Перейти на мобільну версію сайту


17.08.2012

ЗАПИСКИ ВІДПОЧИВАЛЬНИЦІ (У РАКУРСІ МОВНОГО ПИТАННЯ)

Не так давно я з сім’єю та друзями повернулися із відпочинку з Одеси. Із заголовку ви, мабуть, зрозуміли, що розповідатиму я не про чистоту пляжів та температуру води у морі. Говоритиму про те, що хвилює мене, як справжню патріотку своєї країни, - про мову. Насамперед, варто сказати, що коли ми збиралися на відпочинок, я для себе одразу вирішила, що не буду переходити на російську. Я у своїй країні – Україні, мова у нас поки що одна державна – українська.
Не хочу бути у себе вдома, наче у гостях. Але думки думками, а сама з острахом прислухалася до чуток, що десь у тих краях побили україномовних відпочивальників, або в магазинах відмовлялися обслуговувати, вимагаючи «разговарить нормальным языком». Проте все ж таки ми наважились на поїздку...
І тут почалося. Першим моїм зіткненням на ґрунті мовного питання було поселення. Так трапилося, що саме мені випала честь розмовляти з господинею будинку, де ми мали оселитися. Жінка похилого віку вперто не бажала мене розуміти. Це роздуми2.jpgвиглядало наступним чином:
Я: Нам потрібно три кімнати. Нас – семеро і маленька дитина.
Вона: Что-что?
Я: Нам потрібно три кімнати. Нас – семеро і маленька дитина.
Вона: Ребенок большой?
Я: Ні, маленька.
Вона: Большой?
Я: Ні, маленька. 3 роки.
Вона: А, маленький... Тогда за него не надо платить.
І це лише невеличкий уривок з нашого діалогу. Доки вона вела нас до кімнат, кожне моє слово перепитувала і перекладала. Повірте, я не говорила тихо. Закралася думка: ну невже я говорю якоюсь китайською, що мене так важко зрозуміти? Хіба вона телебачення не дивиться? Чи переглядає лише російськомовні канали? Та ж розуміла мене прекрасно, просто треба було влаштувати цей цирк з нерозумінням того, що я кажу. І не одна вона так чинила. Люди старшого віку поводилися аналогічно. Що це? Радянська «закалка», що захищатиме до останнього подиху «великий и могучий»? Чи просто зневага до моєї (своєї) країни та мови?
Одного разу я була глибоко здивована. Продавець книг (людина літнього віку), почувши, що я сказала чоловікові, що не купуватиму книжок російською мовою, із легкістю почав розмовляти зі мною українською. Від такого була вражена і... вдячна.
Якою ж була справа з молодими людьми? Варто додати, що говорю я про обслуговуючий персонал, бо хотілося вияснити стан мовних справ мешканців Одеси, а не приїжджих. Хоча досить часто траплялися випадки, що люди з Карпат чи Вінниччини так гарно «штокали» и «какали», а відвернувшись, між собою говорили українською, хоча зараз мова не про це...
Дехто з молоді на мої запитання чи прохання відповідали цілком прийнятною українською мовою. Так, суржиком, з неправильними наголосами, але все ж таки вони хоча б намагалися. Було дуже приємно!
Не буде новиною, якщо я скажу, що більшість вивісок, реклами в Одесі написані російською мовою. Поодиноко майоріли, наче сироти, українські назви. Зрозуміла, що Одеса настільки «зросійщена», що навіть, коли зустрічався український текст, то там були банальні помилки через змішування докупи двох мов, як-от: «кращій вибір тільки у нашому магазині». Або напис у трамваї: «За перевозку неоплаченного багажа – штраф в размере 10 гривень».
А ще місто просто забите такою рекламою: величезний біл-борд, на блакитному фоні якого написано білими літерами такі гасла: «Родной город – родной язык», «Думай и говори по-русски» тощо. Політики активно агітують голосувати за себе, знову ж таки, спекулюючи мовним питанням. Читаючи це, хотілося просто кричати: «Агов, люди, чи ви подуріли? Хто вас та вашу російську мову гнобить? Та я за кілька днів перебування у вашому місті української мови майже не чула! Хто від роздуми1.jpgвас забирає ваш «русский язык», хто змушує думати українською?! Я – українка, я – носій української мови, я у своїй країні почуваю себе чужою!»
Важко, боляче, образливо... Хочеться кричати від несправедливості... Я повністю відчула себе білою вороною, на яку дивилися, наче на чудасію. Так, це ж дуже незвично, коли в українському місті Одеса людина розмовляє українською мовою. Нонсенс!
На цьому можна було б завершити статтю, погніватись на людей і покласти крапку з твердим переконанням, що я розповіла про невтішний стан речей у цьому курортному містечку. Але це не було б цілковитою правдою. Уже в останній день нашого перебування на морі, я помітила цікаві написи під трафарет на стінах, на які раніше не звертала увагу. Вони говорили: «Тут господар – українець!» та «Свободу патріотам!». Унизу вказувався сайт, де шукати детальнішу інформацію. Звичайно, ті трафарети не зрівняються з широкою та багатою рекламою на захист російської мови, але тішить серце, що надія все-таки є, що ще не все втрачено. Хай тих людей мало, які за нашу мову, але ж вони є!
Дуже прикро, що маючи такі колосальні можливості для відродження та розвитку нашої культури та мови, не тільки їх не використовуємо, а й дозволяємо віроломним можновладцям знущатися над нашою національною гідністю, нашою душею. Шкода, що наші предки помирали за незалежність України, гнили в таборах та засланнях, вірили у світле майбутнє своєї країни, а ми так бездумно перекреслюємо все власними діями або звичайною байдужістю. Проте я продовжую вірити, що наша українська мова як та екзотична квітка, яка не може рости у штучних умовах. Щоб розцвісти, їй потрібні бурі й грози, несприятливі умови. Будемо сподіватися, що сучасна ситуація навколо мовного питання згуртує народ і змусить показати всім запроданцям та манкуртам, хто господар в Україні.
Віоліна СИТНИК, кам’янчанка

Теги: українська мова, мовне питання

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.