Перейти на мобільну версію сайту


18.10.2019

ЛЮБІТЬ ТЕ, ЧИМ ЗАЙМАЄТЕСЯ!

коротенкоВона надзвичайно креативна. Кожна її робота заслуговує великих овацій. Щира, сердечна, абсолютно віддана роботі людина, просто чарівна, фантастична жінка, ще одна героїня нашого проекту – режисер народного театру «Тандем» Галина Коротенко та засновник театрального фестивалю «Комора». Цього року останній святкуватиме п‘яту ювілейну річницю.

– Галино Вікторівно, працювати в творчому режимі надзвичайно складно. Як Вам вдається знаходити стільки сил і енергії, аби досягнути поставленої мети?

– Перш за все, заслуга в цьому самих людей, з якими я працюю. Тому що коли є гарна єдина команда, яка, як і ти, горить своєю роботою, це надзвичайно надихає. Дивлячись на колективи, які не один рік поспіль віднаходять можливість приїздити і брати участь у фестивалі «Комора», на людей, які приходять хтось просто подивитися, хтось повболівати, бо вже мають своїх улюбленців, ти розумієш, що обрала свою справу життя. І хоча все в основному робиться на ентузіазмі, бажання жити і творити тільки посилюється. Можу з гордістю сказати, що кожний з нас вкладає в цей фестиваль максимум сили, щоб учасникам і гостям тут було комфортно, щоб вони мали гарні спогади і хотіли приїздити сюди ще не один раз. Хотілося б, звичайно, щоб фестиваль «Комора» мав більший масштаб, бо все таки він має камерний характер. Але що можливо зробити власними силами, те ми і робимо. Поки вдається, я думаю. Особливо, коли дивишся на переповнений зал глядачів. Це надихає рухатися вперед. Бо ми дійсно одна велика дружня команда, яка товаришує не лише на сцені, а й у звичайному житті. Ми все робимо разом, навіть традиційні свята відзначаємо спільно. Колектив у нас невеликий, але, як то кажуть, цільний і дуже згуртований.

– Як виникла ідея створення такого фестивалю. Це доволі непросто організувати і реалізувати задумане?

– Бажання це виникло після того, як ми захистили звання народного театру і мали вже певний досвід у театральній справі. Ми поставили новий спектакль і з ним поїхали виступати на інші фестивалі. Після їхнього завершення ми зробили для себе певні висновки. Я маю на увазі, що потрібно робити, а що ні, де і в чому робляться помилки, що глядач хоче бачити, а що ні. І вирішили зробити вже власний фестиваль на місцевому рівні. Тим більше, що на той час вже було багато знайомств, й інші колективи радо відгукнулися взяти участь вже у нашому фестивалі. Ось так все і закрутилося.

– Галино Вікторівно, чи переплітається Ваша робота як режисера в театрі і вдома? Там Ви теж режисер?

– Я б не сказала. Робота – це робота, а дім – це дім. Ніколи вдома не веду себе награно. Я тут така, яка я є. Давно навчилася розділяти такі речі як родина і справа, якою займаєшся. Мій чоловік звик до мого вибору в професії. Він як і син поважають його і знають наскільки це для мене важливо. Спочатку, можливо, і були якісь непорозуміння. Але коли чоловік вперше прийшов на мою виставу і поринув у світ того, чим я займаюся, максимально підтримав. Робить це і по сьогодні. Так саме як і мій син. Можу зі впевненістю сказати, що вони – мій надійний форпост у всьому. Це теж є сильним стимулом, щоб розвиватися далі.

– Дивлячись на Вас на сцені, на ті ролі, які Ви граєте, ніколи не помітиш вікової різниці. Як вдається так органічно і гармонійно працювати з молодшим поколінням?

– Це вдається перш за все через те, що в цей театр потрапляють виключно ті люди, які дуже цього хочуть. Грати в театрі – це важка праця. Постійні репетиції, які не можна пропускати. Адже якщо хоча б одна людина не прийшла, то самі розумієте, як це відбивається на якості вистави. Не може бути такого, що сьогодні я прийшов, завтра – ні, там мені виходить бути задіяним, тут – ні. Робота театрала вимагає дисципліни. По іншому бути не може.

– Галино Вікторівно, бажання займатися театральним мистецтвом було з дитинства чи якось поступово Ви до цього прийшли?

– З дитинства. Я сама родом з села Жванець. І хоча в школу ходила в м.Хотин, різні гуртки відвідувала в рідному сільському клубі. У нас тут працював чоловік на ім’я Микола, прізвище зараз не згадаю, який створив свій аматорський театр. Ми туди ходили, грали, захоплювалися світом театру. Але після закінчення школи пробувала вступати в Одесу, проте в іншій професії, не пов’язаній з театром. Час був непростий, я не склала іспити і повернулася додому. На той час директором нашої школи в Жванці був Іван Замбриборщ. Він і запропонував мені спробувати поступити в училище культури, щоб не втрачати час. Зараз це вже коледж культури і мистецтв та й факультети мають інші назви. Тоді мій факультет мав назву «Режисер театральних видовищ». Ми могли бути паралельно і режисерами, і художніми керівниками при клубах. Та й взагалі багато чого могли робити. Я відчувала, що у мене виходить все, за що беруся. На той момент вже повністю загорілася своєю справою, почала грати в народному театрі при міському Будинку культури. Вони тоді були, напевно, єдиними в місті. І люди завжди ходили на їхні вистави. Я і вчилася в училищі, і паралельно грала в театрі. Графік був завантажений, але я все встигала, а головне – мені це все дуже подобалося.

Потім я вийшла заміж, кілька років не проживала в Кам'янці-Подільському, адже чоловік за професією військовий. Приїхавши назад, знову грала в театрі і влаштувалася працювати в вечірню школу. Саме в той час там проходив конкурс керівників художньої самодіяльності, і я запропонувала зробити невеликий уривок з вистави. Мою ідею підтримали, адже до цього ніхто нічого подібного не робив. У нас все вийшло суперово. І після цього мене запросили в Центр дитячої творчості на роботу. Тут у мене організувався такий собі клуб однодумців вікової категорії 20 і 20 плюс, яким стало трошки тісно обмежуватися лише центром, відтак вирішили захиститися на звання народного. Звернулися за порадою і допомогою в РКЦМ «Розмай», там знайшли розуміння і підтримку. Як результат, на їх базі захистилися.

– Ви робите дуже велику справу в своєму житті. Вчите грати, цікавитеся мистецтвом, Ваші вихованці не йдуть кудись розпивати алкоголь, палити, абощо. Вони займаються культурою. Вікова категорія їх різна, але Вам вдається знайти спільну мову з усіма. Як це вдається?

– Треба просто вміти їх зацікавити. Будь-кого можна вміти зацікавити чимось, якщо хотіти. От, до прикладу, моя найменша аудиторія – це учні 2-3 класів. Я до них ходжу займатися в школу. Ми граємо в різні рольові ігри, ставимо казки, інколи і драматичного характеру, вчимося правильно говорити, поводитися на сцені. Їм це подобається. Можна сказати, що для них це підготовчий період. Ті, хто хоче продовжувати займатися театром, це вже учні 5-6 класу, вони є середньою групою, переходять навчатися вже сюди, в Центр дитячої та юнацької творчості. Напевне, з ними найважче. Непростий вік. Вони все знають і все вміють, саме в цей час у них проходить формування характеру. І тому дуже важливо в роботі з ними поєднувати і викладача, і людину, яка з ними говорить однією мовою. Старша група – це ті, кому від 14 і більше. Саме з ними ми їздимо на різні фестивалі. Вони вже знають, що таке смак перемоги і впевнено до неї завжди рухаються. Ну і знову ж таки, при цьому основним рушієм має бути їхня зацікавленість. 

– Галино Вікторівно, якщо говорити про Вашу роботу, Ви в першу чергу режисер чи актриса? Любите головні чи другорядні ролі?

– У першу чергу, я режисер, звичайно ж. Але це зараз. Тому що спочатку я була актрисою. Не є на меті грати у власних виставах. Для мене це не принципово. Та часто обставини складаються так, що хтось захворів чи виїхав терміново з міста, часу шукати нову актрису немає. У таких випадках я швидко вживаюся в їхні ролі і граю. Тим більше, що знаю їх як ніхто інший. Кожну таку роль проживаю особисто. Між іншим саме тому не дивлюся фільмів про війну. Дуже важко після того відхожу морально, бо за характером я дуже емоційна людина.

– П’ятий рік фестивалю «Комора». Чим гарним здивуєте цього разу?

– Цього року до Кам’янця-Подільсь­кого завітає 15 театрів зі всієї України й навіть один театральний колектив з сусідньої Польщі. Також заплановано багато крутих майстер-класів з акторської майстерності, сценічної мови, сценічної пластики від професіоналів своєї справи. «Тандем» буде виступати з прем’єрою. Це вистава «Дуже проста історія». Ми над нею довго і плідно працювали. Сподіваюся, що глядачам вона сподобається. 

– Галино Вікторівно, перед прем’є­рами хвилюєтеся?

– Ну, так, як без цього. Переживаєш за кожну хвилину, коли вони грають. За глядача в залі, як він сприймає твою роботу і роботу твого колективу. Це нормальні речі. Так має бути, якщо ти фанат своєї справи і вболіваєш за неї. Коли все закінчується, вже тоді можу на день-два переключитися. А потім знову до праці.

– Чи є такі люди, які можуть змінити думку у Вашому житті?

– Так, це, насамперед, чоловік і син. Для мене дуже важливо, що вони думають. Завжди прислухаюся до їхніх порад.

– Відпочивати любите як?

– По різному. Але найбільше люблю дивитися з чоловіком футбол і біатлон. Якщо буде вибір, чи дивитися гарний фільм, чи ці види спорту, то однозначно це буде останнє. Просто люблю людей в русі, тих, хто досяг поставленої мети, дітей, які розвиваються. Взагалі всіх тих, в кого кожний день насичений яскравими подіями. І сама такою є. Світ навколо себе потрібно створювати, тоді і жити веселіше.

– То яка ж формула успіху Галини Коротенко?

– Любіть те, чим займаєтеся!

Теги: проект "Фантастична жінка", Галина Коротенко

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.