Перейти на мобільну версію сайту


26.04.2019

ТОДІ БОЛЯЧЕ НЕ БУЛО, А ОТ ЗАРАЗ...

Чорнобиль26 квітня – День Чорнобильської трагедії та Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф.

26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС внаслідок техногенної катастрофи було зруйновано реактор 4 енергоблоку. Радіоактивні речовини, що потрапили в повітря, розсіялися не тільки над Україною, а й багатьма країнами Європи.

Чорнобильська атомна електростанція є символом наймасштабнішої техногенної катастрофи в історії людства. Трагедія, спричинена вибухом на її четвертому енергоблоці, не має аналогів за обсягами забруднення природного середовища, негативного впливу на здоров’я та психіку людей, їхній побут і соціально-економічні умови життя.

Смертельні промені радіації виявилися безсилими перед героїзмом і самовідданістю тих чоловіків і жінок, які зійшлися в нерівному бою з ядерною стихією в Чорнобилі. Їхній подвиг назавжди увійшов до літопису мужності й патріотизму українського народу.

Нині у Кам'янці проживає 416 учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. І всім їм висловлюємо найщиріші слова вдячності та доземний уклін за високу громадянську позицію, сміливість та відвагу. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю тих, чиї життя обірвав смертоносний атом. Їх у нашому місті аж троє – Микола Ніколенко, Віктор Миронюк, Олександрович Тарасенко. Нехай чорнобильські дзвони озвуться в наших душах жалем, милосердям та співчуттям. Будемо пам’ятати Чорнобиль, зробимо все для того, щоб на долю людства більше не випало таких жахливих катастроф.

СПОГАДИ
– Про трагедію на ЧАЕС, як і всі, дізнався з офіційних повідомлень. Я тоді служив в Артемівську Донецької області командиром інженерної дорожньої роти. 12 червня надійшов наказ їхати на ліквідацію наслідків аварії. Ввечорі прибули в Бровари, отримали там техніку, спецодяг і колоною пішли на Чорнобиль, – пригадує Сергій Зубаревський, полковник запасу.

... Спустошені села та міста, святкові прапори, якими були прикрашені вулиці. Хтось не встиг зняти випрану білизну, бігали кури, гавкали собаки. І стояла моторошна тиша навкруги. А ще одразу кинувся в очі рудий ліс. Якоїсь видимої небезпеки не бачили, тому й страшно не було. Бо така психологія людина: поки сам не відчуєш, не повіриш.

Чорнобиль... Його не видно, це не боляче, це не кусається. Коли ми там працювали, то вже таких великих доз, як то під час роботи пожежників, не було.

Стояли в селі Карагод, всередині 30-ти кілометрової зони (тут навіть фотоплівка засвічувалася). Я був командиром роти спеціальних робіт. Мої підлеглі працювали на броньованих машинах, що мали двадцятикратний захист від радіації. Спочатку ми самі накривали їх листками свинцю, а потім отримали заводські, які захищали вже у 200 разів. Керування цими машинами здійснювалося через телевізійний пристрій.

Нам довелося будувати саркофаг. Починали з підготовчих робіт: збирали до купи всю техніку, обладнання,, ларьки; робили могильники; займалися дизактивацією грунту, тобто знімали шар землі, завантажували в спецконтейнери і вивозили на територію між саркофагом та четвертим блоком; потім все заливали бетоном. Півтора місяця ми перебували в Чорнобилі, а в серпні повернулися додому.

Така ось, по чоловічому стримана, скупа на подробиці, жахи і приклади героїзму розповідь. Зубаревський не може і не вміє. Непересічна і водночас скромна сутність цієї людини зачепила душу ще одним зізнанням: «Взагалі-то хочу сказати, що більше дісталося не мені, а дружині. Я виконував свою звичну роботу, як наприклад і Ви. У Вас теж небезпечна робота, але ж Ви про це не думаєте. Тому нам просто, а от нашим родинам досить важко чекати, хвилюватися, не знаючи що там і як».

Від цієї скупої щирості стало якось пронизливо боляче за незрозумілі та непотрібні вибрики нашого буття, які нівечать і змінюють долі. Ось і Чорнобиль проклав свою борозну в життя усіх нас через легковажність і нехлюйство одних та непоказову і буденну мужність інших, як от герой нашої розмови.

– Так, це була і справді дивна війна, – пригадує підполковник запасу Григорій Кінділевич.

Що падає дорога на Чорнобиль, Григорій Олександрович знав що у грудні 1980 р. Телефонний дзвінок застав підполковника Кінділевича якраз за столом, під час святкування 8 березня. Він сповістив, що потрібно негайно їхати в Київ, а там...

– У Києві начальник штабу округу провів невеличкий інструктаж. Він сказав, що бригада, яку я маю очолити, займає провідне місце. А насамкінець додав: «Запам’ятай, цю біду потрібно ліквідувати. А якщо схопиш більш ніж 25 рентген – покладеш партквиток і полетиш з посади», – з усмішкою пригадує Григорій Олександрович.

Того ж дня, 10 березня, Григорій Кінділевич прибув на місце розташування 25-ї бригади хімічного захисту, це неподалік від сумнозвісної 30-кілометрової зони. 22 об’єкти і всі в 10-кілометровій зоні – ось, що дісталося Кінділевичу в спадок від попередників. А ще 2261 чоловік, більшість з яких солдати запасу, ліквідатори, або, як згодом їх називатимуть, чорнобильці. Люди, яким, як і командиру, потрібно жити та жити: для себе, для батьків, для дружин та дітей.

Про небезпеку говорили не лише бронзові обличчя людей, які вже встигли попрацювали на ЧАЄС (одна з перших ознак, що людина зазнала радіоактивного опромінення), а й крони дерев, жовтогаряче забарвлення ялин та сосен. Григорій Олександрович добре знав, що листяні породи дерев можуть стати такими при радіації в 300 рентген, а хвойні – при 800.

... Кашель, який часто переростав у приступи. Так у перший тиждень людський організм реагував на підвищений фон радіації. Респіратори, або як їх називали ліквідатори, «лепестки», були швидше виправданням для влади.

– На той час ліквідація катастрофи мала вже спланований характер, на відміну під перших днів, тижнів та місяців, – пригадує Григорій Олександрович. – Мій знайомий казав, що в перші дні катастрофи вчені не знали, з чого починати. Все нагадувало хаос. А за те, що людей у Прип'яті та інших містах і селах протримали більше трьох днів після вибуху, потрібно судити. 25-та бригада працювала позмінно, вона повинна була збивати штукатурку на 3-му енергоблоці ЧАЕС та зачищати територію від радіоактивного бруду. Сумарна доза, яку людина могла отримати за день, не повинна була перевищувати 0,6 рентген. Деколи для цього вистачало години-дві, а деколи однієї хвилини.

З двома розвідниками ми почали встановлювати, де розташоване джерело радіації. На дозиметрі показувало 10 рентген, згодом – 20, 60, 100 і 120. Ми відстрибнули. Одразу почався головний біль, нудота. Тоді я отримав близько 6 рентген.

Дезактивація місцевості – термін, який викликає моторошне оціпеніння та аналогії з американськими бойовиками. Та все це було насправді, на відміну від кінофільмів.

– 40-сантиметровий шар землі вивозили у могильники. Натомість поверхню засипали річковим піском. Завдяки цьому фон із 0,2-0,3 рентген/год. змінювався на 20 і 50 мікрорентген.

А ще Григорію Олександровичу та його бригаді довелося ховати той самий рудий ліс. Правда, чомусь і тут не обійшлося без «радянщини». За виконання цієї роботи їх і вирішили нагородити грамотами та подяками біля самого могильника, а не за 30-ти кілометровою зоною.

Були такі, які рвалися в 10-кілометрову зону. Хотіли заробити, оскільки за перебування там нараховувався 5-кратний розмір заробітної плати.

– Я таким завжди казав: «Ці гроші тобі не будуть милі. Згодом ти їх витратиш на ліки».

Від радіації, насамперед, рятувала лазня та чіткий контроль за зміною одягу. Та як би там на було, але за 2 місяці й 3 дні перебування в зоні катастрофи Григорій Олександрович отримав понад 35 рентген, хоча в книжку записали «відпущених» 25.

Разом зі «своїми» стронцієм, цезієм та іншими ізотопами у Григорія Олександровича з'явилася товста медична книжка. Лікарі стали його близькими друзями. А наприкінці 1987 р. Григорій Кінділевич взагалі думав, що не виживе. Кажучи доступною мовою, в нього стався крововилив у головний мозок. Став на ноги завдяки лікарям, рідним та військовому вишколу.

Ось ще одна розповідь дружини водія СДПЧ-4 Миколи Кащука пані Марії: «Він тоді працював у ВПЧ-2 з охорони Чорнобильської АЕС. Напередодні тієї жахливої події Микола отримав відпустку, і ми разом з двома доньками та сином поїхали відпочивати до родичів за 5 км від ЧАЕС. Ту мирну весняну ніч на березі Прип'яті не забути ніколи. Ніщо не сповіщало біди. Всі мріяли про гарну суху погоду: незабаром Першотравневе свято і можна було б поїхати до райцентру в Чорнобиль. Проте в ніч на 26 квітня відлік часу став уже не мирним, а бойовим і аварійним. О 01:23 земля здригнулася, нічну темряву розірвало велетенське полум’я. Микола відразу зрозумів: сталося якесь лихо. Миттєво підвівся, мовчки одягнувся, щоб нікого не налякати і сказав: «Я мушу бути там, я там потрібен». Уже на ранок ми дізналися, що на четвертому блоці сталася аварія. За тривогою до реактора через декілька хвилин прибули пожежники ВПЧ-2 на чолі з начальником караулу Правиком, де служив Микола. Їхній загін першим ступив на лінію вогню. Вони, не захищені від величезного випромінювання, ціною власного життя рятували весь світ. Ті хвилини були для нас вічністю... Що вони там? Як? Чи живі і неушкоджені? Душа тремтіла, серце затерпало, бо знали всі, який об’єкт відбивали у вогню. Якщо б вони не загасили в короткий термін вогонь, він міг би перекинутися на інший блок. І невідомо, що б тоді було.

Тієї жахливої ночі в зоні пожежі побувало 85 співробітників пожежної охорони, 54 з них зазнали радіаційного опромінення і були госпіталізовані: 19 – до Москви, 35 – до Київських і Івано-Франківських лікарень. 

22 роки життя віддав молодший сержант Микола Кащук Чорнобилю. 5 червня 1997 року він переїжджає до батьківського дому і йде працювати в СДПЧ-4 (Кам'янець-Подільський).

... Не дожив Микола Васильович до свого піввікового ювілею, після довготривалої хвороби 27 березня 2003 року перестало битися серце людини честі і обов’язку. Він пішов з життя, як і всі вони нині забуті державою, кинуті напризволяще, голодні та бідні.

Нині наша влада і ми заборгували їм дуже й дуже багато. Їх викинули за борт історії, позбавили пільг і соціальних виплат. А от вони тоді не думали про гроші чи нагороди, кар’єру чи премії. Вони рятували людство і нас з вами. Тож вклонімося їм, Героям Чорнобиля.

ЯК ЦЕ БУЛО
Згадаймо, ще раз згадаймо, як це було! Навіть три роки не працював четвертий блок, введений у дію в грудні 1983 р., а вже 26 квітня 1986 р. приніс біду. Хоча Академія Наук України, починаючи з 70-х років, неодноразово застерігала усіх причетних до народження монстра про те, що в будівництві недостатньо враховані геолого-географічні, економічні та соціальні фактори. Та попри все, будівництво продовжувалося. Після здачі четвертого блока народилась ідея спорудження 5-го і 6-го енергоблоків. Запуск 5-го планувався на осінь 1986 р., після активних виступів громадськості України (після аварії), подальше спорудження ЧАЕС призупинилося. На 35 квітня 1986 р. було заплановано зупинку 4-го енергоблока на середній ремонт. Як свідчить хронологія подій, перед зупинкою реактора було заплановано проведення випробовувань турбогенератора №8 у режимі вибігу з метою експериментальної перевірки можливості використання механічної енергії реактора для внутрішніх потреб енергоблока в умовах знеструмлення. Подібні випробування проводилися на цій станції і раніше, але тоді напруга на шинах генератора падала швидше, ніж витрачалася енергія ротора. У випробуваннях, що були намічені на 25 квітня, передбачалося використання спеціального регулятора магнітного поля генератора, який має усунути цей недолік. При належному порядку проведення і дотримання всіх заходів безпеки, це заборонялося. Проте не було ретельної підготовки та належної безпеки. Більше того, в програмі пропонувалося відключити системи аварійного охолодження реактора. Персонал станції не був повідомлений про можливу небезпеку при проведені випробовувань і тому не міг адекватно реагувати на обставини що склалися і вже із самого початку дуже відрізнялися від запланованих.

Як відомо, 25 квітня в 01:00 почалося зниження потужності реактора, о 15:05 турбогенератор №7 відключили від мережі. О 14:00, відповідно до програми випробовувань, було відключено систему аварійного охолодження, але подальше виведення енергоблоку з робочого стану затрималося за вимогою диспетчера. О 23:10 зниження потужності було продовжено, воно впало до критичного рівня, а 26 о 01:00 вдалося трішки стабілізувати. Попри все, підготовка до випробовувань тривала. Були підключені 8 насосів, які збільшили витрати води через реактор і зменшили пароутворення, тобто падіння тиску пари в барабанах сепараторів, що призвело до небезпечних змін інших параметрів реактора. Незважаючи на всі відхилення, о 01:23 випробовування почалися. За свідченням очевидців, які були за межами 4-го енергоблоку, приблизно о 01:24 пролунали послідовно два вибухи. Вгору полетіли палаючі шматки та іскри, частина яких впала на дах машинної зали і спричинила пожежу. Після вибуху персонал станції виявив безумовний героїзм – у повній темряві знеструмив щитки, аби пожежники могли гасити машинну залу.

Тієї ночі люди не мали засобів захисту, крім касок на головах, бахіл на ногах, захисних масок, звичайного спецодягу. Але вони вступили в нерівну боротьбу з ядерною стихією. Про це свідчить героїзм пожежних, медиків, міліціонерів, водіїв, військових.

Багато з них вже пішли із життя, а ті, хто залишився на цьому світі, мають лише проблеми зі здоров’ям та високою владою, яка не хоче перейматися тими, хто врятував світ.


Теги: пам'ятаймо, катастрофа на ЧАЕС

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.