Перейти на мобільну версію сайту


14.02.2020

ПОТЯГ В ОДИН БІК

СтасійПрисвячується полеглим землякам на афганській війні та 31-річниці з дня виводу радянських військ з Афганістану.

25 грудня 1979 року керівництво Радянського Союзу почало введення радянських військ в Афганістан. Зі всіх кутків радянського союзу, а особливо з України, зокрема з Прикарпатського військового округу, потягнулися ешелони з щойно призваними до лав Радянської армії юнаками. Їх везли туди жовторотих, без будь-якого досвіду не лише військового але й життєвого. 

– 30 січня 1980 року таким потягом зі станції Львів через увесь радянський союз у місто Термез, що на кордоні з Афганістаном відправився і я, – розповідає Олександр Стасій. – За його вікнами залишалися юнацькі мрії, мирне життя, рідні та друзі, а попереду – чужа спекотна невідомість. Такі потяги мали статус – зеленого світла, вони на станціях зупинялися найбільше на 20 хвилин, та молоді солдати все одно вибігали з вагонів аби розім’яти ноги і безтурботно ганяли у футбол чи просто ходили. Вони не усвідомлювали, що їх чекає попереду. Через 12 діб потяг прибув до Узбекистану, а за пару днів вже почалися труднощі. І вони були найбільшими, як то водиться для першопрохідців. Нас розселили у закинутих армійських казармах часів Будьонного, без постільної білизни, нормальної їжі. Розпочалася фізична підготовка до відправки. Через два тижні такого важкого режиму почали отримувати військову техніку і зброю та готувати до переходу через кордон. Це було 20 лютого. А я радіотелефоніст мінометної батареї разом із своїми товаришами мали перевезти майно батальйону в Афганістан з аеродрому Кокайди. 120 новобранців мінометної батареї до шостої ранку завантажили аж два літаки – АН-22 «Антей» та ІЛ-76 по 80 тон вантажу (боєприпаси і техніка). Це була надзвичайно важка праця, але ми впоралися. Хоча під час завантаження хлопці часто калічилися, потім рани погано заживлялися. Коли літак пересікав перевал, у моїх колег лопали перетинки і з вух йшла кров. Хтось втрачав свідомість, бо з ми разом із вантажем знаходилися у вантажному відсіку, де зазвичай люди не повинні бути.

Стасій-1Ми приземлилися в Баграмі (ДРА) 1 березня 1980 року. Очі засліпив сніг, за розповідями афганців це був перший за багато років сніг. Намети розкладали на калюжах, адже він танув. Нам пощастило, що були ліжка у вантажі, бо ж можете собі уявити як лягти у калюжу зимою. Батальйон весь був у Кабулі на шляху до Джелолабада, то ще кілька тижнів ми чекали колону аби перевезти майно і дістатися до постійного місця дислокації Джелолобад. Увесь цей час нас переслідувала важка фізична праця у перемішку із голодом. Сухпаю було мало, на постачання нас не ставили. Коли наздогнали своїх, тоді почали облаштування на новому місці. У березні вже почалися великомасштабні армійські операції. Пригадую той час, коли до нас приїздили автолавки з продуктами харчування. Ми тоді отримували по 9 чеків і 20 копійок це 9 руб. 20 копійок. На них можна було купити багато чого – печиво, цукерки, цигарки. На все життя в моїй пам’яті закарбувався ще один випадок – коли під ранок летіла зграя журавлів в бік рідної землі, а вранці з репродуктора прозвучала пісня «Белые крылья». Тоді майже кожного давили сльози, але чоловіки не плачуть…

На жаль, багато хто з нас не повернулися додому, хоча мріяв кожен обійняти матусю, наречену… Проте доля розпорядилася по іншому… Одні хлопці вже на дев’ятий день прибування в Афганістані просто загинули від кулі душманів, а інші, вже дембеля, восени потрапили під обстріл і загинули…

Для них ті потяги, які мчали на чужину були в один бік…


Теги: Присвячується полеглим землякам на афганській війні

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.