Перейти на мобільну версію сайту


15.03.2019

БУТИ ПОТРІБНОЮ, ЦІКАВОЮ І ПРИЄМНОЮ ЛЮДЯМ

ТЕТЯНАЛегка у спілкуванні, екстравагантна, креативна, з тонким почуттям гумору. Тричі депутат міської ради і впродовж багатьох років – головний лікар дитячої міської поліклініки. Й узагалі, просто прекрасна, фантастична жінка, гість нашої рубрики сьогодні Тетяна Очеретенко. У чому ж секрет її успіху, давайте дізнаватися.

– Якою була школярка-старшокласниця Тетяна Очеретенко? Про що мріяла, ким бачила себе в майбутньому?

– Одним словом, школяркою я була відмінницею, і цим все сказано. Вчитися, вчитися, вчитися – так заповідали нам батьки, вчителі, великі світу цього. Вільного часу не було. З великою вдячністю і любов’ю згадую вчителів, з теплотою згадую друзів. Дружила зі всіма – і з відмінниками, і з тими, хто навчався гірше. Друзі зі школи, інституту – це на все життя. Про що гірко жалкую – жодного разу не була на танцмайданчику в парку, як тоді казали в «клітці», в Будинку культури, а головне, в Будинку офіцерів. Втратила багато цікавих вражень і веселощів. Може сьогодні була б генеральшею, тоді дуже престижно було вийти заміж за курсанта нашого вищого військового училища. Жартую. (Сміється).

До речі, сьогодні зі мною працює Лілія Костянтинівна Басюк – головна медсестра в навчальних закладах міста, яка в роки мого школярства була медсестрою ЗОШ №13, де я навчалася. Також тоді працювала Майя Антонівна Сирота, яка зараз проживає в Ізраїлі. Саме вони долучили нас до медицини. Ми були переможцями санітарних постів, дружин, їздили на різноманітні змагання. Навіть отримали нагороду  – поїздку в уже сьогоднішній Буковель.

– Тобто визначитися з майбутньою професією було не складно?

– Звичайно, ні. Медицина завжди була поруч зі мною. Тим паче, батько мій за професією біолог, всі оздоровчі методики випробував на собі і прожив 94 роки, старша сестра Людмила – біохімік.

– З сестрою підтримуєте тісний зв’язок?

– Сестра для мене завжди була прикладом і взірцем. У музичній школі по класу фортепіано мені її завжди ставили в приклад. Нині вона професор Уманського університету садівництва, пише вірші, прозу, пісні. Між іншим, пісня «Мой маленький город над Смотрич-рекой» написана саме нею ще під час навчання в музичній школі. Ця пісня наче символічний гімн кам'янчан, які емігрували в інші країни. Нині її можна знайти в інтернеті у виконанні різних людей. Вона легка і мелодійна. Також моя сестра написала ще одну пісню «Люблю, мій Кам’янцю, тебе», яка присвячена нашому місту, але за змістовим навантаженням вона трішки складніша, і я хочу подарувати її місцевим загальноосвітнім навчальним закладам.

– Після школи який медичний заклад Ви обрали?

– Вінницький медичний інститут імені М.І.Пирогова. Знання там давали дуже глибокі, на кафедрах, у клініках, на практиці. Тож навчатися було в задоволення. Найкращий час підготовки до занять у мене був і залишився ранок, тоді я точно знаю, що до певної години маю опанувати матеріал. Так би мовити, на свіжу голову.

Закінчила інститут з відзнакою за спеціальністю «Педіатрія», яку обрала і полюбила. Після завершення навчання здавалося, що ти знаєш все. Була можливість вступати до аспірантури, але я надала перевагу практиці, що надалі визначило всю мою долю.

Перших п'ять років працювала дільничним лікарем. Було непросто, на роботі днювала і ночувала, але любов до професії мене завжди стимулювала. А ще мене дуже підтримували у всьому батьки, допомагали доглядати дитину. Я знала всі адреси моїх маленьких пацієнтів, і, коли зараз вони приводять уже своїх діточок до мене, мені надзвичайно приємно. Коли вже стала завідувачем відділення, кількість дільниць збільшилася до 15. У лікарів бувало по 50-60 викликів на день, тоді карантинів не було. Були і складні випадки, які виникали в неблагополучних сім’ях. Батьки відмовлялися від лікування, госпіталізації. Тоді ми були вимушені створювати спеціальні комісії для того, щоб дитина все ж таки отримала відповідне лікування. Така система, можливо, була жорсткою, але результативною. Тому сьогодні нас дивують підходи до роботи та лікування, консультації і лікування по телефону, можливість хворим дітям відвідувати організовані колективи та багато іншого.

– Де Ви познайомились з Вашим чоловіком?

– Ми познайомилися ще в інституті. Володимир Дацишин був найкрасивіший на курсі, а я була в тому віці, коли обирають за зовнішністю. У 20 років дівчата запитують, який він, у 30 років – хто він, а в 40 – де він? Крім зовнішності, він був серйозним, гарно вчився, багато читав, любив музику, спорт, ми ходили на всі концерти, за декілька днів брав білети в кіно, разом каталися на ковзанах у парку імені М.Горького у Вінниці, цим мене і полонив. Разом прожили не один десяток років подружнього життя. Володимир працював хірургом у районній лікарні. На жаль, вже кілька років, як його немає з нами. 

– Напевне, важко було двом постійно зайнятим лікарям облаштовувати спільний побут?

– Побут особливо ми не облаштовували, все було дуже просто в 2-х кімнатній квартирі. Матеріальні цінності ні його, ні мене не цікавили. Ми мали спільні інтереси, взаєморозуміння і повагу одне до одного. Разом виховували сина Ігоря, який закінчив Подільський державний аграрно-технічний університет, аспірантуру. З вихованням сина нам допомагали мої батьки, найдорожчі для мене люди, яких також вже немає в живих. Про них я могла би говорити довго, цей рік, по днях народження, для них ювілейний. На знак пам’яті про них готується книга. 

– Як лікар-педіатр, що Ви вважаєте має бути головним у вихованні дитини?

– На це питання більш професійно могли б відповісти педагоги, психологи. Як педіатр, скажу, що сьогодні діти надто навантажені. Для розвитку і навчання це дуже добре, а для здоров’я навпаки. Потрібен баланс, як кажуть, золота середина. Мені подобається, що сьогодні дітей вчать самостійності, наполегливості, амбіційності, незалежності, в наші часи цьому не вчили, а від природи не кожному було дано. Багато рис характеру можливо коригувати і розвивати, використовуючи теоретичні і практичні рекомендації, тренінги. І все ж, переконана, що виховання стоїть на другому місці після вроджених якостей і схильностей. До дітей завжди потрібно прислухатися і їхня думка має бути найважливішою у всьому, починаючи змалечку – а це захоплення, вибір одягу, тощо і закінчуючи вибором їхньої професії. Лише тоді можна знайти з дитиною спільну мову, яка залишиться впродовж життя. Такий тісний зв’язок у мене був з батьками, і я його перенесла в стосунках зі своїм сином. Єдине, чого немає бути – це абсолютної вседозволеності, яка, на жаль, зараз зустрічається часто. Є межі, які переступати не можна.

– Тетяно Юхимівно, чи вистачає Вам часу на дозвілля?

– Головне – визначити для себе пріоритети і правильно їх розподілити. Зараз я найбільше люблю проводити час з онучкою Анастасією. Вона для мене все. Дівчинка дуже гарна, розумна, розвинута і добра. Ми любимо ходити, спілкуватися. Вона дуже любить, коли я розказую анекдоти, просить розказати новий. До речі, розкажу вам один з них:

«Урок у школі. Вчитель запитує:
– Хто вважає себе дурнем, встаньте.
Тиша. Встає Вовочка.
Учитель запитує:
– Ти що вважаєш себе дурнем?
– Ні, просто негарно, що ви один стоїте.»

Узагалі завжди потрібно думати на рівні своїх дітей. По-перше, вони завжди говорять правду, ніколи не лукавлять, а по-друге – потрібно бути рівними з ними, тоді ви станете найкращими друзями.

Також відпочиваю, коли мандрую. З дитинства мене вражали великі міста, узбережжя Криму. Зараз у пріоритеті інші країни й міста. Під час подорожей поєдную приємне з корисним. Відвідую медичні семінари, конференції з обміну досвідом. Це дає можливість розширити світогляд, порівняти рівень надання медичних послуг колег. Незабутні враження залишили дві подорожі, в яких я була делегатом. Це ознайомчий візит з Радою Європи та Європейським судом, тоді ми проїхали 5 країн. Та ознайомчий візит лікарів України з медичними закладами Європи. У цій подорожі ми відвідали 10 країн. 

Найбільше мені запам’яталася подорож до південного берега Франції. Неймовірні краєвиди, яскраві, квітучі, розкішні й досі ніби перед очима, ну, і безумовно, Париж, хоча після Санкт-Петербурга він мені не здавався таким величним.

Узагалі дуже хочеться, щоб українська медицина стала гідною та доступною і для пацієнтів, і для лікарів, а особливо для діток.

– Ви – людина з чітко визначеною життєвою позицією. Чи важко Вам приймати важливі рішення і чи є люди, які можуть на них вплинути?

– По життю я консерватор. Тому будь-які зміни сприймаю непросто. Я ніколи не прийму рішення, якщо детально не прорахую все, не зважу всі «за» і «проти». Ніколи, як то кажуть, у прірву не стрибну. Для мене стабільність першочергова. Можливо тому, я ніколи б не переїхала жити в інше місто, не змінила б професію.

– А як же Ваше захоплення журналістикою? Майже 25 років Ви є незмінною ведучою телепередачі «Здоров’я Вам бажаємо»?

– Ця ідея виникла не в мене. Багато років назад я була лікарем дітей Анатолія і Наталії Подолян. І коли Анатолій Іванович запропонував мені зробити цикл передач про здоров’я, навіть не вагалася. Людям цікаво слухати про медицину, а надто зараз, коли розгалужується сфера медичного обслуговування, з’являються нові методики і технології лікування, стає популярним здоровий спосіб життя. Все стає мобільним, тому формат цієї передачі треба міняти, хоча зміст залишається той самий – кваліфіковані поради від кращих медиків нашого міста.

– А Ви самі дотримуєтеся здорового способу життя?

– Намагаюся. Вважаю, що їжа має бути корисною. У харчуванні надаю перевагу молочним продуктам, овочам і фруктам, і 2-3 кілограмам «легкоусвояемого мяса». До речі, готувати, у класичному розумінні цього слова, не люблю. Набагато корисніше, коли їжа буде злегка проварена чи протушкована, аніж засмажена, але до «сироїдження» ще не дійшла.

– Тетяно Юхимівно, давайте поговоримо про жіноче. Яким для Вас є ідеальний жіночий день?

– Ідеальний жіночий день – це 8 березня! Дуже переживала, щоб його не відмінили. Жартую. Люблю відпочивати на природі, на екскурсіях, на прогулянках, у походах по магазинах, у кафе, в театрах, і як усі, на дивані.

– Є якісь улюблені книги?

– Усі медичні, всі психологічні, а також про любов, детективи та поезія.

– Ви завжди гарно виглядаєте. У Вас завжди чудова зачіска. А про колекцію капелюшків у місті не говорив хіба що лінивий. Чи вистачає Вам на все часу і взагалі чи є у Вашому гардеробі річ, без якої не можете обійтися?

– Зачіска має бути завжди. Так мені говорив мій батько. А ще він говорив, що жінка не повинна коротко стригти волосся, бо волосся – це краса. Можливо саме тому багато уваги приділяю зачісці і вибору капелюшків. Вважаю, що саме вони підкреслюють жіночність. Дуже люблю стильні ділові костюми і білі сорочки чи блузи. Це все ж, знову таки, робить жінку жінкою. Що й казати, класичний стиль завжди в моді, його ще ніхто не відміняв. За модою встигнути неможливо, тому думаю, що одягатися треба в те, що тебе прикрашає.

– Любите гостей приймати чи ходити до них?

– Ходити. Маю багато друзів, знайомих і люблю проводити час у спілкуванні з ними. Досі підтримую зв'язки зі шкільними та студентськими товаришами. Навіть сусіди по дачі виявилися моїми однокласниками.

– Що для Вас є найприємнішими моментами в житті?

– Відчуття самореалізації і коли тебе цінують у всьому.

– Ваша улюблена пора року?

– Узагалі – літо. Але травень і вересень – мої улюблені місяці, коли не дуже спекотно і не дуже холодно.

– Формула успіху Тетяни Очеретенко – це...?

– Бути потрібною, цікавою і приємною людям.


Теги: проект "Фантастична жінка", Тетяна Очеретенко

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.