Перейти на мобільну версію сайту


06.12.2019

ДОПОМАГАТИ ТИМ, ДЛЯ КОГО ЦЕ ВАЖЛИВІШЕ

КОШЕЛЕВАЦе людина не просто з великим серцем і щирою душею. Вона давно чітко визначилася зі своєю життєвою позицією та вважає її найбільш правильним вибором у житті. Ця жінка впродовж майже шести останніх років стала для багатьох військових та їхніх рідних і близьких не лише на території Кам’янеччини, але й за її межами, подругою, мамою, сестрою, бойовим товаришем. Розмова сьогодні про ще одну фантастичну жінку з великої літери – волонтера, співзасновника БФ «Центр допомоги кам’янчанам, учасникам АТО» Тетяну Кошелеву.

– Тетяно Валеріївно, обрати волонтерство як основний вид діяльності – це дуже свідомий вибір будь-якої людини. Тим паче, коли ти цим не просто займаєшся, а вростаєшся в нього, і волонтерство стає не способом твого життя, а самим життям. Не знаю, чи це важкий чи легкий вибір у житті кожного, але впевнена в одному: передумовою, аби займатися такою важливою справою, має бути або внутрішнє покликання, або ідейний стимул. Чи передувало Вашому волонтерству щось у житті. Адже Ви ним займаєтеся від самого початку подій на сході?

– Насамперед, це були події Майдану 2014 року. Вони тоді сколихнули свідомість багатьох людей, змусили замислитися над тим, в якій державі ми хочемо жити. Мій чоловік теж на вихідні щотижня приїздив до Києва, щоб висловити свою громадянську позицію. А потім такий же вибір зробив і мій старший син Максим, який у 2012 році служив у м.Біла Церква строковиком. Він тоді сказав, що якщо почнуться будь-які військові дії, він вдома сидіти не буде і це не обговорюється. 

У квітні 2014 року прийшло повідомлення про те, що формується 7-ий подільський територіальний батальйон. І мій син тоді став одним із перших у рядах добровольців. Хоча до військової служби він окрім армії не мав ніколи жодного відношення. Не зупинило його й те, що вдома залишалася його 5-місячна донька. Він просто сказав, що не має морального права бути вдома в такий складний для держави час. Ні я, ні чоловік не заперечували його вибір. Були впевнені в тому, що він все робить правильно. На той момент я для себе вирішила, що поїду за ним, але не просто за сином, а як підтримка всім таким же хлопцям як він.

Будучи донькою військового і проживши у військовому містечку на Байконурі чверть століття, я дуже добре знаю, що таке армія зсередини, що таке дисципліна і порядок. І, дивлячись з дитинства, юності, молодості на свого батька і його товаришів по службі, завжди їх не просто поважала, а вважала, що військові – це еліта будь-якої нації. Вони є найкращими і роблять зазвичай те, що інші робити не можуть. Тому слово «військовий» для мене рівнозначне слову «ідеал».

– Тобто можна сказати, що Ви бажали сину військової долі?

– Я бажаю завжди сину того, що хоче він сам і у всьому його підтримую разом з чоловіком Тимофієм. Так ми підтримали його і в 2014 році, в той час як у нашій державі армії як такої зовсім не було. Були менеджери і не більше. Хто знав як оборонятися, воювати, копати окопи, не було жодного продовольчого забезпечення, тим паче для добровольців. Син поїхав на формування батальйону в Хмельницький у квітні і, приїхавши на якісь вихідні, сказав, що в них немає зовсім нічого, і чекати, що воно буде – марно. Треба щось робити. Так ми вперше почали збирати перші передачі. Спочатку ми зверталися до своїх партнерів по бізнесу, а ми не один рік працюємо і є власниками сервісного центру «Корифей». Потім до друзів, знайомих. І, назбиравши певну суму коштів, ми купили наші перші генератори, каски, бронежилети, тушонки, продукти харчування, які було зручно транспортувати, та відправили в зону бойових дій. Так прозаїчно все почалося і триває досі. У липні 2014 року ми вже почали возити інше військове обладнання. Наприклад, я своєму сину везла перші тактичні навушники, бо він на той час мав проблеми з вухами. Возимо їх і сьогодні, допомагаємо іншим у їх придбанні, адже за роки війни на сході вже знаємо, де купувати кращі, за якою ціною.

– Тетяно Валеріївно, взагалі як Вам, як мамі, було усвідомлювати, що син щодня ходить під кулями?

– На той момент наші хлопці з 7-го батальйону під кулями не були. Їхня задача була посилити оборону харківського і луганського напрямків, допомагати прикордонникам. Але скажу відверто, я не знаю, що краще. Бачити ворога в обличчя, контактувати з ним, аніж дивитися на нього крізь бінокль і не знати, в яку хвилину він нанесе тобі удар. Неодноразово перебуваючи на сході це відчувала на собі. Коли знаходишся, як ми кажемо, в «сірій» зоні, перед тобою стоять заведені танки, і ти чекаєш, що ось-ось почнеться наступ. А вони раз – і розвернулися назад. Того й не знаю, що краще, а що гірше в таких випадках.

– Тетяно Валеріївно, за цих майже шість років військових подій на сході, безлічі поїздок туди, чим запам’яталася Вам перша поїздка?

– Я їхала насамперед привітати сина з днем народження, привезти йому після поранення навушники і хлопцям, з якими він служив, везла 10 касок, ящик медикаментів, продуктів харчування та ще всього різного. Їхала автобусом до Харкова, де мене зустріли колеги волонтери. Я їх абсолютно нікого не знала, але війна об’єднує, повірте. Вони мене посадили на автобус до м.Купінськ, там мене теж зустріли та допомогли з моїм «невеликим» багажем доїхати до місця розташування нашого батальйону. З цього моменту в мене почалося коло нових знайомств, взаєморозуміння і взаємопідтримки. Є навіть серед них такі люди, яких я ніколи особисто не бачила, тільки у соціальних мережах чи по телефону. Але ми завжди допомагаємо одне одному. Є такі, з якими я дружу цих 6 років, вони для мене як члени моєї родини. Тому що на момент формування 7-го батальйону з нашого міста і району було 84 людини, в той час як у самому батальйоні було 300 чоловік. З кожного населеного пункту області, коли їхав бус, який жартома називали «мамин бус», його довантажували батьки посилками. З цими батьками, особливо мамами, я спілкувалася, заспокоювала їх. На відміну від них, я все ж таки мала можливість наживо спілкуватися з їхніми дітьми, бачити умови їхнього перебування в зоні бойових дій. Коли діставалася необхідного місця дислокації, усім телефонувала і говорила, що все добре, хлопці все отримали. Вони ж такі батьки як і я, тому розуміла наскільки важливим був цей дзвінок для них. Але до цього всього найбільше мене вразила на Харківщині кількість українських прапорів і рівень їхньої самосвідомості, хоча територія там завжди була переважно проросійською.

– 2014 рік. З якими труднощами, окрім звичайно браку фінансування, Вам довелося зіштовхнутися?

– Не було де купити необхідне. Обладнання, яке мали, намагалися адаптувати для використання. Ніхто не знав як воювати. Ми ж не готові були до таких повномасштабних подій. Ми навіть не знали тоді елементарного: як зробити бліндаж. Але з часом всьому навчилися. У 2015 році почали возити планшети, на яких були встановлені необхідні спеціальні навчальні програми. Я теж навчалася разом з ними опановувати роботу тієї техніки, яку їм привозила. Наприклад, пристрій нічного бачення. Добре, що за фахом я програміст-математик, то мені було дещо простіше це робити. Але вчилися всі.

– Тетяно Валеріївно, Ваш чоловік часто з Вами їздив у такі поїздки?

– Ні, у нас була домовленість, що він працює, а їздити буду я. Не тому, що я так вирішила. Просто, коли їде жінка, вона відразу бачить, що необхідно купити з обладнання, техніки, одежі, продуктів харчування. Жінка все ж таки це бачить краще. Спочатку їздила раз у два тижні, а потім з появою «Нової пошти» їздили рідше. Насамперед, це економічно вигідніше. За ті кошти, що витрачалися на пальне, краще було придбати для військових щось необхідне. З «Новою поштою» працюємо і сьогодні. Нічого не змінилося.

– Займатися таким великим об’є­мом роботи важко. Хто найбільше Вам допомагає?

– Узагалі можу сказати, що те, що я роблю – це крапля в морі. Основну важку роботу виконують такі ж мотиваційно заряджені люди як я. Одними з них є, як вони себе називають, «Кам’янецькі Кікімори». Ці дівчата, коли нам дали в ЗОШ №2 приміщення під склад, майже цілодобово плели захисні сітки. Ви не уявляєте, яка це копітка робота. Наталя і Микола Лящуки робили сухі супові та борщові набори, сушарню для такого виробництва вони придбали за власні кошти. Біля Центрального ринку кілька років у холод і спеку стояв намет, де ми збирали кошти для військових. Туди приходили не лише дорослі, а більшість з тих волонтерів були школярі. Вони допомагали проводити ярмарки, плели браслети, робили інші обереги. На знак подяки за таку роботу, я замовила відзнаки для них. Їх розробив один мій знайомий з м.Одеса Ян Іваницький, а місцеві військові урочисто вручали їх учням на святкових заходах. Називалися ці відзнаки «Янгол для армії». Є ще також у мене друзі художники, які з 2014 року нам допомагають. Це Аня Сушарнік і Діма Кравець. За перші продані їхні картини ми купили термобілизну. Таким волонтерством вони займаються і досі. Тільки тепер їхні картини продаються вже на різних аукціонах. Я їм безмежно вдячна за це. Всім вдячна, того і кажу, що на відміну від них, мені здається, я роблю дуже мало.

Протягом всього часу громада церкви Іоанна Богослова в особі отця Юрія та матушки Лілії підтримували нашу віру та надавали допомогу, разом ми купляли військовим і планшети, і дальноміри, чоботи гумові і генератори, принтера, запчастини та гуму для автівок. Ця підтримка для мене є безцінна, як і віра в Україну.

Усі ці роки поруч були учні НВК №14 та інших шкіл, малюнки яких оберігали наших військових.

– Тетяно Валеріївно, знаю, що Ви робите велику кількість оберегів для хлопців з українською символікою. 

– Роблю і не тільки я. Це різні кульки, сердечки, мотанки. Пані Ольга зі своїми онучками роблять чудові обереги-мотанки. Коли в одному з таких сердечок застряв уламок від снаряду, я зрозуміла, що не дарма їх роблю. Коли займаєшся цією роботою, а я все роблю власноруч, про себе завжди молишся і бажаєш життя, здоров’я, миру і добра. І вони, коли тримають ці обереги при собі, це знають і теж вірять, що все буде добре. А ще на новорічні свята роблю ялинки з цукерок, які передаю в шпиталі та на фронт разом з дитячими малюнками. У 2014 році таких ялинок було 12, а минулого року було вже 143. Мені приємно, що хоч таким чином хлопцям на передовій можна підняти святковий настрій.

– Будь-яке волонтерство зіштовхується щодня зі втратами. Це дуже важко бачити, усвідомлювати, що людини, якій ти ще кілька днів тому допомагала, вже немає. Як це, особливо для жінки, пережити в собі і при цьому не зупинятися та продовжувати йти за покликом серця?

– Важко, особливо коли друзі – молоді хлопці. Найболючішим для мене було проводжати востаннє нашого земляка Ростислава Доброшинського, який загинув від кулі снайпера. Він був наймолодшим серед всіх, йому ледь виповнилося 20 років. Ніколи не забуду ту порожнечу, коли за ним закривала двері Будинку офіцерів. Така ж порожнеча була, коли загинув мій друг Микола Мужичук. У нього залишилося четверо діток, наймолодшому Микиті сьогодні 10 років і, коли на свята я привожу йому подарунки, він вірить, що це від папи. Усі вони давно моя велика родина.

– Тетяно Валеріївно, а від чого Ви найбільше отримуєте задоволення у своєму житті?

– Коли допомагаю іншим, коли бачу радість і щастя в очах людей, яким допомагаю. Хочеться робити ще і ще, поки вистачає сил та енергії. А в мене вона ще є. Тому ніколи не лишу те, чим люблю займатися понад усе – волонтерством. Хочу, щоб наші хлопці знали, як ми їх тут чекаємо. А ще мрію, що у нашому місті побудують реабілітаційний центр не лише для учасників АТО, але й для їхніх родин. Це дуже потрібно. Та найбільше я мрію про ПЕРЕМОГУ та квітучу Україну без війни. Країну для дітей.

– Можна якось окреслити формулу Вашого життя?

– Допомагати тим, для кого це важливіше! І дякую за все, що я маю в житті, своїй родині і своїй Україні!


Теги: проект "Фантастична жінка", Тетяна Кошелева

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.