Перейти на мобільну версію сайту


22.03.2019

ПРАЦЮВАТИ І В ПРАЦІ СКОНАТИ

ЖЕЛІЗНИКБагатогранна, працьовита, компанійська, балакуча, надзвичайно талановита, рішуча і вольова, прекрасна мама і керівник. Ці слова адресовані ще одній фантастичній жінці нашого регіону – Людмилі Желізник, очільниці Довжоцького ЗДО «Веселка». І сьогодні вона розкриє нам таємницю свого успіху.

Напевне, немає в районі та й у місті теж працівників галузі дошкільної освіти, які би не знали Людмилу Францівну. Педагог від Бога, вона своїми досягненнями та досвідом не лише дала путівку в шкільне життя тисячам діточок, але й виховала і навчила не одного фахового спеціаліста в цій галузі. Її люблять і поважають, з неї беруть приклад, нею захоплюються і наслідують. І, дивлячись на цю енергійну жінку, ніколи не скажеш, що цього року вона святкуватиме 70-літній ювілей. Її запалу молодь може лише позаздрити. Маючи від народження вольовий стержень, наполегливість, витримку та терпіння, вона всього досягла сама. Хоча по життю не все складалося просто.


– Людмило Францівно, Ви мріяли стати педагогом чи це бажання прийшло з часом?

– Я виросла в звичайній і дуже творчій родині. Батько був сільський музикант і мав дуже гарний голос. Тому з дитинства вдома лунали пісні, писалися та декламувалися вірші. І власні, і авторські. Мій батько, до речі, свій перший вірш написав польською мовою, адже жили поруч з поляками і з ними товаришували. Їх тоді в с.Колибаївка (колись – село Янчинці) було багато. Потім вірші писала вже я сама, ходила в літературний гурток, згодом почала писати і пісні. Перший свій вірш я написала російською, і він був присвячений Україні. Про рідний край, свою неньку я написала чимало пісень. Тому можна сказати, що просвітницьким духом ми дихали з дитинства. Багато читали. Тож вибір професії не змусив на себе довго чекати, хоча на той час, аби вступити до педагогічного вишу, необхідно було здолати чималий конкурс. Не повірите, але наосліп із довідника вибрала Бродівське педагогічне училище й неймовірно зраділа такій долі. Вступила, здавши всі іспити. По життю у всьому звикла рухатися вперед, попри будь-які труднощі. Найважче для мене – поразка.

– Першим Вашим робочим місцем була школа?

– Так. У 19 років я почала свою педагогічну кар’єру на Львівщині і не шкодую до нині. Згодом з чоловіком переїхали на Кам’янеччину, вчителювали. У 1991 році прийшла працювати завідувачем Довжоцького дитсадка. У той час усе було дуже складно, перехідний період у державі, інфляція, постійна затримка заробітної плати. У дитсадку все потрібно було робити майже з нуля – ремонти, водовідведення, газопостачання. Це лише словами легко говорити. Але очі бояться, а руки роблять. Відданість справі має бути завжди. Без неї ніяк. І сьогодні результат нашої колективної праці ви можете побачити скрізь – і ззовні, і всередині. У дитсадку немає плинності кадрів, мої колеги працюють по 20-30 і більше років. Ми наче дружня велика родина, створена в любові й повазі одне до одного. Так ми виховуємо і наших дошкільнят. До речі, ми єдиний дитячий садочок в районі, який функціонує без канікул і де влітку ми оздоровлюємо малят.

– Людмило Францівно, Ви відомі в дошкіллі як надзвичайно креативний педагог. Ваш підхід у вихованні дітей просто вражає. У Вас є Музей близнят, у якому представлені фото Ваших вихованців, а від колекції іграшок, які представляють культуру багатьох країн світу, просто перехоплює подих. Ви увесь час вигадуєте щось нове, що не практикується в інших дошкільних закладах. Чи легко це Вам вдається? 

– Завжди казала і кажу – творчість має бути у всьому. Тільки з таким підходом у вихованні дітей як маленьких, так і дорослих буде результат вашої роботи. Треба навчитися їх слухати. Вони самі вам скажуть, що їм цікаво, а що ні. Ось подивіться, як з різних цвяшків, гвинтиків та підручних матеріалів можна зробити іграшки для розвитку дитячої моторики. Усе у нас під руками, потрібно тільки включити фантазію.

Окраса нашого садочка – це картини, зроблені зі звичайних серветок. Щороку ми робимо по дві картини, присвячені знаменній події. Одну з них передаємо Довжоцькому НВК, з яким тісно співпрацюємо. Хіба це не краса?! 

А чого вартує наш невеликий город на підвіконні? Дітям цікаво, як ростуть рослинки, коли її потрібно поливати, як за ними доглядати. Це ж, насамперед, їхній розвиток. Узагалі з дитинства потрібно привчати до культури і прекрасного. Разом з цим, не має бути вседозволеності.

– А які методи виховання у Вашій родині? Які принципи є домінуючими?

– Дисципліна і порядок у всьому. Так виховували мене, так привчала і своїх дітей, а мої діти – моїх онуків. Увечері батьки казали нам, що потрібно зробити наступного дня, а ми мали відзвітувати про виконану роботу. Це надзвичайно самоорганізовує і допомагає як в роботі, та і в житті.

– Людмило Францівно, Ви завжди з такою теплотою і ніжністю говорите про свою родину. Вона для Вас найголовніша в житті?

– Сім’я завжди має бути на першому місці. Без неї ти маленька мураха у великому світі. Ми повинні не лише стояти один за одного горою і допомагати у всьому, а й передавати з покоління в покоління власні традиції. Це фундамент, закладений нашими пращурами, і який міцною основою скріплює мою родину. Вона у мене велика. На свята в нашій оселі збирається 17 осіб. Ми сідаємо за великим дубовим столом, співаємо пісні та говоримо на будь-яку тему. Цей стіл привезли з Карпат, з дому батьків мого чоловіка, родина якого завжди підтримувала такі традиції. 

Часто до них приєднувалися сусіди, і всі дружно співали. Узагалі для мене пісня – це мова душі народу, в ній наша сутність. Співати дуже люблю! Знаю не одну сотню пісень, особливо фольклорних, коломийок. Вважаю, що не гідно жити в Україні і не знати українських пісень. Навіть пригадала випадок: коли я якийсь час навчалася в Караганді, в Казахстані, ми стали на балконі співати наші рідні українські. Коли зупинялися, то люди нам кричали співати ще і ще. Тому музика, як захоплення має бути теж на першому місці. І саме вона мене може розчулити.

– У членів Вашої родини є улюблені пісні?

– Важко визначитися. Їх багато.

– Ваш чоловік, Дмитро Михайлович, не менш відома в районі людина. Душа в душу ви прожили 49 років. Як познайомилися?

– На роботі. Ми обидвоє за фахом освітяни. Я – філолог, він – фізик-математик. Усе трапилося якось дуже швидко. Ми багато спілкувалися. Якогось дня він приходить і протягує мені паспорт зі словами: «Або завтра ми подаємо заяву на розпис, або цей паспорт більше ніхто не побачить». Я не зовсім зорієнтувалася, але наступного дня ми пішли в сільраду. У них залишився один бланк, і секретар не дуже хотіла його давати, кажучи, що як зіпсуємо, то другого немає. На це Дмитро Михайлович сказав, що збирається його зіпсувати раз і на все життя. Так ми одружилися. Для всіх це було неочікувано. Весілля не робили, адже грошей на це не було, а в батьків не хотіли брати. Але я про це не шкодую, бо на наш багаторічний шлюб це жодним чином не вплинуло.

– Людмило Францівно, а що найбільше вразило Вас у Вашому чоловікові? За що його покохали?

– Вразила його неосяжна ерудованість і обізнаність, а покохала за розум. Мені здається, що немає такого в світі, чого він не знає чи не орієнтується – від літератури до математики, від історії до географії. А знання з астрономії взагалі його завжди вирізняли з-поміж інших. Не раз мене ними у молодості дивував і вражав.

Він поміркований, справедливий, виважений, чуйний батько, дідусь і чоловік, гарний освітянин, який багато років поспіль очолює профспілку освітян. Я дякую долі, що нам судилося стільки років прожити разом, виховати чотирьох дітей і я вважаю, що гідно. Безумовно, в нас, як у будь-яких сім’ях, можуть бути розбіжності в думках і поглядах, але це переважно на професійну тематику та через мою завжди активну громадську позицію. Але, як казала Леся Українка: «Слово, моя ти єдиная зброє!»

– До речі, про неї. Свого часу Ви були депутатом районної ради двох скликань. Чи відчуваєте якісь контрасти між тим, як велася громадська політика тоді і зараз?

– На все свій час і своя епоха. Але якщо тебе обирають люди, не важливо – Президентом чи депутатом, вони на щось розраховують. Завжди до влади ставилася позитивно і вважаю, що поганої влади не буває. Коли в 2014 році моєму синові, ще тоді діючому голові райдержадміністрації, кричали: «Желізяку на гілляку!», було вкрай неприємно. Він не сам обирав цю посаду, його призначила тоді діюча влада. Зараз – інша, завтра буде ще інша. Все йде і змінюється. Я вірю в зміни. А за період його каденції в районі було зроблено чимало. Якщо щось і не встиг, то це через брак часу. Сьогодні він успішно керує Колибаївською об’єднаною громадою, і йому оцінку поставили люди, обравши на цю посаду.

– Людмило Францівно, дивлячись на приміщення дитячого садочка і ззовні, і всередині, помітно, що темі патріотизму тут приділяється велика увага. Що для Вас особисто значить це слово?

– Без патріотизму не буде існувати жодна держава. Тому наших вихованців змалечку вчимо знати національну символіку, любити і поважати її. Це має бути першочергово. Для цього в нас проводиться багато виховних заходів, куди завжди запрошуємо і батьків. Ми повин­ні знати, що ми розумна нація. Біда не в тому, що нам по різному подають історію, а біда в безграмотності та її незнанні. Наведу простий приклад: мій чоловік із Західної України, я свого часу вивчила не одну коломийку чи пісню, в якій звучала історія того регіону. Так має бути. Взаємозвізок поколінь і єднання.

– Є національні страви або якісь інші, яким надає перевагу Ваша родина?

– Будь-які страви з картоплі, вареники і голубці звичайно. А на свята любимо готувати бешбармак та манти.

– Є щось у житті, чого Ви категорично не сприймаєте?

– Є. Не розумію людей, які залишають країну і виїжджають за кордон, а потім звідти кричать про патріотизм. Який же ти патріот, якщо шукаєш щастя на задвірках?! Досягти всього можна і на рідній землі, а залишати свою Батьківщину – це зрада.

– Які риси найхарактерніші для Вас?

– Принциповість, відданість справі та любов до родини.

– І наостанок, формула успіху Людмили Желізник – це...?

– Працювати і в праці сконати!


Теги: проект "Фантастична жінка", Людмила Желізник

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.