09.06.2017

ЖИВУТЬ «НА КАМІННІ» І «НА ТОМУ КАМІННІ»

Літо обіцяє бути мандрівним, принаймні, у планах «Сільського контролю». Ми покажемо вам райські куточки Кам’янеччини, створені природою і доповнені людьми, які заманюють відвідувачів, спокушаючи незабутніми враженнями і цілковитим релаксом. Туристичну десятку відкриває село Калачківці, що входить до складу Китайгородської об’єднаної громади. На перший погляд, звичайне, як і сотні навкруги, буденне, як і життя, що в ньому жевріє, але це тільки на перший погляд. Калачківці належать до когорти тих населених пунктів, які вміють дивувати. І коли ти думаєш, що вже все там побачив і про все дізнався, з’являється щось таке, від чого перехоплює подих. Тож, мандруємо!

В історичних документах село згадується з першої половини 17 століття. Зовсім не старе за вселенськими мірками. Як і всі, воно переживало часи розквіту й занепаду, відродження й зубожіння. Сьогодні Калачківці знову намагаються, наче той фенікс, переродитися, задіяти всю свою красу, аби заохотити відвідувачів.

Звідки взялася назва Калачківці? «Ймовірно, калачем чи калачиком прозивався один із перших жителів», - таке припущення подає Вікіпедія. Місцеві жителі пояснюють це простіше: назва походить від слова калач. На підтвердження показують гору (на фото), повністю лису, формою справді схожу на однойменний хлібний виріб. Давні калачківчани будували круглі хати, комори, стодоли. До речі, кругла стодола, вивезена з Калачківців, є в музеї Пирогова. 

Після будівництва Дністровської ГЕС, коли під водою опинилося більше десятка сіл нашого регіону, поблизу Калачківців навіки загинуло у воді містечко Студениця. На гору, чи точніше «на камінь», перебралися всі. З того часу тут так і живуть - «на камінні» і «на тому камінні», тобто на одному й другому горбах.

«ТРАСА-666»
Шлях від Кам’янця до села розтягнувся в 33,5 км. По Староушицькій трасі він збігає майже непомітно. Після Суржинецького яру прямуєте до широченного перехрестя, де біля Вихватнівців повертаєте праворуч на Рогізну. Звідти до Калачківців всього 9,5 км. Але їх долаємо стільки ж часу, скільки їхали до цього більшу частину шляху.

Напрямок до найбільшої курортної зони Китайгородської об’єднаної громади, бо ж дорогою його ніяк не назвеш, встелений величезними ямищами, вирвами, наче після мін Другої світової. Напевне, в перевізника, який курсує автобусом з Рогізни до Кам’янця 4 рази на день, сталеві нерви, адже витримати такий «автобан» не кожному під силу. Об’єднана громада, яка отримала від держави кошти на розвиток, можливо, не з того його почала - треба було, в першу чергу, з доріг. Бо ж щодня від цієї дідькової «Траси-666» потерпають жителі аж п’ятьох населених пунктів - Патринців, Демшина, Субічі, Калачківців та Рогізни.

Сільська зупинка - це перше враження про населений пункт. У Калачківцях вона стала справжньою окрасою. Трудилися над її втіленням у життя староста села Оксана Говоровська (на фото) та сільська депутатка Євгенія Коритнік. Жінки активні по життю й направду вболівають за село й Україну. До речі, Оксану Вікентіївну після утворення громади обрали депутатом від Калачківців до Китайгородської ОТГ, а коли проходили вибори старост, люди забажали, аби вона керувала в Субічі та Калачківцях. Звільнене ж депутатське крісло довірили Євгенії Коритнік.  

ПОЩАСТИЛО НЕ ВСІМ
У 140 дворах Калачківців проживає 358 осіб, з яких 30 дошкільнят та 35 школярів. Але це офіційна статистика. Направду людей менше - хтось виїхав за кордон, хтось - на заробітки.

Калачківці колись були центральною садибою однойменної сільської ради, тож мають всю сільську інфраструктуру, щоправда, стан, у якому вона знаходиться, бажає кращого.

Через малу кількість учнів призупинила діяльність Калачковецька ЗОШ І-ІІ ступенів, де директором Валерій Рудоман. У наступному навчальному році дітей, швидше за все, возитимуть у сусідню Рогізну. Велика й простора, школа стоятиме пусткою. Колись вона починала діяти ще за часів німецької окупації. По сусідству в одному приміщенні були церква і початкова школа. Згодом дітей у селі ставало більше, тож тут добудували класи і великий спортзал. При вході в навчальний заклад встановлено меморіальну дошку односельчанину, загиблому в зоні АТО, Сергію Клименку. Зауважу, що з Калачківців найбільше юнаків з цього кутка пішло захищити східні кордони нашої держави.

Нелегка доля й у ДНЗ «Черешенька» (на фото), яким керує Оксана Ремішевська. Побудований в 1984 році, він у кращі часи брав на виховання майже 80 дітей. Сьогодні тут діє одна різновікова група, яку відвідує 11 малят. Окрім місцевих, малюків шкільним автобусом звозять із сусідніх Субіча та Демшина. У дитсадку жевріє лише його серединка, тут досить пристойні спальня та ігрова кімната, а бокові частини стоять пусткою й поступово руйнуються.

Сільському клубу, де керує Світлана Гладка, пощастило. Завдяки об’єднанню та державним коштам тут зробили капітальний ремонт стелі, на який витратили майже 135 тис. грн, та частковий ремонт даху, 10 тис. грн спонсорської допомоги на який дав місцевий аграрій Євген Малищук. Щоправда, танцями тут не часто тішать, клуб, як і село, оживає влітку, коли сюди звідусіль з’їжджаються дітлахи на канікули. 

Біля клубу встановлено меморіальну стелу загиблим воїнам та курган слави, останній потребує ремонту. До речі, на місці цих пам’ятних знаків, встановлених у радянські часи, колись стояла дерев’яна церква, але в 33-му вона згоріла.

У приміщенні, схожому на сільську хатину, знаходиться фельдшерський пункт. Коли ми приїхали, фельдшер Оксана Гаврищук подалася на виклик. Телефона для зв’язку немає. Місцеві кажуть, що колись у ФАПі навіть стоматолог приймав, а тепер тільки один фельдшер на все село. 

Поблизу медпункту на просторому дворі, по-сусідству в мирі й злагоді, живуть прихожани двох парафій - з молитовного будинку та церкви, хоч остання не схожа на церковну споруду в повному розумінні цього слова. Якщо стати між двома будівлями у велике свято, можна почути службу з обидвох храмів. 

Одне на двох приміщення ділить сільська рада та бібліотека, де завідує Інна Величко. Так саме під одним дахом із магазином має сусідство і поштове відділення. Магазинів у селі два, й обидва при в’їзді в населений пункт.

Поблизу більшого досить пристойна будівля з вивіскою «Пожарне депо». І справді, за часів колгоспу тут діяла пожежна команда. Її, як і в Ходорівцях Колибаївської ОТГ, можна було би відновити, але за справу чомусь так і не взялися. Немає потреби чи бажання? Із дев’яти сільських вулиць освітлення побачило лише дві, решта чекають кращих часів. Та чи дочекаються?

Дивно бачити той стан, у якому сьогодні знаходиться сільська інфраструктура, знаючи що колись Калачковецькою сільською радою керував нинішній очільник Китайгородської об’єднаної громади Юрій Безродний... 

ЗГУРТОВАНІ
Направду, в Калачківцях громада дуже дружна, люди щирі й відкриті. До прикладу, минулого року тут збирали допомогу продуктами харчування для Хмельницького військового шпиталю та Центральної районної лікарні. Завдяки аграрію Євгену Малищуку зроблено капітальну огорожу біля ФАПу. А депутат Євгенія Коритнік посприяла із завезенням двох КамАзів щебеневого висіву з Колодіївського кар’єру для дороги біля клубу та по двох вулицях.

Самі ж калачківчани змогли власними силами облаштувати ритуальний зал в приміщенні біля сільської церкви та впорядкувати ритуальний будинок на кладовищі.

Пан Віталій зі Львова настільки вподобав калачковецькі краєвиди, що придбав у селі будинок. Біля нього встановив невелику статую Божої Матері, яка стала не лише окрасою села, а й своєрідним символом, адже, з розповідей місцевих дізнаємося, що існує легенда про Матір Божу, яка ходила цими краями й там, де вона ступала, з’являлося каміння. Пагорб, на якому встановлена статуя, й справді рясніє від каміння. Та навряд чи це якось між собою пов’язане. 

Як і сусідні Демшин та Рогізна, Калачківці живуть за рахунок садівництва. Де є вільний клаптик, там одразу ж виростає плодове дерево. Сушені фрукти везуть на базар. Майже на кожному обійсті є лозня.

Значну частину земель обробляє місцевий аграрій та меценат Євген Малищук. У селі навіть проживає родина, яка має на власному обійсті кількох страусів. Але й це ще не всі цікавинки Калачківців.

Справжньою сільською знахідкою став для нас Олександр Баблюк (на фото), начальник відділення ПОНДВ НПП «Подільські Товтри». У своїх 27 він не тільки живе в селі й не планує звідти виїжджати, а й придбав хатину, в якій сам господарює. А ще чоловік власноруч пече хліб, який замішує в дерев’яних нецках, вміє ткати тканину на старовинному верстаті та вишивати. У його колекції збереглися родинні весільні сорочки; собі вишиванку змайстрував сам. 

- Змалку ріс на сільських традиціях, любив проводити час з бабусею та її подругами, - роповідає нам Олександр. - Калачківці - село, яке має давню історію. До прикладу, сільський цвинтар датується початком 17 століття. Село колись починалося біля затоки річки Студениці, а на цьому місці, де ми зараз живемо, був ліс. Та поступово люди переїжджали жити на гору. Й останні переселенці - це ті, хто зараз живе на початку села, а перші - у його видолинку. Німці побудували школу і церкву. За «совітів» все село ходило під кримінальною статтею, бо ж займалися сушенею, возили її на базар, треба ж було якось виживати. Раніше це була спекуляція, а тепер - комерція...

РЕЛАКС ГАРАНТОВАНИЙ
Калачківці багаті не лише своєю історією, а й унікальні природою. Тут росте чимало реліктових та червонокнижних рослин. Населений пункт знаходиться в межах НПП «Подільські Товтри». Між селами Калачківці, Рогізна і Субіч розташований Наддністрянський ботанічний заказник, заснований 1992 року. Його площа становить 1167 га.
Звідусіль сюди їдуть на відпочинок. Забігаючи на тиждень вперед, привідкриємо завісу майбутньої публікації, де розкажемо про нове місце відпочинку, яке планують зробити в Калачківцях.

Зовсім скоро ми проінспектуємо зону відпочинку «Сова» з дерев’яними будиночками, наметовим містечком та смаколиками, які пропонуватимуть туристам. А поки місце й без того прекрасне для цілковитого релаксу. Шлях до річки, хоч місцями і крутий, але придатний для з’їзду. Минулого року дорогу прогрейдерували.

P.S. На Зелені свята в Калачківцях печуть калачі, роздають їх людям зі згадкою і добрим словом про померлих родичів. Давня традиція, яка не відмирає. Можливо, їй допомагає жити назва села, а, можливо, вона, як іще чимало обрядів, настільки вкорінилися в душу, що й через тисячоліття не зітреться з генетичної пам’яті, не важливо, яка би влада не керувала.

Тут живуть спокійно і дружно. Люди навіть двері на ніч не замикають, а як ідуть на город чи у справах, то підпирають їх чимось - такий от сигнал тимчасової відсутності. Хочеться вірити, що в Калачківцях відсутність і справді тимчасова, й у такого мальовничого села ще все життя попереду. Бо ж стан, до якого його довели, нагадує зимову сплячку.

Ми не втрачаємо оптимізму, як і калачковецький сільський актив, як і природа, що постралася на прекрасні краєвиди, як і люди, що вірять у село та вкладають у нього кошти, купуючи будинки, створюючи зони відпочинку, тож ставимо з вірою в майбутнє, хоч хитку, але обнаділиву «четвірку». Сьогодні вона більше схожа на трійку з плюсом, але ж надія є...

Свою оцінку, шановні читачі, ви можете поставити на офіційному сайті klyuch.com.ua, або в групах «Сільського контролю» в соціальних мережах.