Перейти на мобільну версію сайту


27.09.2019

ЗАМЕРЕЖИЛИ ДУШУ, ОБ’ЄДНАЛИ ПІСНЕЮ

мереживоЗакохані в пісню, вони нею живуть, її повсякчас дарують своїм численним шанувальникам. Цей колектив знають не лише в кожному селі Кам’янець-Подільського району, а й в Україні та за її межами. За 10 років діяльності він завоював глядацьку любов, і робив це зі всією щирістю та легкістю, на яку здатен. 

«Фірмачі», – каже директор колективу на всіх професіоналів своєї справи. «Фірмачі», – кажемо й ми його словами про героїв нашої публікації, які 1 жовтня о 17:00 у РЦКМ «Розмай» даватимуть грандіозний концерт на честь свого 10-ліття. Тож, зустрічайте на шпальтах нашої газети колектив «Пісенне мереживо» районного центру культури та мистецтв «Розмай» і його керівника Володимира Кусіка.

– Володимире Олександровичу, за 10 років існування колектив «Пісенне мереживо» отримав визнання не лише на районному, а й на міжнародному рівні. Сьогодні це бренд, це гурт, який може давати самостійні концерти. Ви можете власними силами провести будь-який захід чи фестиваль, і самі берете в них участь. Як досягли таких результатів і з чого все починалося?

– Починалося все з районного Будинку культури. Сюди я потрапив на посаду методиста в 2000 році на запрошення тодішнього начальника відділу культури РДА Антона Малика. До цього працював спочатку художнім керівником, а згодом – директором Будинку культури у рідному селі Супрунківці. У селі створив хор, дорослий і дитячий вокально-інструментальний ансамблі. Одним словом, культура в Супрунківцях вирувала. Під час районного огляду мою роботу побачили і запросили в район. Тоді директором Будинку культури був Василь Моцик. Я поперетягував на роботу які мав інструменти і помаленьку почав працювати.

– На яких інструментах грали?

– Починалося все з гармошки. Пам’я­таю, в дитинстві прийшли з прабабусею в магазин, а вона мене питає, яку машинку тобі купити. Кажу їй: «Не треба мені машинки, купи гармошку». З того часу все і почалося. У 3-му класі батьки купили баян за шалені на той час 130 карбованців. З ним я і вступив в училище культури. З першого курсу училища почав ходити на халтури, грав на баяні, клавішних, естрадних інструментах.

Коли Василь Дмитрович захворів, виконувати обов’язки директора доручив мені, а коли писав заяву на звільнення, то в ній рекомендував мене на посаду директора районного Будинку культури. На той час у районі своїх артистів не було, більше міських. І я став думати, як би наш колектив поповнити професійними музикантами. До мене першою перейшла Аліна Кусік. Якраз Коля Винниченко закінчив університет, забрав його також до себе. Прийшла Саша Мазурок, потім – солістка міського Будинку культури Ірина Співак. Роман Кукурудза також прийняв моє запрошення після двох років роботи в ансамблі «Козаки Поділля». І вийшло так, що всі методисти зібралися музиканти, як і хотів.

– Із цього складу з’явилося «Пісенне мереживо»?

– Так, це був 2009 рік і перший склад нашого колективу. Я ж директор районного Будинку культури, постійно розповідаю сільським завклубам, що в них мають бути колективи. Тож як без власного? Приклад у роботі має бути. Треба спочатку самому показати на що ти здатен, а потім вимагати чогось від інших.

Паралельно з формуванням колективу, підбором першого репертуару, господарюємо в «Розмаї». Тоді завдяки районній владі придбали інструменти, перші сценічні костюми, побудували студію звукозапису. До речі, яка би влада не була, завжди наш колектив мав від усіх підтримку, бо було видно результат нашої роботи.

– Звідки взялася така мелодійна назва?

– Спочатку думали самі, але нічого такого, щоб всім сподобалося, не придумали. Тоді я зателефонував до методиста нашої районної бібліотеки Людмили Прокоф’євої і попросив допомогти. Вона запропонувала декілька варіантів, серед яких було і «Пісенне мереживо».

Почали підбирати репертуар. Власних пісень не мали, спочатку співали під фонограму, а далі придумали власну фішку – розкладали пісню на багатоголосся, робили аранжування. Першою піснею, яку заспівали, була «Рідна Україна» Ірини Зіньковської. До речі, вона їй у нашому виконанні надзвичайно сподобалася.

Сьогодні співаємо естрадні, народні пісні, під мінус, маємо в репертуарі майже дві сотні композицій. Але при цьому дотримуємося єдиної умови – жодного виконання під фонограму. Тільки живий звук. Пам’ятаю, як давали концерт в Летичеві і зникла електроенергія. Вживу ми відіграли 30-хвилинний концерт без будь-яких проблем. А якби співали «під фанеру»?

– Маєте в репертуарі улюблені композиції?

– Їх чимало і головне їх любимо не лише ми, а й наші слухачі. Щодо моїх улюблених – це «За козаченька», два попурі – одне козацьке, друге українське, пісня «Протоптала стежечку» нашого пророка Тараса Шевченка, пісня з Рогізни «Ой, ти, Василю». Узагалі, в репертуарі немає жодної сумної пісні, яка би не пішла, чи яку би не сприйняла публіка.

– Нині «Пісенне мереживо» – це 13 артистів, кожен з яких може навіть сольно виступати. Як вдалося досягти такої гармонії та здобути популярність?

– Тільки працею і взаємопідтримкою. Із перших шести учасників ми зросли трохи більше як на половину. До багатоголосся доєдналися інструменти. З’явився Сергій Касприк, прекрасний саксофоніст, який в колективі грає на кларнеті. Я на баяні, Сергій – на кларнеті, пробуємо грати народні пісні. Приходить Роман Кукурудза, каже, давайте ще контрабас підключимо. Після цього до нас приєднуються хлопці з муніципального оркестру. У 2009 році на посаду директора районної музичної школи призначають Олега Швеця, він чудовий вокаліст та інструменталіст. Олег береться за кобзу. Знаходимо ще дівчат вокалістів і сьогодні маємо колектив з 13 учасників. Це Володимир і Аліна Кусіки, Микола і Ніна Винниченки, Роман і Наталя Кукурудзи, Ірина Співак, Сергій Касприк, Юрій Шаркевич, Олег Швець, Денис Кульчицький, Тетяна Наголюк та Ілона Тихонюк.

– Майже половина «Пісенного мережива» це сімейні підряди?

– Так сталося: хтось був одружений до створення колективу, як ми з Аліною, а когось доля звела в «Пісенному мереживі». Але за цей час ми стали однією командою, навіть більше – однією великою дружньою родиною. У мене немає такого поняття, що я керівник і все вирішую. Ні, ми все вирішуємо разом, допомагаємо один одному, адже кожен учасник «Пісенного мережива» – фахівець своєї справи.

За 10 років роботи ми навчилися виступати дуетами, тріо, кожна вокалістка співає як окрема солістка. Дівчата створили окрему вокальну групу. Шикарний дует Романа Кукурудзи і Колі Винниченка, не менш дивовижне стає тріо, коли до них приєднується Олег Швець.

Про хлопців-інструменталістів узагалі можу розповідати годинами. Ми настільки один одного розуміємо і відчуваємо, що не потрібно зайвих слів. Музика об’єднує. Колись один чиновник мені сказав: «Україна в музиці і спорті скрізь перша». І це правда!

– Володимире Олександровичу, нині за плечима «Пісенного мережива» чимало здобутків – це і звання народного, і участь у конкурсах та фестивалях всеукраїнського та міжнародного рівнів. Легко давався успіх?

– Легко буває тільки на словах. За кожним успіхом приховані тонни витрачених зусиль, сотні годин самовдосконалення й невтомної праці. Пам’ятаю, як через рік роботи ми виступили перед комісією яка присвоює звання «народного». Нам тоді сказали: «Молодці, але працюйте ще». Скільки було сліз, розчарувань, навіть опускалися руки. Але ми не здалися і через три роки отримали звання «народного», а разом з ним і визнання на обласному рівні. Нас почали запрошувати на серйозні заходи і першою далекою поїздкою став Севастополь в 2012 році. Ми тоді представляли всю Хмельниччину. Тоді з’явилося більше сил, впевненості, що все вийде, незважаючи на колосальну відповідальність, адже ми маємо бути прикладом для інших хоча би тому, що самі не тільки професійні артисти, а й методисти, в підпорядкуванні яких до об’єднання знаходилося більше сотні клубних закладів району.

– Кілька років тому колектив «Пісенне мереживо» потрапив на телебачення в програму «Фольк-music» Оксани Пекун. Як вдалося «засвітитися» на такому рівні?

– Чесно кажучи, випадково. Оксана Пекун їхала послухати колектив «Рогізнянка» із Рогізни і заїхала в районний відділ культури, щоб дізнатися дорогу до села. Звідти її направили в «Розмай». А у нас саме репетиція, колектив зібрався на сцені в повному складі. Тільки уявіть, ми співаємо, а на зустріч до сцени йде Оксана Пекун і несе мою дитину на руках. Це був справжній шок як для нас, так і для неї. Адже їхала вона послухати один колектив, а в результаті в програмі брали участь три – з Рогізни, Ніверки і ми. Тоді «Пісенне мереживо» виступало як гість програми з піснею «Чорноморець». А вже на новорічну передачу привезли колядки.

– Ваші колядки звучали не тільки по центральному телебаченню, а й на сході України, під час проведення АТО. Ви їздили підтримувати наших вояків не один рік поспіль. Не страшно було?

– Коли їхали, не розуміли, страшно чи ні. Знали одне: маємо підтримати наших на передовій хоча би піснею. Перша поїздка була з Павлом Григоришиним, начальником військової їдальні.

Після того ще декілька з ГО «Істина добра». Ми давали концерти в харківській зоні, за 3 км від російського кордону. Хоча ніхто ніколи не асоціював Харківську область з зоною бойових дій, але там зовсім поруч Сватове, Щастя, Новоайдар... Ми їхали і не знали, що нас чекає, купували каски, збирали допомогу, якийсь тоді був шалений ажіотаж, неймовірне піднесення, усі хотіли допомогти.

Великим автобусом, 50 людей, по снігах, від одних наметів і окопів до інших... Був такий епізод 12 січня, коли на блокпосту у Волновасі розстріляли автобус і всі люди загинули. А ми їхали за півгодини до цього автобуса... Не уявляли, що все настільки серйозно. Коли спереду і ззаду супроводжують автомобілі з кулеметами... Коли хлопці плачуть під час концертів, а приходять нас послухати прямо з-під куль... Коли в дитячому будинку-інтернаті нас зустрічають перелякані очі дітей, реагуючи на наші шаровари і перешіптуючись: «Бендери!», а потім вже спокійні та щасливі наминають привезені солодощі і слухають українські пісні... І саме так, як сказала після концерту директор школи, треба робити Україну, інакше вона не об’єднається. Але робити це потрібно було в 1991 році, не було би стільки крові...

Шість днів ми жили в автобусі, переїжджали з частини в частину, побували у всіх зонах АТО від сектора «А» до сектора «М». У кожного вдома залишилася маленька дитина, але при цьому ніхто не сказав, що не поїде. 

– Маючи за плечима такий досвід, емоції враження, таке неймовірне єднання, про що ще мріє колектив «Пісенного мережива»?

– Звичайно ж, про нові горизонти. Коли почалися перші вояжі за кордон, це ще більше об’єднало колектив. За кілька років ми мали змогу побувати у Словаччині, отримати Гран-прі на фестивалі в Празі, коли голова журі щиро дивувався, як можна на кларнеті, баяні та контрабасі зіграти «Мама Марія». Ми співали на Карловому мостіу наш «Віночок» і створили справжній пішохідний колапс та ажіотаж. Завдяки членству в Асоціації європейських фольклорних фестивалів мали нагоду представляти Україну в Чорногорії та цього року – в Македонії. Колись ми про таке й не мріяли. А сьогодні це вже здобутки, історія, якою пишаємося. Разом з «Пісенним мереживом» ростуть наші діти і колись, ми про це також мріємо, вони дадуть спільний концерт разом із нами. 10 років – це не просто так вирвати з життя, це доля, за яку, думаю, кожен з нас вдячний.


Теги: колектив «Пісенне мереживо», закохані в пісню

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.