Перейти на мобільну версію сайту


07.02.2020

СКІЛЬКИ БУДУ ЖИТИ, СТІЛЬКИ ДОПОМАГАТИ!

БережанськаВона уособлення безмежного добра та щирості. Легка у спілкуванні, цілеспрямована і наполеглива у всьому, за що береться. Сильна, витривала, трудолюбива, але водночас дуже вразлива і тендітна жінка. Її неможливо зламати, тому й по життю веде і підтримує саме головне – це віра в Бога і власні сили. Мова йде про ще одну героїню нашого проєкту «Фантастична жінка» власницю та керуючу мережею кафе «Диканька», «Витребеньки» та «Гоцки» – Валентину Бережанську.

– Валентино Григорівно, знаю Вас вже дуже багато років і для мене особисто Ви завжди були взірцем людяності, порядності і чесності. Дуже рідко на сьогоднішній день можна зустріти людину, в якій поєднуються такі позитивні риси. Як Вам вдається в непростому, а подекуди жорстокому світі не змінити своєї життєвої позиції?

– Скільки себе пам’ятаю, завжди була така. Це виховання моїх батьків, які завжди для мене були взірцем мудрості і яких я дуже люблю, поважаю і дякую Богу, що вони живі. А ще велику роль у моєму вихованні, стосовно віри, зіграла моя бабуся. Вона з дитинства водила мене до церкви, в якій співала, вчила моралі і жити за божими заповідями. Навіть в той час, коли про церкву говорили із засторогою, тому що про це особливо не поширювалися, мої однокласники і вчителі в школі знали мою релігійну позицію. І ніколи ніхто жодного слова не сказав, при тому що я була комсоргом класу, активісткою, відмінницею. А от інша бабуся навпаки була затятою атеїсткою. Та певно мені так на роду було написано все життя жити з вірою в Бога. Я в дитинстві дуже хворіла, за життя двічі була на межі життя і смерті. І я думаю, якби не віра, то я б сьогодні з вами тут не розмовляла. Але я ні про що не шкодую. Людині дається стільки випробувань, скільки вона може винести. Отож, в мене доля така. Колись говорили, що через мої хвороби мені не можна народжувати, але маю гарного синочка, виховала його справжнім чоловіком. Тут мені дуже допоміг чоловік моєї сестри Юрій, який разом з нею левову частину виховання взяли на себе. Я навіть з впевненістю можу сказати, що найкращі позитивні риси, які має мій син – це заслуга Юри. Справа в тому, що Роман був дуже маленьким, коли помер його батько. Це теж одне з випробувань, яке мені довелося пройти в 27 років. Та я ніколи ні на що не нарікаю. Все в житті йде за своїм сценарієм.

– Пані Валентино, скажіть будь ласка, як жінка, перше робоче місце якої був універмаг «Смотрич», кардинально все поміняла і почала займатися громадським харчуванням?

– Це був довгий шлях, але як на мене дуже успішний. Після школи я закінчила технологічний факультет ХТІБО, пізніше Київський торгівельно-економічний інститут. Хоча в школі перевагу надавала гуманітарним дисциплінам – дуже любила історію і літературу. Могла годинами читати, при чому такого робити мені не можна було. Вважаю, що велика заслуга в цьому вчителів, які в мене викладали і яких я дуже любила. Донині товаришую зі своєю улюбленою вчителькою російської мови і літератури Інною Ігорівною Дудкевич. Вона для мене людина з великої літери. Взнавати багато нового завжди цікаво. Окрім цього мені завжди подобалося працювати з цифрами і я без перебільшення можу себе назвати людиною цифр. Може це і парадокс якийсь, але так воно є. Я завжди запам’ятовую 4 останніх цифри телефону, раніше знала міжнародні коди всіх країн.

– Я так розумію, що громадське харчування з’яви­лося вже після універмагу?

Так, я була директором піцерії «Піца-парк» та директором приватного підприємства, де одним із напрямків діяльності було громадське харчування. Це такі заклади як «Гамбрінус», «Колиба», кафе «На Зарванській». В своєму житті таких закладів відкрила вісім. Але прийшов той час, коли спало на думку відкрити щось своє, що раніше навіть в голову не приходило. Тут мені допомогли троє моїх друзів чоловіків, з якими я дружу багато-багато років. Вони запевнили мене, що я все зможу, повірили в мої сили і навіть позичили гроші. Жартівливо вони мене навіть називають «товариш Валя», аргументуючи це тим, що по життю я боєць і ніщо мене не змусить здатися чи опустити руки. Можливо це тому, що мені довелося пережити не тільки важкі хвороби, а досягати всього самій. Взагалі життя мене ніколи не балувало, а з кожним роком тільки гартувало силу волі і характер. Саме тому ніколи ні в кого нічого не просила. Все робила самотужки. Навіть мої родичі знають, що я для них зроблю і допоможу у всьому. Вони тільки подзвонили і я вже знаходжу купу варіантів вирішення їхніх проблем. Маю велике щастя мати таку добру, спокійну, врівноважену сестричку Лілю. Ми дуже з нею близькі і вона для мене дуже багато значить в житті. За спеціальністю вона вчитель англійської мови. Ми дружно живемо однією родиною, а наші діти не розрізняють для себе мама чи тітка, так було з їхнього народження і донині. Це дуже важливо, коли відчуваєш абсолютну взаємопідтримку. Є стимул розвиватися далі.

– Валентино Григорівно, а особисто для Вас, що означає слово «підтримка», адже знаю, що довелося пройти багато перешкод. 

– Що таке підтримка і її відсутність я особливо відчула, коли захворіла. Я знаю, що таке, коли люди, які тобі телефонують чи не щодня, їдять з твоєї руки, раптом забувають про твоє існування. При цьому ще більше повірила в силу справжньої дружби. Цих людей я буду підтримувати до кінця життя. Але я їм всім пробачила. Маю таку звичку. А ще маю дуже великий мінус на сьогоднішній день – я дуже вірю людям, чим вони й користуються. І навіть проживши стільки років, обпікшись не раз у стосунках з людьми, я хочу їм вірити. Зараз це дійсно мінус, а не плюс. Через це мене не раз обдурювали і підставляли. Та я їм теж пробачила. Хоча зрада – це найстрашніше для мене в житті, як і обман.

– А взагалі важливі рішення в житті можете приймати швидко?

– Я дуже легка на підйом в цьому плані, тому такі рішення приймаю легко. Хоча при цьому до всього, що роблю, ставлюся фундаментально і скурпульозно. Якщо я за щось беруся, то воно має бути зроблено на всі сто відсотків. Для цього не пошкодую ані здоров’я ані фінансів. Взагалі все моє життя – це постійна боротьба, але я ні про що не шкодую.

– Валентино Григорівно, переходячи до теми бізнесу, чому «Диканька»?

– Ви знаєте, спочатку це мав бути заклад під назвою «Варенична», але моя дорога невістка Олечка мене переконала дати іншу назву. І так як я люблю все, що пов’язано з Україною, взагалі все українське, з’явилася «Диканька». До речі інтер’єр всіх закладів придумала Оля. Вона в мене дуже креативна дівчина і я завжди довіряю її смакам. Перший заклад з цією назвою я відкрила в 2012 році в приміщенні колишньої піцерії «Папероні». І з самого початку він був орієнтований суто на українську національну кухню. Я з простої селянської сім’ї і мама особливо не мала з чого виготовлювати як то кажуть. А от мамалига і вареники були завжди. Саме тому я вирішила, що особливістю цього закладу буде великий асортимент вареників з різними начинками. І з самого початку їх було 50 видів. Навіть з грушею і смородиною були. Це людям сподобалося і ми почали розширятися і відкривати інші заклади. Людей приваблювало не тільки меню з розмаїттям українських і інших страв, але й демократичні ціни. Вони у нас у всіх закладах такі. А ще для зручностей споживача ми в свій час зробили доставку їжі. Цими послугами часто користуються ті, хто не має можливості залишити робоче місце в обідній час і не тільки. Розумієте ми намагаємося створити максимум комфорту для наших клієнтів.

– Валентино Григорівно, а за яким принципом Ви розробляєте меню і чи хтось допомагає Вам придумувати страви?

– Все розробляю сама. Це приносить мені задоволення. Особливо, коли задоволені клієнти. Я сама підбираю персонал, кого потрібно – вчу, так як вчилася сама. Зараз про все можна дізнатися з мережі інтернет, а колись, я навіть спеціально ходила в бібліотеку, читала безліч книжок як по кулінарії так із інших питань. Мені все потрібно взнати самій, тоді я зможу розказати і показати колегам. Усі страви, які є у нас в асортименті, вмію готувати сама. Адже вважаю, що для того аби зробити кухареві зауваження, потрібно знати як має бути правильно. А як це можна знати, як власноруч цього не робив...

– Вас можна побачити не тільки за приготуванням страв, разом з підлеглими Ви під час замовлень розносите страви. Чому такий принцип роботи в колективі обрали?

– Тому що ми всі одна команда. Мені що готувати, що розносити, що прибирати – однаково. Як і люди, з якими я працюю. Все залежить від того на скільки до людей ставишся. Я – з любов’ю та повагою. Це теж від батьків. Вони в мене завжди були безсрібниками, є таке біблійне слово. Я теж така сама.

– Валентино Григорівно, якщо вже згадали це слово, то я хочу звернутися ще до однієї гарної справи, якою Ви займаєтеся. Про неї не любите говорити на загал, Адже за характером Ви є людиною, яка не любить публічності. Це Ваша благодійність. Те, що Ви дійсно людина з гарним чуйним серцем знає багато хто. Та що саме стало в Вашому житті поштовхом для того, щоб допомагати іншим?

– Ви знаєте, я в житті живу авансом. Допомагати – це стан моєї душі, сенс життя. Можливо тому я ніколи і не здаюся, бо знаю, що на мене хтось чекає, на мою допомогу. Ми дійсно розвозимо безкоштовні обіди, опікуємося разом з моїм сином Романом хворими на ДЦП. Це лише маленька крапля в морі, що я можу для них зробити. Шкодую лише про те, що для того, щоб зробити більше, мені не вистачає достатньо коштів. Але я намагаюся допомагати по максимуму. Навіть сину колись сказала, що коли прийде такий час, що мене не стане, він має продовжити мою справу. І я знаю, що він це робити буде, а значить я його виховала правильно.

– Валентино Григорівно, весь час в русі бути важко, але Ви все встигаєте. На родину вистачає часу?

– Так, можливо не стільки як би хотілося. Але мій син працює зі мною, невістка Олечка подарувала мені двох прекрасних онуків Сашка і Макарчика. Я для них зроблю все, що завгодно. Коли вони кажуть слово «бабуся», я найщасливіша жінка в світі. Взагалі, що таке справжнє щастя, я відчула з їхнім народженням. Біля них ти просто не знаєш, що з тобою робиться.

– Ви не раз говорили, що все, що пов’язане з українським для Вас надзвичайно важливо. Такий патріотизм теж виховали в Вас батьки?

– Всі потрохи, але вихованню не навчають мені здається, воно або є або його немає. Але я більше б охарактеризувала себе не як патріотку, а як націоналістку. Хоча, на жаль, цьому поняттю зараз намагаються нав’язати інший зміст. Я не уявляю себе без України, без її мови, традицій, національного колориту. Люблю своє рідне село, в якому ми з сестрою виросли. Працюючи на землі я просто духовно відпочиваю. Мені не важко копати, садити, вирощувати щось. Я від цього отримую велике задоволення. Рідну землю треба любити як і мову. Був період, коли я з чоловіком проживала в східному регіоні. Там мене колись назвали бендерівкою і грозилися повішати мене на власному шарфі, тому що я говорила українською. Але мене те не злякало, я вперта і віддана своїм принципам в житті. Тому боляче зараз сприймаю все, що відбувається в державі. Кожна наша втрата на сході для мене як особиста. Не думала, що за життя таке доведеться бачити, відчувати і переживати. Хочеться дуже вірити, що це незабаром припиниться. Дуже хочу в це вірити.

– Валентино Григорівно, а чим ще Ви любите займатися в вільний час?

– Дуже люблю читати. Читаю багато. Особливо до душі мені філософські та історичні книжки. А ще маю другу пристрасть – музику. Слухала б цілодобово класику. Улюблений твір Вівальді – це «Пори року», а саме «Зима». Взагалі скрипку дуже люблю як музичний інструмент. А ще мені до вподоби балет і концерти симфонічних оркестрів. Мій син часто мені в подарунок купує квитки на їхні концерти. Між іншим, за кілька днів якраз маю йти на один з них.

– Що б Ви, як підприємець з досвідом, порадили початківцям в цій справі?

– Бути сміливими і визначитися, для чого саме вони це роблять.

– То яка формула успіху Валентини Бережанської?

– Скільки буду жити, стільки допомагати!


Теги: проект "Фантастична жінка", Валентина Бережанська

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.