Перейти на мобільну версію сайту


20.05.2016

Я ЗА ДУШУ, А ВОНИ - ЗА ГРОШІ

Олена дратівливо подивлялася в бік свого студента, який вже котрий день поспіль намагався зірвати їй пари. Здавалося, не дурний хлопець, та й узагалі ніби нічого йому не бракувало, проте той, наче півень, скакав до всіх підряд. 

Зауважень вона поки йому не робила, бо згадала, якою студенткою була сама. А поки що вона лишень споглядала за поведінкою молодика й роздумувала, чи це молодість дається взнаки і хочеться яскраво виділитися, чи щось інше, адже хтось із колег про нього якось висловився: «Хороший хлопець, але, не дай Боже, мати таку долю, як у нього». Тому із різкими висловлюваннями Олена зволікала.

Цю дитинку мати хотіла вбити ще в утробі, коли їй було декілька неділь від початку життя. Пила різні трави та медикаменти, щось колола, але хлопчик народився абсолютно здоровим. Навіть медичні сестри та санітарки дивувалися, як народився такий богатир. Проте горе-матір навіть не намагалася на нього подивитися – відмову написала того ж дня. Їй все в очах блимав батько хлопчика, з яким вона познайомилася на чиємусь дні народженні. Високий, статний, заможний, він відразу звернув увагу на молоденьку білявку. Стосунки закрутилися дуже швидко, але за місяць він повернувся до себе додому, так як тут перебував у відрядженні. Інна дивувалася, чого він не кличе її до себе, а той раз через раз навіть брав від неї телефонну трубку. Проте вона сподівалася, що все буде добре. Лише треба трошки часу почекати. Усе розставила на свої місця її неочікувана вагітність. І коли вона подзвонила коханому, аби повідомити прекрасну новину, він навіть не здивувався.

- У нас буде дитина, Ігоре, - радісно кричала вона в телефон.

- Ну, і що? Не в нас, а в тебе. Мені ця дитина не потрібна. Треба було думати про це раніше. А зараз роби, що хочеш, - була різка і категорична відповідь.

* * *
історіяІнна не знала, що далі робити й куди далі йти. Її виховувала мати самотужки, і сказати їй, що вагітна – це було б найстрашне, що вона могла собі уявити. Без освіти і без перспективи вступити до якогось вищого навчального закладу через відсутність коштів, вона й гадки не мала, що далі робити. І планів народжувати зараз в неї точно не було. Розчавлена такою підлою зрадою, вона увесь вечір блудила вулицями міста, боячись зайти додому. Але йти треба, нічого не вдієш. Із переляканими очима Інна переступила поріг хати, але матері так нічого й не сказала. Та як завжди була чимось заклопотана, і дівчина пішла спати. Цілу ніч вона крутилася в ліжку й усе не могла зібрати думки докупи. Думала, може той злякався, бо все сталося так неочікувано, і, зустрічаючи вже світанок, вирішила наступного дня знову зателефонувати. Але ситуація, звичайно, не змінилася ні наступного дня, ні через тиждень. Інна почала ненавидіти чоловіка, як і те, що носила під серцем. Тож намагалася позбутися вагітності всіма можливими способами. Так нічого не зробивши, вона в травні народила хлопчика.

* * *

Головний лікар пологового відділення не міг зрозуміти молоду дівчину, яка кинула йому на стіл заяву про відмову від дитини.

- Ви хоч подивіться на нього, якого гарного хлопчика народили! Не переживайте, різні випадки бувають, але то здається, що так страшно виховати дитину. Все буде добре.

- Я все вирішила, мені вступати в інститут через місяць, вчитися й отримувати освіту. Для цього треба як слід підготуватися, потрібен час. Куди мені ця дитина? Її батько відмовився від неї, і я теж.

Це були останні слова, сказані нею. Жінка вийшла з кабінету, грюкнувши дверми. Медичний персонал дивився їй вслід і не міг збагнути, як можна було відмовитися від такого хлопчика. Вони розуміли, яке непросте майбутнє чекає на нього. А вже за тиждень маленького козарлюгу віддали в будинок малюка. Всиновити хлопчика охочих не знайшлося, і згодом він потрапив у дитячий будинок.


* * *

історіяТе, що там життя не з медом, було зрозуміло з самого початку. Постійна нестача всього - харчів, одягу, уваги. Про іграшки годі було й говорити. Але Андрій, як його назвали, намагався у всьому шукати щось позитивне, незважаючи ні на що. Він розумів, що таких дітей, як він, тут багато, і своєю долею він нічим не відрізняється від інших. Тож доводилося миритися з ситуацією і приймати все так, як є. Звичайно, не раз він себе запитував, чого саме з ним так сталося, коли, виглядаючи з вікна, дивився на перехожих, які за руку вели своїх дітей. У такі моменти йому ставало болісно й гірко на душі. Інколи Андрій думав, що, можливо, його все ж таки хтось всиновить прямо зараз, але роки йшли, і так нічого й не змінювалося. Звичайні сірі однакові дні і жодної перспективи. Та й старшокласники її малювали не зовсім привабливою. Один із них якось сказав Андрію, що треба пробувати вступати до технікуму, може тоді вдасться після нього вступити десь далі, бо як відразу шукати роботу різноробочого, то точно в житті нічого не світить. Андрій це розумів, і саме тому в інтернаті навчався гарно. Йому так хотілося тоді, щоб хтось забрав його до себе, що він намагався осягнути все. Але основним його талантом було вміння малювати. І, можливо, якби не це, він би зовсім зневірився. Проте образотворче мистецтво розкривало йому нові горизонти, й він вірив у те, що з цим буде пов’язане його майбутнє.

А ще в інтернаті в нього з’явилася подруга, з якою він годинами міг говорити ні про що. Якось під час розмови дівчина запитала в нього:

- Ти ніколи не думав, які твої батьки, як виглядають, чи взагалі вони живі й де живуть?

- Чого ж не думав, звичайно думав і не раз. Коли стану старшим і чогось досягну в житті, я обов’язково їх знайду. Як не батька, то маму точно. Я відчуваю, що вона жива. Але як їй живеться із тим, що я ось такий, от тут? Це вже інше питання. Але знайду, заради цього треба жити і рухатися вперед. 

І таких розмов було багато й до цієї теми вони поверталися не раз.

* * *
Незабаром Андрій вступив до технікуму. Як і планував, його навчання було пов’язане з малюванням. Навчання давалося легко, адже хлопець дійсно був талановитий. І це відразу помітив один підприємець. Він запропонував роботу, і пообіцяв, що той паралельно буде продовжувати вчитися. Відразу винайняв для хлопця житло, і той не знав, де подітися від щастя. Уперше в житті йому так пощастило! На отриману зарплату він разом зі своєю шкільною подругою влаштували собі гарний відпочинок. І ніби все в житті ставало на свої місця, проте одна думка не полишала Андрія - як знайти матір...

* * *
... Після закінчення занять викладач Олена Михайлівна попросила свого студента Андрія залишитися. На цю умову погодився він неохоче.
- Я не розумію, чого ти так себе поводиш. Ти ніби нормальний хлопець, але намагаєшся скласти про тебе негативне враження, - почала Олена.
- Бо ви схожі на одну жінку, яка для мене у свій час була дуже важливою в житті. А тепер я навіть не хочу її згадувати. Ви пробачте, але ви дійсно дуже на неї схожі. І мені аж хочеться вас чимось вколоти.
- Я не хочу лізти не в свої справи, але може ти розкажеш, і я, як доросла жінка, могла би дати тобі пораду. Можливо, ти десь неправий, а можливо, неправий хтось інший.
Чомусь Андрій подумав, що час хоч комусь все розказати. І почав свою розповідь. Олена слухала хлопця, завмираючи. Шкода було його дуже. Бо взагалі шкода, коли діти ростуть без батьків...
... Матір свою він знайшов, але чи варто було?

- Знаєте, я її таки знайшов, - розпочав Андрій. - Дякуючи ось тому підприємцю, з яким я працював і працюю зараз, я її таки знайшов і дізнався про все, що до цього розказував. Я непогано заробляю, а ви знаєте, що гроші відкривають всі скриньки і всі двері. Мені знайшли мої дані: хто я, звідки та хто мої батьки. І ви знаєте, вона так тікала від мене, що з Одеси аж у Чернівці переїхала! Вона має власну заправку і взагалі відома там людина. Коли я їй зателефонував, вона, звичайно, віднеслася до розмови підозріло, проте на зустріч погодилася. Я до неї приїхав, показав документи, але вона захотіла ДНК-тест. Ми все зробили, і ви знаєте, я думав, що нарешті в мене буде родина. Моя бабця ще теж була жива. Думаю, оце мені в житті повезло вдруге! Все повністю налагоджується. Мати показала свій бізнес, познайомила з чоловіком, зробила оглядову екскурсію по місту. Розказала за мого батька. Виявляється, їхні долі колись знову перетнулися на якомусь семінарі. Говорили ні про що, але за мене він навіть не спитав. Тож чи питати маму, де зараз його можна знайти, не було сенсу. Та це мене не дуже засмутило. Я бачив, що в мене повноцінна сім’я може бути й без нього. Але мені тоді так здалося, це була хибна думка...

історіяЯкось я зателефонував їй, бо хотів приїхати. Вона ніби чемно зі мною говорила, щоправда, натякнула, що найближчим часом буде дуже зайнята і на мене часу в неї не буде. Я не засмутився, подумав тоді, ну, то пізніше приїду. Але тоді сталося те, чого я точно не очікував. Вона забула вимкнути телефон, і я почув діалог моєї матері і моєї бабусі, а в ньому було наступне. Бабця питала, чого і хто дзвонив. Мама відповідала їй неохоче, я би навіть сказав, що байдуже.

- Нащо він тобі треба? – питала бабця. - А може, йому взагалі треба тільки твої гроші? Не було його стільки років, та ще й би стільки не було. Треба гнати його в три шиї.
- Мамо, я знаю, але ще не придумала, як його здихатися.
- Олено Михайлівно, ви розумієте, що я в той момент відчув?! У мене дійсно під ногами з’явилася прірва. Чоло вкрилося потом, мене кинуло в жар. ВОНА! МОЯ МАТИ! Хотіла мене позбутися вдруге! За що? Я ж дійсно до неї з душею, навіть забув, що вона мене залишила. Побачивши, пробачив відразу, жодного разу не згадав, як мені в інтернаті й дитбудинку було самотньо. Я за душу, а вони - за гроші. А найцікавіше те, що вона так і не має більше дітей.
І хлопець розплакався. Олена сама сиділа майже хлюпаючи, але намагалася якось підбадьорити і себе, і хлопця, бо дійсно доля до нього виявилася жорстокою. На тому й розійшлись, адже порадити вона йому нічого не могла, настільки її вразила ця історія.

* * *

Із того часу вони часто спілкувалися, навіть подружилися. Андрій закінчив університет і зараз працює над серйозними проектами в галузі будівництва. Заможний, одружився, має вже двох хлопчиків. Одного дня він подзвонив до Олени Михайлівни. Розповідаючи про свої побутові справи, на завершення додав: «А ви знаєте, я все ж таки пробачив свою матір. Нехай у неї все складається. Вона нещасна людина, бо навіть не знає, яких в неї є двоє прекрасних онуків. Бо, не маючи власної родини в дитинстві, я маю її тепер. А вам дякую за те, що ви мене тоді вислухали. До зв’язку!». Олена лише посміхнулася.

Ірина ФУРМАН


Теги: історія, дитячий будинок, гроші

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.