Перейти на мобільну версію сайту


06.09.2019

БУДЬТЕ СОБОЮ І НІЧОГО НЕ БІЙТЕСЬ!

козловаВона завжди знає, чого хоче від життя. Сучасний керівник і креативний менеджер, впевнена у своїх силах і можливостях фантастична жінка. Напередодні Першовересня ми застали директора Кам’янець-Подільського ліцею I-III ступенів «Славутинка» Олену Козлову досить пізно на роботі, десь о сьомій вечора перед входом до ліцею вона саме керувала встановленням нової стильної вивіски «Славутинка».

– Олено Володимирівно, дивлячись на Вас, здається, що вільної хвилинки ніколи не маєте. Ви постійно в русі? 

– Мій ритм життя дуже точно описаний Льюїсом Керроллом у творі «Аліса в країні чудес»: «Треба бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти як мінімум удвічі швидше!» Тому я навчилась прораховувати все на три кроки вперед, розраховувати на власні сили та вміння, не чекати ні від кого допомоги. Можу кардинально змінити все: роботу, професію, чоловіка (сміється).

А ще є незламні принципи, які сьогодні навіть не всі зрозуміють, адже слово честі, на жаль, не в пошані. А для мене з дитинства важливо було відповідати саме за свої слова, вчинки. Щоб не було соромно моїй сім'ї, щоб не підвести батька, не спаплюжити його прізвище. 

Я завжди неймовірно пишалась татом, але водночас страждала від того, що будь-які мої особисті досягнення більшістю навколишніх сприймались як звичайний реверанс на користь впливового батька, що обіймав у 70-80 роках найвищі посади у місті (прим. Ред.: Володимир Козлов близько 8 років очолював міськвиконком, потім майже 4 роки був першим секретарем міськкому партії). Можливо, саме тому чи не найбільше прагнула довести усім, що особисто я, а не відоме тоді прізвище батька, заслуговую на увагу та визнання. І завжди усім казала: ніколи не оберу жодну керівну посаду. Але, як кажуть, ніколи не кажи ніколи...

– Утім, дивлячись на Вас, не можна сказати, що були розбещені життям, такою собі дитиною-мажором, як зараз модно називати дітей можновладців. Адже такою самодостатньою особистістю, якою Ви є, можна стати завдяки власним зусиллям.

– Мабуть. Це роки роботи над собою, над своїми помилками, наполегливого навчання (маю три вищі освіти, окрім педагогічної, ще здобула економічну та технічну), самокопання в собі, якщо так можна сказати. Я прийшла в освіту з абсолютно іншої установи – державного підприємства Міністерства оборони. Але саме попередній досвід менеджерської, кадрової та науково-технічної роботи дозволив оперативно віднаходити шляхи вирішення шкільних проблем. І мати незашорений погляд на деякі суто освітні питання. Адже заклад, який я очолюю, пройшов чимало випробувань та зазнав величезної трансформації.

– Олено Володимирівно, щодо Вашої професії. Планували бути вчителем?

– Ні. Ще з дитинства обожнювала кроїти, шити. З шести років опанувала ручну швейну машинку «Подільська», а коли мені виповнилося 11 років, тато подарував шикарний німецький «Верітас» з купою програм. Після закінчення міжшкільного виробничого комбінату (був такий у радянські часи), отримала свідоцтво швачки другого розряду і була переконана, що після 10 класу стану студенткою Київського чи Львівського інституту легкої промисловості. Але... Батьки не хотіли мене відпускати в інше місто, адже просто за квартал від мого дому височів педагогічний інститут, де тоді саме відкрили новий напрям підготовки одразу з двох спеціальностей. Літературу я обожнювала завжди, щоправда, англійською додатково не займалася. От, власне, так я і стала філологом (російська мова і література та англійська мова).

На початку дев’яностих років, коли комп'ютери були надзвичайною дивиною, я купила свій перший Пентіум ІІ, встановлювала і самотужки опановувала нові програми, і тоді й гадки не мала, що це допоможе мені кардинально змінити професію, отримати потужний досвід керування підприємством від кадрових рішень до економічних розрахунків, участі в тендерних процедурах, співпраці з силовими структурами тощо. Цей досвід виявився неоціненним і в галузі освіти.

– Олено Володимирівно, як керівник Ви жорстка людина?

– Ну, це не мені судити, а тим людям, з якими я працюю. Я досить принципова, але не категорична. Звикла довіряти людям. Але на мене в жодному разі не можна намагатись «впливати» зверху, авторитарно тиснути, посилаючись на зв'язки з сильними цього світу. Це лише нашкодить. Я оцінюю та поважаю людину, з якою співпрацюю, за здорові амбіційні прояви, за ініціативність, за вміння пропонувати власні рішення та шляхи розв'язання проблемних питань, а не перекладати їх на плечі керівника. Поважаю тих, хто хоче і вміє вчитись, вміє презентувати себе і почути іншого.

Дуже уважна до деталей, філологічне минуле теж дається взнаки – не терплю безграмотності, чи то офіційні документи, чи спілкування у соцмережах. Усе має бути бездоганно. Тож, мабуть, зі мною точно непросто. Але, повірте, найбільше від свого перфекціонізму страждаю, в першу чергу, саме я. Мабуть, це на генетичному рівні успадкувалося від батька: він був надзвичайно охайним, мав численну колекцію краваток і міг двічі на день змінювати білосніжні, випрасувані сорочки, мав гарний почерк з неповторними завитками, міг ідеально нарізати та сервірувати салат, намалювати разом зі мною круту стіннівку для школи, створити будівельний чи садовий шедевр... А те, як цікаво та з якою любов'ю він розповідав про Кам'янець численним поважним гостям міста, я ще не чула від жодного екскурсовода. 

І хоч батьки родом з Кіровоградщини, а я – кам'янчанка у першому поколінні, саме батько показав мені, що означає любити своє місто, боротися за визнання його історичної спадщини. І те, що доля мене привела в старовинну гімназію, створену мрією, амбіціями та розумом Стефанії Славутинської, не випадково. Як і те, що я інтуїтивно жодного дня не сиділа в кабінеті мого попередника, а одразу зайняла кабінет на третьому поверсі, де колись були кімнати квартири першої директорки Славутинки.

Ходити мармуровими сходами, якими більше сто років тому ходив великий Майстер Михайло Булгаков, для випускниці філологічного факультету, фанатки творчості Михайла Опанасовича, стало знаком: цей заклад має жити! 18 листопада 2019 року буде 10 років, як я очолюю Славутинку. І мені не соромно перед світлою пам'яттю Стефанії Славутинської.

Пишаюся спільним надбанням нашого колективу – славою відродженої «Славутинки». Хто хоч раз заходив до школи, той не міг не відчути особливу ауру будівлі, дух людськості та приязності. Ми постійно рухаємось до нашої надмети – створення школи, яка НЕШКОЛА, за висловом відомого освітнього експерта, друга «Славутинки» Віктора Громового.

– Для Олени Козлової важливо, що про неї думають люди?

– Так, дуже. Альтруїзм – друга (після перфекціонізму) моя негативна риса (сміється). За десять років на посаді директора я так і не знайшла можливості (чи потреби) зробити елементарний ремонт у власному кабінеті. Проте роблю все можливе, щоб створити комфортні умови для учнів, колег. 10 років тому ніхто не вірив, що жінці вистачить духу і сили зберегти заклад та відродити його. Коли можновладці просто у вічі говорили: ти негнучка, ти занадто принципова, а нам потрібні «свої», абсолютно керовані підлеглі. Я досі тримаю удар. Але вже нікому нічого не мушу доводити. Події останніх років мене зробили сильнішою, хоч дещо і похитнули мою віру у справедливість. Я навчилася жити так, як казав булгаківський Воланд Маргариті: «...Ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо у тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть». Втім, уточнюю: я не чекаю, коли дадуть. Усе роблю сама.

– А родина? Як жінка-мама, Олено Володимирівно, Ви себе реалізували?

– Я маю чудову донечку Альонку. Вона – це я. Тільки краща, ніжніша, і, вірю, щасливіша. А ще маю розумного і успішного зятя, на якого завжди можу покластися. Онука Мар'янчика, такого ж шаленого і невгамовного, як я (гени, здається, передаються через покоління). Маю котиків – колишніх безхатьків (не скажу, скільки), яких колись врятувала і які сьогодні теж члени моєї родини. Пам'ятаєте, книгу Джеральда Даррелла «Моя сім'я та інші звірі»? О, це і про нашу сім'ю!

– Тож яка формула успіху Олени Козлової?

– Будьте собою і нічого не бійтесь! І нікому нічого не доводьте!


Теги: проект "Фантастична жінка", Олена Козлова

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.