Перейти на мобільну версію сайту


14.02.2020

ОДИН ІЗ 150 ТИСЯЧ

афган15 лютого в Україні вшановують учасників бойових дій на території інших держав.

15 лютого 1989-го колона підрозділів 201-і дивізії на чолі з командувачем 40-і окремої армії генералом Борисом Громовим пройшли мостом через гірську афганську річку. Майже 10 років тривала пекельна війна, яка відібрала життя 3290 українців, ще 4687 – повернулися додому інвалідами, а скільки безвісті зникло. Всього через страхіття афганської війни пройшли 150000 наших співвітчизників Не обминула лиха доля й Камянеччину. Батьки, дружини, діти – осиротіли Не повернулися додому камянчани...

Він не прокидається в холодному поту від снів про Афган, але добре памятає ті одинадцять місяців, коли довелося вюювати на чужій землі.

Він не хоче говорити про своє героїчне минуле, однак вдома зберігає ту єдину памятну фотографію з безглуздої, нікому не потрібної війни.

1980 р. простого подільського юнака Миколу Мельника призвали на дійсну військову служб. Відразу потрапив до смт Луків Волинської області.

– Через рік, відразу після новорічних свят, наш батальйон відрядили в містечко Брюховичі Львівської облат. – розповідає Микола Петрович, – там розквартирували у військовій частині та відправили на медкомісію. У нас розпитали про найближчих родичів, чи не перебуває хтось з них за кордоном. Потім перевірили стан автомобілів Через кілька днів почалося завантаження техніки, з цим дуже поспішали. Працювали з ранку до ночі, навіть не мали часу на обід Нам приносили лише по кілька шматочки цукру і хліб. Згодом повідомили, що на півроку відряджають в Афганістан. 

Ніколи не забуде Микола Петрович того січневого вечора.

– Темрява… Усіх вишикували спиною до вокзалу, обличчям до вагонів. – зі сльозами на очах згадує той вечір кремезний чоловік із сивиною на скронях. – До нас звернувся генерал-майор (прізвища не памятаю) зі зворушливою батьківською промовою. Він запевнив, що інтернаціональну допомогу надаватимемо лише півроку. Саме тут я вас зустріну! – промовив наостанок генерал.

Пролунала команда: «По вагонах». Військовий оркестр грав «Прощанье славянки», пронизуючи наші серця та душі. Чомусь тоді виникла підозра, що не все так просто. Усім стало моторошно і зрозуміло «ВІЙ – НА!..».

Батьки не знали, що їхній єдиний син потрапив на війну Лише материнське серце билося неспокійно, коли отримувала листи від сина з-за кордону. «Щось не те», – підказував розум…

У Термезі два дні розвантажували техніку, нам видали зброю без набоїв. І знову зявився той самий генерал.

15 січня наш батальйон своїм ходом перетнув кордон з Афганістаном. Відразу кинулися в очі верблюди, пісок і гори. На першому блокпосту нам видали набої і по дві бойові гранати.

Подолавши два перевали – малий і великий, ми прибули до Кабула, де і розквартирувалися до травня 1983 року.

Наша друга рота забезпечувала військові підрозділи паливно-мастильними матеріалами. Двічі на тиждень доводилося долати перевал Саланг, доставляючи пальне в Поліхумрі. Декілька разів я побував у пробці в тунелі. Це надзвичайно жахливо: кисню не вистачало, вихлопні гази виїдали очі, тому доводилося мокрим рушником закривати обличчя. Я неодноразово був свідком того, як палали обстріляні та підірвані цистерни.

Видовище жахливе… До речі, у фільмі «9 рота» дуже реалістично передано дух афганської війни.

Одного разу куля влучила і в «Урал» Миколи Петровича. На щастя, він встиг врятуватися. Навіть витягнув з полумя листи від батьків і три фотокартки нареченої Галі. Саме вони давали сили, аби вижити. І він вижив.

15 грудня 1983 року живий і здоровий солдат Мельник вийшов з літака з Ташкенті. Нікому не потрібні, голодні, герої самотужки, як могли, діставалися додому. Ветеран Великої Вітчизняної війни, який їхав до Москви, підгодовував Миколу. Через тиждень він уже був на порозі батьківського дому.

Під вечір зайшов до хати.. Батько не повірив своїм очам, міцно стиснув сина в обіймах… Мати в ту мить доїла корову. Узяв хустинку, яку привіз, – і до матусі. Вона заціпеніла. Відро впало на землю, і молоко струмочком побігло до хвіртки. На цьому розмова припинилася. Ми удвох сиділи і плакали. Микола Петрович говорити не міг.

афган-1Лише наступного дня Микола Мельник продовжив:

– ...Паранджа, чалма, обірвані й босі діти, які крали все, що можна, воли, соха, допотопні молотарки, арики, своєрідна музика та ранкові проповіді мули – це все мирний Афганістан. Нічні операції, стрілянина. вибухи, гул гелікоптерів, кров, смерть і «вантаж 200» – це ворожий Афганістан.

Нам, слов’янам, не потрібно було лізти в мусульманський світ. Але тепер можна різне говорити. Хоча армія і поза політикою, однак є її гвинтиком. Ми, прості солдати, виконували наказ і надавали державі, яка межувала з СРСР на півночі, інтернаціональну допомогу, щоб не підпустити американців і НАТО до наших кордонів.

Афганістан-держава контрастів… Орач іде за плугом, а на вухах у нього навушники від найсучаснішого плеєра. Вдень вони мирні, дехкани, які обробляють землю, привітно усміхаються, а ввечері, після молитви, – душмани, які встановлюють на дорогах міни і стріляють в потилицю.

Це була партизанська війна, де не існувало поняття лінія фронту, тобто ворога не було видно. Там раз у пів т проводилися операції із зачищепя бандитських формувань. Їх знешкоджували, а територію передавали афганським

військам. Однак через короткий час бандити знову займали ту ж територію.

Для того, щоб там навести лад, війну потрібно було вести з усім народом. Задушити їх своєю могутністю, стерти з лиця землі, або просто туди не лізти. Тому й виходить, що війна – це політика, яка тягне за собою горе, кров і втрати; полігон, де можна збути зброю старого зразка. І це дуже вигідно, бо на зброї можна заробити шалені гроші.

Щодо мусульманського світу, то там хлопчик, який лише народжується, вже воїн. Автомат Калашнікова у них замість іграшки. Зрештою, вони воюють за свою віру, а не за гроші.

Що ж стосується людських втрат, то вважаю, офіційна цифра занижена. Адже смертельно поранених швиденько переправляли в Союз, щоб не псувати статистики афганської війни. І вже тут вони помирали.

А ті, які повернулися, і досі уві сні йдуть в атаку або рятують побратимів від душманських куль.

Проте, найгіршим залишається не сама війна, а те, що політики і влада відмахуються від покалічених синів свого народу, заявляючи, що вони їх туди посилали. Але хтось же посилав!? Відповіді немає, а проблема залишається.

Микола Мельник, який близько десяти років очолював Камянець-Подільську міську організацію ветеранів Афганістану, добре знає їхні проблеми і чим може намагається допомагати. Він з побратимами допомагав покинутим напризволяще родинам афганців. Вони разом у суворі морози різали і рубали вздовж доріг сухі дерева і возили сім’ям загиблих. Для когось, де могли діставали продукти харчування, а з іншими просто спілкувалися, аби хоч якось спокутувати «провину», щодо чийсь син або батько, а вони залишилися жити.

Проте і їх залишається все менше і менше, вони йдуть із життя глибоко пораненими і не лише війною, а й байдужістю сучасного суспільства та зокрема урядовців. Їх не болять шрами у житті цих людей та їхніх рідних.

АФГАНСЬКІ ПРОБЛЕМИ НИНІ
Воїни-афганці стурбовані ситуацією, яка склалася в суспільстві щодо забезпечення їх прав на пільгове обслуговування. Зокрема, дедалі частіше трапляються випадки, коли їм відмовляють у пільговому проїзді чи безплатному медобстеженні.
Неодноразово свої проблеми, з якими доводиться стикатися воїни-афганці порушувалися і порушуються на державному рівні. Вони постійно нагадують владі та громадськості про свої щоденні проблеми. Найболючішою проблемою залишається забезпечення їхньої категорії житлом. Хоча за минулі роки довгоочікувані квартири отримало аж п’ять сімей. Проте, на черзі залишається 47. Але в нашому суспільстві в такій ситуації не лише вони, а й потерпілі від аварії на ЧАЕС. До цієї категорії ще додаються учасники АТО.

Проблеми соціального захисту ветеранів були завжди. Ухвалили закон про статус ветеранів війни і гарантії їхнього соціального захисту, де було прописано, що першочергове право на отримання житла мають ті, хто брав участь у бойових діях. Сьогодні навіть не всі ветерани Афганістану отримали житло, а пройшло вже понад 30 років, то уявіть, яке тоді буде невдоволення серед ветеранів, які боронять нині Україну.

Відвага воїнів-афганців стала взірцем для сучасних захисників територіальної цілісності і незалежності України.


Теги: до річниці виведення військ з Афганістану

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.