Перейти на мобільну версію сайту


13.05.2016

НЕРІВНЯ ДУШ - ЦЕ ГІРШЕ, НІЖ МАЙНА...

Лариса росла звичайною дівчинкою в звичайній радянській родині. Батько був відомим у районі аграрієм, користувався повагою серед людей, завжди був готовий прийти будь-кому на допомогу, дати пораду. Досягнувши ще в досить молодому віці чимало, він і дітей своїх вчив жити за таким принципом. Найбільше в житті він не любив лінивих, а надто тих, які, користуючись досягненнями інших, вдало це використовували для власного розвитку. Мама Лариси працювала в школі. І все тут ішло за своїм звичним графіком. Родина була завжди гостинною, майже щодня - купа людей. Сім’я жила в достатку і повній гармонії.

Лариса, на відміну від свого брата, була завжди активісткою і знала, чого хоче. Можливо, тому доля до неї була прихильною. Її любили всі - однокласники, сусіди, колеги батьків. Змалечку привчена до праці, вона встигала не лише на відмінно вчитися, але й допомагати матері по господарству. У дівчині гармонійно поєднувалося все – зовнішність, розум, наполегливість у всьому, за що би не бралася. Окрім того, вона гарно співала, малювала, танцювала. Їй хотілося досягнути в житті всього. Для цього був гарний приклад - її батько, для якого вона завжди була улюбленицею. Але часто-густо Лариса залишалася осторонь від маминої уваги, уся вона була адресована молодшому брату. Він із дитинства був плеканий, як мама казала: «Бо молодшенький». Але це ніколи дівчину не пригнічувало, і коли іноді їй про це закидали, вона говорила, що подорослішає, порозумнішає.

Натомість, у неї весь цей час була поруч найкраща подруга Олена, з якою часто не один шматок хліба ділили, разом вибирали одяг, разом вчили предмети. Проте так було не завжди. Першу зраду в житті їй довелося пережити саме через подругу, але тоді вона навіть не здогадувалася, що їй готує доля. Закінчуючи школу, навіть мови не могло бути, що -життєва історія-дівчина отримає золоту медаль. А от із подругою було все гірше. І вже потім, після завершення іспитів, коли Лариса з мамою розбиралися в тому, як і що сталося, вони дізналися, що рукою Олени в райцентрі була написана анонімка, і якби не Ларисина мама, то медаль їй би не світила взагалі. Тоді дівчина думала, що це найгірше, що могло бути в житті.

З часом ці моменти забулися, залишився лише неприємний осад. За кілька місяців Лариса стає студенткою одного з найкращих вишів області. Як і в школі, в дівчини була єдина мета - гарно вчитися й надалі, здобуваючи професію.
Активна і весела по життю, Лариса й надалі користувалася повагою і симпатією з боку однокурсників, особливо хлопців. Курс був веселий, разом робили все - і в КВК грали, і на розкопки їздили. Життя било своїм ключем. На другому курсі інституту Лариса почала зустрічатися з юнаком і, як їй здавалося, це мало бути кохання на все життя. З небагатої родини, навчений гарним манерам, такий самий активний, як і Лариса, він здавався для неї ідеальною парою. Хлопець так саме як і дівчина прагнув вдосконалення і теж, як і вона, чітко знав, чого хоче від життя. Намагаючись вразити свою другу половинку, Олег вчився на відмінно, щоб отримувати підвищену стипендію, а ночами ходив розвантажувати вагони. Щоправда, такий він був на курсі не один.
Усе це тішило дівчину, але скромна за натурою Лариса часто говорила хлопцеві, щоб замість того, аби піти в кіно чи десь на морозиво, вони краще б посиділи в парку і просто розмовляли про все на світі. Тем для розмов завжди вистачало. Тож хлопець із дівчиною брали з собою буханець хліба, мисливських ковбасок абощо - і світ здавався для них одним цілим.

Незабаром Олег освідчився, й дівчина вирішила познайомити його з батьками. Добігав до кінця другий курс, і Лариса повезла коханого до себе в село. Щастю не було меж, але холодний погляд матері мало все не зіпсував. Вона не зовсім була задоволена вибором доньки, адже вважала кандидатуру хлопця не гідною її. Закриваючи двері в кімнату Галина Іванівна запитала: «Кращого не було? Він же бідний як церковна миша! Біля тебе такі хлопці ошивалися, а ти якогось знайшла. Ти що не бачиш, що він із тобою лише для того, щоб через твого тата зробити собі кар’єру?!».
-життєва історія-Лариса ніяковіючи, подивившись матері в очі, лише пробубоніла: «Так у житті не буває. Він не може бути таким цинічним. Не наговарюй на нього, бо мені неприємно це слухати». І вийшла з кімнати.

Вечеряли в напруженні, а на ранок молоді люди поїхали в місто. Майже всю дорогу вони мовчали. Лариса дивилася в вікно і защоразу згадувала слова матері. Проте час розставив усе на свої місця, і незабаром Лариса з Олегом одружилися. Весілля вирішили не робити, адже в батьків нареченого коштів на бенкет не було. Новоспечена дружина, аби чоловік не почувався незручно, теж відмовилася від весільного вбрання. «Зрештою, - переконувала вона себе, - це не головне». Головним було те, що вони разом і що кохають одне одного.

За рік, якраз напередодні випускних іспитів, у подружжя народилася дівчинка. І Олег вважав себе найщасливішим чоловіком у світі. Він дуже хотів донечку. Але як вона росла Олег не бачив, адже після закінчення інституту відразу пішов служити в армію. У цей же час Ларисин батько пішов на підвищення по роботі, і вони переїхали разом із донькою та онукою в інше місто. Єдиною радістю у спілкуванні було листування з коханим. Так здавалося, що час летить швидше. А коли Олег писав жінці листи в віршах, вона взагалі не тямилася від щастя. І на перший погляд, усе в житті йшло так, як задумано: дитина, батьки поруч, перспективи нової роботи...

Після повернення зі служби і Олег, і Лариса влаштувалися на роботу. Єдине, що засмучувало подружжя, це те, що дівчинка росла дуже хворобливою, і Ларисі часто доводилося сидіти з нею вдома. Галина Іванівна так до кінця і не прийняла зятя, але їй доводилося миритися з ним, тому що жили всі разом. Натомість, вона тішилася своїм сином, який так з роками й не змінився. Він любив гарно відпочити, і вже кілька років як переїхав жити і працювати до столиці. Не один раз Лариса говорила мамі, що вони з чоловіком стараються і жити, і працювати, ніколи не просячи допомоги, а Віктору все приносили на тарілці, так мама його любила. На це Галина Іванівна відповідала: «Треба було вибирати собі гідну партію! От і допомогу би мала». Так було не раз, і з часом Лариса перестала на це звертати увагу.
Якось ввечері, коли родина вечеряла, Олег звернувся до Григорія Олександровича.

- У мене до Вас є серйозна розмова. Я ніколи нічого не просив, але донька росте, і мені треба рости. Я хочу завершувати викладацьку роботу в технікумі, є можливість працювати в органах. Проте для цього потрібне Ваше слово підтримки. Потрібно замовити слово, аби я поїхав на навчання в Київ.
- Ти впевнений, що ти саме цього хочеш?
- Я вже все обдумав, і Лариса мене в цьому підтримала. У перспективі можна отримати квартиру, адже ми весь час жити разом не будемо. Можливо, ми надумаємо про поповнення, і для цього будуть потрібні додаткові кошти. Я їх зароблю, але за умови, що зміню роботу.
Григорій Олександрович насупився. Він ніколи навіть для себе ні в кого нічого не просив. І прохання зятя для нього було дещо неочікуваним. Але, глянувши на доньку та онуку, він змінив свою думку.
- Добре, якщо для вас це важливо, я зателефоную. Але далі все робитимеш сам.
На цьому розмову було завершено.

Дуже швидко закінчилося навчання, і Олег почав працювати в іншому місці. Донька пішла в перший клас. І знову все закрутилося, але вже по-іншому. Олег увесь час пропадав на роботі. Будував кар’єру, як він казав. Нові компанії, нові звички... Лариса поступово відходила в тінь свого чоловіка. Скромна по натурі, вона не любила публічності, їй краще було посидіти вдома, подивитися телевізор та позайматися із дитиною, а Олег хотів, аби жінка була теж у центрі уваги та приймала гостей. Коли Лариса говорила, що хоче сімейного затишку, він починав нервувати і виходив з кімнати.
Лариса все більше почала замикатися в собі і все більше непорозумінь виникало між подружжям. А надто, коли Олег стрімкіше почав підніматися по кар’єрній драбині. Вдома його все дратувало. Лариса не так ходить, не так вдягається, не так говорить...

Відчувати, що кохана людина віддалилася від тебе, було надзвичайно важко, навіть нестерпно. Але Лариса взяла себе в руки і робила вигляд, що нічого не бачить. Ще й квартиру якраз отримали. Думалося, все минеться, але одного осіннього дня життя Лариси перевернулося назавжди.
Донька гралася на вулиці, коли батько повернувся з чергового відрядження. Як завжди, вона побігла його поцілувати та подивитися, що він їй привіз. Навіть, якби це була якась дрібничка, Софія сприйняла би її як найкращий подарунок. Батько для неї був цілим світом, так сильно вона його любила. Трохи побувши з родиною, він зібрався на вулицю.

- Ти куди? - запитала вона, заглядаючи йому в очі.
- Їду.
- Надовго?
- Та ні, я повернуся.
- Скоро.
- Так.
І Олег пішов ловити таксі. Чогось серце дівчинки було не на місці. Усе стискалося всередині, й вона полетіла до квартири.
Здалеку чулося схлипування. На дивані сиділа заплакана Лариса і перебирала в руках коси.
- Мамо, що сталося? – запитала перелякана дівчинка.
- Твій улюблений татко нас лишив, назавжди...

Той день кожна запам’ятала по-своєму, але однаково боляче. Довгий час вони, коли лягали спати, плакали. Мама - у свою подушку, Софія - у свою. І лише з роками мама пояснила доньці, що саме тоді сталося, і що причина того, що батько пішов, не лише в подружній зраді. Справжня зрада полягала в іншому. Останні слова, сказані Олегом, звучали так: «Я тебе ніколи не кохав. Ти мені подобалася, так, але кохання як такого не було. Я був простим хлопцем, якому, певно, нічого би в житті не світило. Але зустріч із тобою подарувала мені шанс вибратися в люди. Мені шкода, що так, але надалі для кар’єри мені потрібна інша жінка. А ти себе вичерпала. Рано чи пізно це мало статися».
Ці слова Софія зрозуміла тільки потім, коли кар’єрну драбину в її житті побудувала людина, яку вона сильно кохала. Але це вже зовсім інша історія.

Теги: життєві історії, долі людські

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.