Перейти на мобільну версію сайту


22.03.2019

ОСТАННЯ РОЗВІДКА

суворовТрапилося це суворого і холодного березня 1944 р. Війська СРСР з важкими боями визволили Кам’янець-Подільський. Попереду, як завжди, йшли розвідники. Серед групи розвідників 10 Уральського Добровольчого танкового корпусу був і боєць-розвідник Георгій Суворов. Під час розвідки у напрямку Оринин-Кадиївці-Фридрівці розвідники встановили, де замасковані німецькі «Тигри», які мали не допустити наші війська далі на Захід. Під час перестрілки Суворов був важко поранений. Рятуючи товариша, другий розвідник на підводі довіз до Підзамче і залишив пораненого у місцевої жительки Віри Митрофанівни Дубінської. Три дні переховувався солдат у ще окупованому Підзамчі, у місті в цей час йшли жорстокі бої. Через кілька днів, коли місто було вже визволене, за Суворовим прийшли побратими і перевезли його у шпиталь. На Турецькому мості кінь наступив на протитанкову міну. Санітара–візницю вбило, а Георгія, розіп’ятого вибухом на кам’яному мурі, з важким пораненням у голову теж вважали убитим і повезли ховати в братню. Але, на щастя, медсестра помітила, що він ще живий.

А потім довгі роки лікування, сліпота, складна операція відомим окулістом Філатовим, навчання, робота на Жовтневській залізниці м.Калінін. За успішну розвідку, яка виявила замасковані німецькі танки, він був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.

Через 25 років під час зустрічі з однополчанами йому пригадали місто, де він провів свою останню розвідку. Суворов вирішив неодмінно відвідати це місто і знайти жінку, яка врятувала йому життя. У Кам’янці-Подільскому на Підзамчі учителька місцевої школи Алла Федірко зі своїми учнями допомогли знайти Віру Митрофанівну, яку він назвав своєю названою матір’ю. Григорій Михайлович ще двічі приїжджав до нашого міста. Був 1977 р. на відкритті нової школи №16. А піонери з гордістю носили ім’я «Суворовці», листувалися з колишнім розвідником, висилали на його прохання лікарські рослини. На жаль, у 90-х роках листування припинилося. 

Георгій Суворов надіслав кам’янчанам свою документальну розповідь «Остання розвідка», уривки з якої пропонуємо нашим читачам:

«25 березня 1944 р. на вузловій станції Гусятин рано-вранці нас розбудив старшина Іван Мещеряков: «Всім розвідникам негайно з’явитися в штаб полку в приміщенні вокзалу». Нас зустрів гвардії-капітан Осіпов, начальник штабу Пермського полку, який чітко карбуючи кожне слово, сказав:

– Прискореним темпом у десантному порядку ви повинні відправитися в Кам’янець-Подільський!

Капітан Глібов розвів нас по танках. Я був призначений старшим групи на танк гвардії-лейтенанта героя СРСР Володимира Маркова, мого доброго знайомого ще з Курської дуги. Команда «По танках!» – і ми зайняли місця на машинах.

Механік гнав машину на граничній швидкості, грасуючи сніг з непромерзлим ґрунтом. 

– Бездоріжжя наша «34» не боїться, – заспокоїв Марков, – ми далеко відірвались від бригади, і в місті будемо першими.

Знижуючи швидкість, танк виповз на залізничне полотно. Марков скомандував:

– Їдемо на вокзал, якщо там фашисти, відкрию вогонь з кулемета, можу з пушки. Будьте готові!

Ми зупинилися біля відчинених дверей вокзалу. Німців нема. Тиша навкруги видається підозрілою. Раптом чую:

– Суворов, негайно до полковника!

Біжу на виклик, командир Унецької мотострілкової бригади Уральського Добровольчого Корпусу гвардії полковник, герой СРСР Смирнов, командуючий нашим танковим десантом теж уже на станції. Доповідаю по формі, чітко.

– Молодці пермяки! Командир Лелюшенко дав наказ атакувати місто з усіх напрямків. Наша задача така: німецькі «Тигри» з Проскурова пішли на південний захід. Есесівська дивізія «Мертва голова» має намір перекрити шлях нашої армії в Західну Європу. Ми не знаємо, де ця дивізія. Треба її знайти. Ти, як досвідчений розвідник, підеш на захід, – і вже по карті показав мені маршрут. – Візьми з собою ще одного розвідника, буде легше.

Я зрозумів усе, другим назвав Бориса Ширинкова. У березні ночі в Україні темні, холодні, та для нас ніч на 26 березня була добрим помічником. Ми обійшли місто з півночі, не знаючи обстановки в самому місті, й пішли ярами, через річку на північ у напрямку по карті на Оринин... Ліс... Окремі будівлі, мабуть лісництво. Тривожно в обох на душі. Раптом чуємо фиркання коней. Обережно пробираємося в той бік і бачимо запряженого парою коней воза.

Та це ж Божий дар! Ніч темна, шлях ще не закінчений, та й втомилися вже... У ранішніх сутінках в’їхали в село Фридрівці (нині – Залісся Перше). Біля крайньої хати побачили чоловічу постать.

– А що, діду, німці у Вас є чи нема? – запитую я.

– А хто його знає, ади тутечки нема, а тамтечки може є.

Дід розводить руками і показує на схід, на ліс. Ми подякували йому, подарували пачку махорки і рушили на схід, до міста. Зліва і справа ліс.

– Та це ніби сільський парк відпочинку – пожартував Борис.

– І раптом: «Хальт!». Я оглянувся і побачив біля крайньої хати німецького вартового з автоматом у руках. Часу на роздуми не було. Короткою чергою з автомата заставив замовкнути вартового. На постріли з хати повискакували німці і відкрили по нас вогонь. У ранковому сутінку я добре бачив їхні постаті в білизні і стріляв прицільно. До речі, вже по війні при в'їзді з села Залісся-1 зліва була висока могила дубовим стовпом. Місцеві пошепки говорили: «Там німці поховані». Зараз могили немає.

У відповідь на постріли зліва у лісі ми почули, як завелися двигуни танків. Я чітко бачу обриси двох «Тигрів»! Я їх добре запам’ятав ще з Курської дуги. Танки відкрили по нас кулеметний вогонь. Кулі свистіли поряд. Раптом сильний біль пронизав спину і ліве стегно. Великокаліберною, розривною кулею кулемета «Тигра» мене було важко поранено. Борис гнав коней щосили, і нам вдалося відірватися від переслідування вже під с.Кадиївці.

Біля сільського млину стояли люди. Борис сказав, що товариша важко поранено, і нам треба негайно пробратися до міста. Одна жінка побачила мене, окривавленого, метнулася до хати. Ми насторожилися, але чоловіки заспокоїли нас:

– Нічого, хлопці! Вона пішла за «фершалом». Справді, фельдшер, який хоч і був ветеринаром, перев’язав рану і, нахилившись до самого вуха, шепнув:

– У селі поліцаї, тікайте швидко он туди, яром, попадете на Підзамче, а там і місто.

Поїхали ми, як вказав нам «фершал». Уже зовсім розвиднялося, як ми в’їхали в передмістя. У мене знову відкрилася кровотеча. Я, відчуваючи слабкість, приймаю рішення: 

– Борисе! Залиш мене тут, я заховаюся в якійсь хаті і буду чекати твого повернення. А ти мчи у місто і передай полковнику, що ми виявили німецькі танки в лісі під селом Фридривці. На результати нашої розвідки чекають з нетерпінням.

Суворов-1Ми бачили і чули, що в місті йдуть ще жорстокі бої. Мости були в руках ворога, і Борис добирався до своїх все тією ж північною околицею. Мене прихистила Віра Митрофанівна Дубінська, жителька Підзамче. Заховала, побачивши мою страшну рану, а потім нагріла води, помила і перев’язала мене. Три дні переховувала у своїй гостинній хаті. У місті йшли криваві бої. Німці зубами трималися за кожний будинок, за кожний камінь.

На Підзамчі також були німці та поліцаї. Другого дня племінник Віри Митрофанівни Аркадій помітив, що до воріт підходить група німців зі старостою. Хазяйка, де сили взяла, відсунула шафу, і я, кусаючи до крові губи від болю, пробираюся в куток. Шафу знову поставлено на місце. Я, стискаючи в руці гранату, найбільше боюся, щоб не втратити свідомість і не впасти. А живим я їм у руки не здамся! На щастя, все обійшлося. Німці заглянули в хату, попросили «млека». У хазяйки якраз отелилася корова, і мале телятко лежало в хаті, березень був холодним. Німці, одержавши глечик молока, пішли з подвір’я, а староста ніби щось винюхував, обдивився по хаті і спитав, чи не чула Дубінська щось про радянських бійців. Коли хазяйка випровадила непроханих гостей, заспокоїлася, позачиняла двері, відсунула шафу. Я майже втратив свідомість, стискав побілілими пальцями «лимонку». Віра Мирофанівна обережно довела мене до лавки, і я впав, втративши свідомість. Очуняв від слів, які ніби пробудили мене:

– Жоро! Це я, Борис, я прийшов за тобою. Місто наше! Ось тут і Володя Марков. Ідемо в бій з твоїми «Тиграми». Сам Лелюшенко на новій машині «ЙС» (Йосип Сталін) веде нас у бій. А на тебе чекає санітарна підвода, щоб вивезти до шпиталю. 

Я побажав йому перемоги. Він таки дійшов до Берліна, війну закінчив у Празі. А мій фронтовий шлях увірвався у цьому невеличкому українському місті, де я провів свою останню розвідку. Могутній гул рідних «ЗИ» заповнив усе навколо. По Орининському шосе танки йшли на захід, танки знову йшли у бій.

А мене, лежачого на животі, візник-санітар везе у корпусний лазарет. Їдемо дорогою між високими сірими мурами. Візник каже, що зараз буде знаменита Стара фортеця, Турецький міст. Та я бачу лише сіру бруківку і копита коней. Раптом перед очима майнула маленька купа землі. Міна!!! А кінь вже опускає копито на неї... Вибуху я вже не чув. Це було останнє, що я побачив. Як мені потім розповіли однополчани, під час зустрічі на святкуванні 25-річчя Перемоги, що трапилося зі мною. Санітар-візник загинув, коні теж були покалічені, а мене розіп’ятого, мов Ісуса на кам’янім мурі, з розбитою головою теж вважали мертвим і повезли ховати у братній могилі. На моє щастя, військовий фельдшер, який оглядав загиблих, помітив, що в мене ще пульсує жилка. Мене відправили в лазарет.

Очуняв я на операційному столі. Місцевий хірург (Веліканов, його ім’ям названо вулицю міста) тільки-но видалив з чола над лівим оком уламок протитанкової міни. В очах темнота. Хірург пояснив, що повернути зір не може, і мене відпустять доліковуватися, як трохи підлікують рани на голові і стегні.

Санітарний поїзд везе мене в Київ. Темрява... Пекучий біль... Стогони поранених... Нарешті і госпіталь, і лікарі підписали страшний для мене вирок – вічна сліпота. Після двох операцій пропонують мені відправитися в будинок інвалідів. Та доля, мабуть, була прихильною до мене. До Києва з Одеси прибув знаменитий окуліст Володимир Петрович Філатов. Він зробив унікальну, навіть для нього, операцію: доточив і позв’язував перебиті нерви. Через 15 днів зняли пов’язку – і я побачив світло. А ще через 5 днів я побачив усіх, крім Філатова, якій на той час повернувся в Одесу. 

Рік лікування і реабілітації. Перемогу зустрів у Пермі. Навчання в університеті, робота на залізниці, яка дала мені право на безкоштовні поїздки. Одруження з молоденькою лікаркою, яка рятувала в шпиталі, народження доньки...

Зустріч з однополчанами в Москві у 1975 році «розгальмувала» мою пам'ять. Я зовсім не знав міста, де відбулася моя остання розвідка, де я був двічі важкопоранений, де рятували мене від смерті названа матір В.М. Дубінська і місцевий хірург Веліканов, де міг залишитися назавжди в братській могилі. За успішну розвідку, під час якої виявлено німецьких «Тигрів», до моєї медалі «За відвагу», яку вручив в 1943 р. маршал Рокосовський, мене було нагороджено орденом «Бойового Червоного Прапора». До речі, можна зайти на сайт «Подвиг народу» і знайти розповідь про розвідника Георгія Михайловича Суворова і його вдалу розвідку під с.Фридрівці.

Я вирішив пройтися маршрутом моєї останньої розвідки. І ось я у прекрасному, абсолютно незнайомому мені Кам’янці-Подільському. Шукаю передмістя «Третя хата з краю», і жінку, що врятувала мене. Учителька місцевої школи А.Г. Федірко разом зі своїми учнями допомогли знайти Віру Дубінську, цю славну жінку, яка стала мені названою матір’ю, бо своєї не пам’ятаю, виріс у дитбудинку. Побував на могилах однополчан, вклонився Вічному вогню біля пам’ятника Танкістам (це міг бути і мій танк, адже ми з Марковим першими увірвалися в місто).

У моїй пам’яті повністю відновилася важка фронтова доля останньої розвідки.

Розповідь Г.М. Суворова переклала з російської і відредагувала Алла ФЕДІРКО. 

P.S. Перечитуючи цю розповідь славного бійця сьогодні, ніби знову пригадую зустріч з Г.М. Суворовим, який двічі відвідував наше місто. Уперше 1975 р. – зустріч з названою матір’ю Вірою Дубінською, знайомство з місцем його останньої розвідки. Вдруге 1977 р. – на відкритті нової середньої школи №16. Це зустріч стала початком міцної дружби як зі школярами, так і сім’ями Суворова і Федірків (про що свідчить лист). У школі було створено загони юних суворовці, які листувалися з Георгієм Михайловичем, надсилали посилки. Учні навіть пісню свою створили, яка закінчувалася словами:
«І на танке разведчик Суворов
Вместе с Марковым в город войдет…»

На жаль, після 90-х листування припинилася, хоча пам'ять збереглась.

Важко навіть уявити нам сьогодні, що можливі онуки Суворова, якого врятувала від смерті українська жінка, стріляють в онуків матері-рятівниці. Слава Богу, що вони обидвоє не дожили до цього часу, коли гинуть їхні невинні діти на догоду збагачення багатих світу цього.

Алла ФЕДІРКО, учителька-пенсіонерка, «дитина війни».


Теги: розповідь визволителя, Геогрій Суворов

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.