Перейти на мобільну версію сайту


11.01.2019

ЧЕРЕШНЕВИЙ БІСКВІТ

Андрій ПавловськийЗима цього року видалась суворою. Про свій прихід вона нагадала ще у жовтні – на Покрову. Тоді Кам’янець-Подільський уперше прокинувся, дихаючи прохолодою. Рясно всіяний зелено-жовто-помаранчево-багряними кольорами, не здавався, гідно тримаючи підступний удар холодної пані. Оговтався скоро, бо все ж іще не її пора – осінь у розпалі. Та господарка холодів і снігових заметів не збиралась програвати, тому ще зо двійко-трійко разів упродовж пори зневіри та дощів нагадувала про себе – аби місто пам’ятало до чого йде. Щедрі дощі листопада із непосидючим вітром-халамидником без краплі жалю стерли останні осінні барви і, змішавши їх із багнюкою, вивели свої – сірувато-коричнево-чорні, що остаточно поставили крапку золотій порі. Ніби віщували: «На порозі – зима».

Вона ж не забарилась, і майже одразу явилась у всій красі. Першого грудня Кам’янець-Подільський вкрило білою ковдрою. Віхола дісталась навіть туди, де не бували найдопитливіші кам’янчани, у місця, які не бачили фото- та відеокамери. Одним словом, огорнуло всі простори. На Катерини усе завіяло-замело ще більше. Додалось і тріскучих морозів на Андрія. А на Миколая та Новий рік зима наче зм’якла – холоднечу відпустила і засипала лапатим снігом. Різдво ж обіцяло знову скувати морозами. Принаймні так прогнозували синоптики. І цього разу не помилились. Студінь уже наступала. А Кам’янець тим часом готувався до Святвечора. От-от перша зірка зійде.

Куди не глянь – скрізь білі вікна. Десятки, сотні, тисячі. То гаснуть, то знову спалахують – все ж переддень Різдва. Кого який клопіт застав.

* * *
– Ось, він, мам! Ось твій рецепт, – защебетала Мар’янка, вскочивши з коридору на кухню з аркушем у рученятах ледь пожовклого паперу. А світиться як! Мов сонечко! – тішиться, що рецепт знайшла, бо ж хто підставить матері плече, як не вона. Більше нікому. Відколи тато пішов на війну, вони двоє зостались. Тож помочі ждуть лише одна від одної. І нічого, що їй тільки п’ять. Допомагала, як могла

– Дякую, моя крихітко. Рости велика-велика! – мати огорнула теплим поглядом донечку, взяла аркуш і забігала по ньому очима.

«Черешневий бісквіт... Його улюблений... Як зараз пам’ятаю, коли вперше спекла для Петра цей неймовірно смачний десерт. Тоді ще так хвилювалася: «А раптом йому не сподобається? Чи бісквіт зовсім не вдасться? А якщо Петя не любить черешень? Тоді, може, краще б із вишнею?» – поринула у спогади Наталя. Але ненадовго – Мар’янка повернула її в реальність.

– Мам, а татко скоро приїде?

– Уже скоро, доню, скоро. Як і обіцяв – коли перша зірка зійде, – заспокоювала малу, не подаючи жодної тривоги, а у самої серце розривалось, думки плутались та вели десь далеко-далеко за місто. До нього. До свого коханого, неповторного і єдиного. Її Петруся. Ледь знову не заплакала, стрималась. Бо що то дасть? Лиш Мар’янку засмутить. А він, слава Богу, вже їде додому. Може, спізниться, але повернеться назавжди... Щоб дурні думки відігнати геть, хутко обернулась до столу і гайда за роботу. Ще ж на вечерю не всі страви довела до ладу, бісквіт не спекла, й оте непосидюче дівча у святошне ще б одягти. Та що там казати, самій би хоч трохи причепуритись. Святвечір от-от. Ніколи дурницями займатись. Аркуш із рецептом – на стіл. Велику металеву миску – до себе. Взялася за десерт. Очима читає, а руки, мов дзиґа – все вмить порають. Ось один інгредієнт, другий, третій... Це збити, цього досипати, відкрити консервовані черешні, а тут скуштувати. Лиш встигає в аркуш поглядати. Аби не пропустити чого. І Мар’янка не відстає. Давай вивчати, що мати робить. Усе їй цікаво, усе знати хоче... А рецепт той Петрусь записав. Вони його з Наталкою з журналу вичитали. Зараз уже і не згадає з якого. Пройшло майже шість років, як він, літера за літерою, каліграфічно вивів на папері:

ЧЕРЕШНЕВИЙ БІСКВІТ
Масло збивають з цукровою пудрою. Потім послідовно, продовжуючи збивати, додають жовтки, свіже молоко, соду, борошно, збиті білки, ванілін.

Суміш виливають у змащену жиром і посипану борошном форму. Зверху рівним шаром викладають черешню. Випікають у гарячій духовці.

Масла 200 г, 1,5 склянки цукрової пудри, 2 яйця, 150 г молока, чайна ложка соди, 2,5 склянки борошна, ванілін, 750 г черешень (без кісточок).

Наталя чаклувала над бісквітом і все думала: «Ех, Петре, Петре, де ти зараз? Га?.. А чи встигнеш?»

* * *
Дзеленчання ключів. Оберт, ще один, і щілина, крізь яку пробивалось світло з коридору в квартиру, стала більшою. За мить – ще більшою, а потім двері розчинились навстіж, впустивши в домівку світло. За ним і Настю із закупами з мережевого магазину.

– Любий, я вдома! – промовила дівчина.

У відповідь – тиша.

«Де ж це він?» – подумалось їй. – «Дивно!»

Залишила куплений крам біля шафи з одягом, зачинила двері, увімкнула світло і, не скидаючи верхнього одягу, а тільки знявши взуття і хутряну шапку із сумочкою, пішла вглиб квартири.

– Любий, я вдома, – повторила ще раз, увімкнувши світло у вітальні. Присіла на диван. Роззирнулась навколо.

«Може щось сталось?». – почала непокоїтись. Та тільки встигла подумати про неприємності, як він, ніби взявшись нізвідки, вмостився біля неї. Зраділа:

– Вась, ну ти чого? Вирішив пограти в піжмурки чи що? У такий день? Давай краще готувати вечерю!.. Так-так! Звісно. Розумію, що твоя Настуся допізна працює, що тобі хотілося б, аби вона поверталась швидше. І все таке. Але є, як є, – а самій подумалось: «Хай їй грець, тій Тамарі, зі своїм магазином... Може, звільнитись, чи що?» Але цю думку одразу відкинула, бо не уявляла себе поки що ніде, окрім Тамарчиного магазину. – Знаю, знаю, що ти сумуєш. Тож зараз будемо виправляти ситуацію. Звісно, всі 12 страв приготувати ми не встигнемо, але хоча б частину. Я тут такої смакоти накупила. Зараз покажу. Ходім на кухню.

Василь уважно слухав мовчки, але візуально подавав цілий вир емоцій – як же він радий знову бачити свою Настуню! Слово «кухня» було одне з його улюблених і він завжди знав, що слідуватиме далі. Тому у цей момент він не витримав і… ГАВКНУВ! Зіскочив з дивана і невтомно почав кружляти по підлозі, вимахуючи в усі боки кучерявим хвостом, підстрибуючи та не зводячи з неї очей. Не забував і погавкувати час від часу. Хто ж у хаті хазяїн?

Його господиня підвелась, вийшла з кімнати, пройшла коридором до вхідних дверей, зняла верхній одяг, взяла клунки-закупи, віднесла на кухню і стала давати їм раду. Вася ж ні на мить не відставав. Куди вона – туди й він.

Так розпочинався Святвечір у Насті та Василя.
Продовження історії читайте у збірці «Різдво через Збруч».

Теги: Андрій Павловський, оповідання

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.