’язки та зобов’язання (ох, це ще та бюрократія!). Зникнути, коли спроби зібрати себе докупи потерпають крах, а сили, здається покидають… Втекти, щоб ніхто не знайшов на жодних радарах та мапах і присвятити час собі коханому/коханій, своїй сім’ї, друзям, яких так рідко бачиш… Усьому, що зцілює і дає сили рухатись далі, усім, хто рятує від сірості життя.
УКРАЇНЦІ НЕ ПОВАЖАЮТЬ УКРАЇНЦІВ
Ще до Нового року вирішила відвідати зарубіжжя. Поїздка була не планованою, а спонтанною, за компанію.
Виїхали на світанку, щоб не стояти в черзі на кордоні, але таких хитрунів як ми було чимало. Черга з фур стояла кілометри, але екскурсійні автобуси пропускали в іншій черзі. З пів годинки посиділи в салоні, розім’яли трішки ноги і тоді прийшли прикордонники та зібрали паспорти для відмітки. Проштампувавши понад п’ять десятків паспортів туристам нашого автобусу – дали зелене світло. Теж саме ...
