Перейти на мобільну версію сайту


04.12.2015

УСЕ ЖИТТЯ ЖИВУ ДЛЯ ВАС

Міла народилася й росла у звичайній післявоєнній родині. Серед чотирьох сестер вона була наймолодшою і зі старшою мала різницю в віці майже в 20 років. Їхня мати ніколи не було особливо приязною і доброю до своїх дочок, можливо, причиною цьому був відгомін війни, а, можливо, й сама ніколи не відчувала тепла й уваги зі сторони своєї матері. Та доньки на це сильно не зважали, адже матір не обирають, тим паче вони знали, як нелегко їй було виховувати їх. Старші дві народилися ще до війни, а коли їхній батько не повернувся із фронту, мати одружилася вдруге. Завжди зайнята роботою, вона з раннього дитинства розподіляла між дівчатками їхні обов’язки, і кожен знав, за що відповідає вдома.

Було вкрай нелегко, адже грошей завжди не вистачало. Батько цілими днями шоферував і приходив додому пізно ввечері, коли діти вже давно спали.

До найменшої Міли батько Михайло мав особливе ставлення. Йому подобався її жвавий хлопчачий характер, вона єдина, хто цікавився, як у нього пройшов день, не раз ділилася з ним окрайцем хліба з маслом. Була в ній якась невимовна ніжність і турбота, змішана з почуттям постійної відповідальності за все. Найбільше раділа дівчинка, коли Михайло Петрович брав її із собою в рейс. Сидячи в здоровезній кабіні вантажної машини, вони дорогою довго розмовляли, інколи сперечалися, інколи жартували. Вона обожнювала свого батька й тому, напевне, із самого дитинства в неї на все життя залишався улюбленим запах бензину. Це був запах ЇЇ дитинства.

Навчання в школі проходило не завжди добре. Міла для себе чітко визначила, які предмети їй дійсно важливі для майбутнього. Їх і старанно вивчала, а інші - якось так... Оцінки її не дуже хвилювали. Зі сторони старших сестер вона не відчувала жодної допомоги. Ніхто не мав часу з нею займатися. Та й узагалі до неї нікому не було діла. Міла жила у своєму окремому світі, в який неохоче когось пускала.

Якось, йдучи зі школи повз будівлю старого клубу, вона почула як під музику тупцюють ноги і лунає дзвінкий розмірений голос жінки. Затамувавши подих, дівчина заглянула в одну із зал приміщення. Її вразило, як хлопці і дівчата, стоячи парами, робили в унісон розмірені кроки. До цього Міла знала, що окрім різних гуртків, десь є і танцювальний, але де, не знала. Але цієї миті вона зрозуміла, що ту юнацьку пустку в душі замінити зможуть лише танці. Дочекавшись завершення заняття, вона несміливо підійшла до викладачки і попросилася до неї в групу.

«Я не проти тебе взяти, але група вже набрана, та й я не знаю, чи ти зможеш. Танці, особливо народні, потребують чималих фізичних зусиль. Вони виснажують. Чи зможеш ти витримати навантаження і як до цього поставляться твої батьки?», - стримано сказала викладач. Але Міла так просила її взяти, що за півгодини та погодилася і вже за -життєва історія-тиждень розпочала заняття.

Відтепер танці для неї стали всім. Вона чимдуж летіла кожного дня в хореографічний клас, щоб догнати у вправності своїх ровесників. Все її життя крутилося лише навколо її захоплення. Ще одним позитивним моментом було те, що в неї з’явилося чимало друзів, з якими їй було весело і цікаво розмовляти на спільні теми, адже вдома її захоплення не дуже підтримували, хоча й не заважали. Єдине, на чому наголошувала мати, це на тому, що лишню копійку вона на танці не дасть. Тож костюми для себе дічинці довелося навчитися шити самостійно. Звикла доношувати одежу після сестер, Міла тішилася, що тепер вона може майструвати щось для себе, переробляючи старі речі. І саме цей період у житті вона буде називати своїм найкращим часом мрій і сподівань на майбутнє. Вона вірила, що колись виросте і стане однією з кращих танцівниць міста, а потім сама буде навчати цьому ремеслу інших, що зустріне хлопця, якого кохатиме все життя, а він її, що в неї буде багато діток, які, на відміну від її родини, завжди будуть збиратися за вечерею і розказувати, як пройшов день. А найголовніше - вона буде намагатися заробляти багато грошей, щоб її діти ніколи не знали, що таке нужда.
Майже так і склалося через кілька років, коли десятикласниця Міла зустріла одного молодика. Дівчина не раз спостерігала, як він ходив біля клубу, як йшов за нею слідом додому і нарешті зважився познайомитися ближче. У той момент у неї перехопило подих, адже зі слів подружок вона знала, що він з доволі заможної родини, розумний, за ним бігає чимало дівчат, задивляючись на його вроду. Та й узагалі, про такого Міла навіть думати ніколи не могла. Він для неї був недосяжний.

Коли Антон підійшов знайомитися, в неї підкосилися ноги. Міла вже не пам’ятає, що говорила, як її провели додому, як вона домовлялася про зустріч наступного дня, але після цієї зустрічі вони щодня, впродовж трьох місяців зустрічалися в одному й тому ж місці.

Відіграв останній шкільний вальс, і Антон, взявши дівчину під руку, повів її знайомитися зі своїми батьками. Того дня вона навіть уявити не могла, як перевернеться її доля.

Зайшовши до великої просторої оселі, Міла розглядала кожну картину на стіні, кожну ковдру, дивилася і мліла від -життєва історія-розкоші, яку ніколи до того не бачила. Їй говорили, що Антонові батьки заможні, але рівень їхньої заможності вона не могла уявити, адже ніколи не була в будинках таких людей. Усе їй видавалося новим і водночас страшенно чужим. Навіть боязко було. У залі її зустріла мати Антона Людмила Іванівна.

- Ось, мамо, знайомся, це Міла, моя майбутня дружина, - поспіхом сказав хлопець.
- Я зрозуміла, хто це, - не досить приємним і дружньо налаштованим голосом сказала жінка.

Міла аж здригнулася. По-перше, Антон їй нічого не казав щодо пропозиції руки і серця, а по-друге, голос майбутньої свекрухи їй видався металевим. Антон спересердя глянув на матір і попросив Мілу вийти з кімнати. Потім вона лишень пам’ятала, як чула його крики про те, що попри волю батьків все одно він одружиться, що його дівчина не задрипанка, і від батьків йому нічого не треба. На життя собі вони зароблять самі.

Двері гримнули і Антон, хапаючи Мілу за руку, вибіг на вулицю.
- Так, тільки отримуєш паспорт, подаємо заяву до РАГСу. Ти зрозуміла? - поправляючи темно-русі пасма її волосся кричав несамовито хлопець.

- Я так розумію, що це освідчення?
- Освідчення! Не так я хотів його зробити і не в таких умовах, але це моє бажання і так буде. Скажеш про це матері, а я завтра прийду з обручкою і зроблю це офіційно.

Того вечора Міла була і несамовито щаслива, і схвильована. Їй було неприємно, що мама Антона так до неї поставилася, адже вона зовсім її не знала. Та для себе вирішила, хай би там що, а повагу до себе вона заслужить. Вони ж кохають одне одного, а це найголовніше!

За кілька місяців Антон і Міла скромно розписалися, а за рік у них народився хлопчик Толя. Батьки Антона кілька разів провідали внука, але робили це, коли дружини не було поруч. Мілина мама не мала часу, аби допомогти доньці, а улюблений батько раптово помер. Попри все молоді батьки були щасливі. Завод, на якому вони працювали, надав їм житло. І все було би добре, якби Антон не почав інколи вечорами приходити напідпитку. Через раз у настрої, розсипаючи гроші на ліжко, а інший раз - агресивний, шарпав молоду дружину за плечі, допитуючись, на що вона витратила ті гроші.

Одного разу ввечорі Міла, зібравши малого Толика, вирішила прослідкувати за чоловіком. Пізніше за цей вчинок вона не раз пошкодувала. Зайшовши в один із будинків, жінка почула гучний чоловічий регіт. Кілька чоловіків сиділи за столом в гущі диму й імпульсивно грали в карти. Серед них був Антон. І лише зараз Міла зрозуміла, що її чоловік, прикриваючись роботою на заводі, насправді грає в карти на гроші. Але не просто грає, він ще й людей обманює. Зойкнувши біля дверної щілини, жінка щодуху помчала додому, проте добігти до дверей вона не встигла. Єдине, що пам’ятає, як спиною закрила малого Толика. Оговталася вдома, прив’язана до ліжка, з розбитим обличчям, над яким нависав колись коханий чоловік.

- Чого ти за мною йшла? Тобі чого не вистачало? Що ти собі думала? - несамовито кричав Антон, кидаючи в дружину ножі.

У Міли все трусилося всередині, коли вона бачила, як їхній трирічний син бігав біля батька і благав зупинитися. Нічого не діяло, навпаки той ще більше лютував. Коли зморився від криків, заснув на тому ж ліжку.
На ранок усе було як завжди. Тільки от понівечена Міла не могла ані на роботу піти, ані дитину в дитсадок відвести. Антон увесь ранок просив пробачення, плакав, казав, як любить її і сина й просив нікому нічого не казати, тим паче, що в ті радянські часи його могли за це посадити до в’язниці.

Через кілька днів Міла його пробачила, хоча всередині все пекло від болю. Себе заспокоювала тим, що його мати вкотре налаштувала проти неї. І цим заспокоювалася. Так тривало ще півтора роки, впродовж яких подібні історії продовжувалися майже щомісяця. Не витримавши такого насилля, Міла подала на розлучення.
Розлучення тривало важко, постійні суди, розподіл майна, після якого Мілі зрештою з усього спільно нажитого чомусь залишилося трохи меблів і невеличка газова плита. Навіть синові Антон залишив лише одну невеличку дитячу машинку.

У хаті було холодно й пусто. Обійнявши сина після останнього судового процесу, Міла сіла й заплакала. Чого її доля склалася саме так? Хіба вона на таке заслужила? Але, дивлячись на сина, змусила себе взяти в руки і жити далі. Щоб заробити додаткові гроші, вона згадала про своє вміння шити та в’язати. І коли на роботі закінчувалася зміна, жінка готувала синові їсти, вкладала його спати і ночами робила замовлення для людей. І ніхто за весь цей час її не допоміг, лише мати інколи могла посидіти з Толиком та прийти його нагодувати, коли Міла не встигала. На свята батьки Антона могли передати внукові якісь цукерки чи подарунки.

Згодом Міла переїхала в гуртожиток, де познайомилася з Валентином. Він був молодший на кілька років, неодружений і дуже подобався Толику. Якось хлопчина підійшов до нього і, взявши за руку, попросив стати його татом. Так і сталося. Невеличке весілля в гуртожитку - й через кілька місяців Міла із сім’єю переїхала у власну -життєва історія-квартиру в новобудові. Здавалося, що от воно нарешті щастя! Гарні стосунки, гарна родина і взаєморозуміння. Одне, що турбувало жінку – вона довго не могла народити дитину. Всі спроби закінчувалися викиднями, і коли вона навіть змогла виносити дівчинку аж до сьомого місяця вагітності, при передчасних пологах та померла. Та й тут жінка не здавалася, адже роки непростого життя її добряче загартували.
Хлопчик народився хворим, у нього були проблеми із системою травлення. Постійні дієти, відсутність належних ліків та й шалені ціни на них. І знову Міла поверталася до свого минулого. Знову і знову за все потрібно було боротися й починати спочатку. Старший хлопець ріс та у всьому допомагав мамі. Чоловік займався інженерією, але грошей все одно не вистачало. Але Міла, збираючи волю в кулак, йшла наполегливо далі. Не цуралася жодної роботи. Повноцінно вдень працювати не могла, бо доглядала за сином, то ввечері працювала прибиральницею.

Хтось колись їй сказав, що колишнього чоловіка вже немає серед живих – раптово помер від інфаркту, що в нього була не одна сім’я, були й діти. Батьки Антона після цього повернулися обличчям до внука Толика, почали йому допомагати. І коли Людмила Іванівна прийшла просити в Міли пробачення за все, та сказала, що простила всіх давно. Не звикла тримати зла на серці...

Чоловік Міли наполегливо працював, створив власний бізнес, в якому вона всіляко допомагала. Толик служив в армії, а коли повернувся й сам почав займатися власною справою. Так пройшло майже 20 років, та одного дня Валентин прийшов і сказав, що йде до іншої жінки, що давно е кохає Мілу, й не бачить із нею спільного життя.

... Знову прірва. Міла відчула, що вже не може боротися далі. Хлопці дорослі, мають власне життя, а вона, присвятивши їм своє, залишилася одна. Не раз вона, закриваючись у кімнаті, плакала...

На ноги її підняли онуки. Старший, побачивши як Міла сумує, підійшов, погладив її по сивому волоссю і сказав: «Бабусю! Я тебе дуже люблю!». Міла посміхнулася й відповіла: «Тепер я живу для вас, онуків».

Теги: життєві історії, долі людські

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.