Перейти на мобільну версію сайту


01.06.2018

МІЛІВЕЦЬКІ ПАРАЛЕЛІ

контрольПрикордонні села завжди мали цікаву історію. Іноді здається, що вони живуть у такому собі двовимірі, де паралельні світи настільки тісно переплелися, що вже й не відрізниш, де чия реальність. Але не тільки з селами така ситуація. З людьми також буває. Коли мозок відмовляється працювати у звичному чи нормальному, як всі звикли, режимі, вмикається паралельна реальність, особливий світ, відмінне від інших світосприйняття. І в цьому симбіозі нормальності й нереальності варто віднайти тонку грань, певну межу, навіть кордон, який відділить два паралельні світи, два населених пункти, дві області, зрештою, дві країни й навіть культури.

Річка Збруч, вздовж якої до 1939 року проходив кордон, що ділив Україну на радянську й бандерівську, і нині залишається умовним пунктиром, хоч межі держави давно перенесені на кілька тисяч кілометрів. Села біля Збруча настільки характерні, що іноді здається життя в них й досі поділене на «до» і «після». Не важливо, до якої епохи чи після якої руйнації. Віддалені й практично забуті, всі без винятку надзбручанські поселення мають характерний стержень, своєрідну ілюзію, що створює відчуття інакшості. Щось подібне має і населений пункт, який ми інспектували в рамках авторського проекту «Сільський контроль». Отож, давайте знайомитися – село Мілівці.

АвтобусТрішки обізнані з історією населених пунктів району люди, зачувши цю назву, перше, про що подумають – це про психлікарню чи дурдом. Але не поспішайте робити висновки й так грубо клеймувати, адже від життя за межею реальності ніхто не застрахований.

ДЯКУЙТЕ, ЩО ЗАЇЖДЖАЮТЬ
Потрапити до села Мілівці, що входить до складу Слобідсько-Рихтівської сільської ради, можна, скоротивши шлях попри Рихту, або ж автобусом через центральну садибу. Двічі на день у село, до якого від міста 27 км, заїждає автобус – о 10:00, щоб привезти людей на роботу, й о 16:00, щоб забрати. На вкрай невдалий графік руху громадського транспорту місцеві жителі, а найбільше – працівники тамтешнього інтернату, скаржилися неодноразово, але у власника маршруту на це одна відповідь: «Дякуйте, що взагалі заїжджають». І справді, якби не вищезгадана комунальна установа, в якій працівників і пацієнтів разом взятих вдвічі більше, ніж власне жителів у селі, то чого в ті Мілівці їздити?

вцілилий медпунктПРИКОРДОННЕ
Незважаючи на нинішню занедбаність, Мілівці мають давню історію. Як і багато збручанських сіл, засноване в 13-14 ст. і в документах згадується в 1493 р. як Myleyoweze. У 18 ст. частина Мілівців належала Гумецьким, які володіли сусідньою Рихтою, а частина – Кам'янецькій римо-католицькій капітулі. Коли Поділля приєднали до Росії, другу частину села Катерина ІІ подарувала Браницькій, яка її досить швидко продала.

Мілівці розташувалися на своєрідному півострові, що з трьох боків омивається річкою Збруч. Як уже зазначала раніше, прикордонні села мають власну, відмінну від інших історію. Певний час населений пункт мав багато спільного із сусідніми Кудринцями. У 1840 році вони навіть були об'єднані.

Клуб не працюєДо 1939 року в Мілівцях існувала прикордонна застава, жили прикордонники. Але про загальну колективізацію тут також не забували. Радянська влада ще міцніше вкорінювала свою ідеологію, щоб у селян бажання гайнути через річку виникало якомога рідше. Тож зрозуміло, що Мілівці якийсь час мали навіть власну сільську раду. У 1959 році перед початком укрупнення територій Мілівецьку сільську раду приєднали до Слобідсько-Рихтівської. Об'єднали і місцеві колгоспи, щоб у жителів уже нової сільської ради було багато спільного. Чи є те спільне зараз? За занедбаністю, яка тут панує, важко правильно оцінити ситуацію.

УСЕ ЗАЧИНЕНЕ НА КЛЯМКУ
Сьогодні в Мілівцях проживає дві сотні селян, з яких 18 дітей шкільного віку. На навчання вони дістаються до центральної садиби – в Слобідсько-Рихтівську школу. Відтоді, як існує населений пункт, тут більше, аніж початкової школи, ніколи не було. У 1890 році функціонувала церковно-парафіяльна школа, в радянський період – початкова, Мобільна допомогаперелаштована з адмінприміщень для прикордонників. Сьогодні в колишніх класах гуляє вітер, а єдина вціліла кімнатка на всю 1-поверхову, частково без вікон буділю, переобладнана під медпункт, який, можливо, й відчиняється кілька разів на рік. Місцеву фельдшерку Лілію Шевчук, яка працює в Мілівцях за сумісництвом, зустріли разом із соцпрацівницею Віталіною Товстокоровою. Жінки скомпанувалися й працюють у парі. До Мілівців зі Слобідки-Рихтівської добираються разом автівкою, а потім – гайда по селу пішки. Часом із клунками, бо ж треба людям кому хліба, а кому крупи придбати, і завжди з величезною торбою-аптечкою.

– У селі в основному проживають пенсіонери, медичної допомоги потребують, – каже Лілія Вікторівна. – Тож доводиться носити в сумці необхідні медикаменти. То й що, що ноша важка? Все одно комусь це треба робити.

Ось така сільська мобільна медична й соціальна допомога на двох ногах двічі на тиждень...

Місцева церкваНе тільки з освітою, а й культурою в Мілівцях повний гибляк. Сільський клуб давно зачинений на клямку. Добре, що хоч є сторож, то ще всі вікна й двері цілі.

Перед клубом, як і в сусідніх Кудринцях – пам'ятник загиблим солдатам із темно-червоною зіркою і... Ленін з відбитим носом. Якась містична дивина Надзбруччя: там, де пам'ятники радянському вождю мали валитися в першу чергу, вони стоять. Та й який вже Ленін з відбитим носом? З нього можна зробити кого завгодно, навіть Кобзаря...

Мають Мілівці і власну духовну святиню, щоправда, вона знаходиться не в селі, а на території місцевого інтернату. У 1715 році тут була збудована церква Знесіння, яка через 75 років свого існування згоріла. Новий храм святого Пантелеймона, освячений в 2010 році, збудували за кошти парафіян. Службу в ньому править отець Василь зі Слобідки-Рихтівської.

Директор інтернатуДЕРЖАВА В ДЕРЖАВІ
Так, як Ватикан у Римі, Мілівецький інтернат, що знаходиться при в'їзді в населений пункт, схожий на своєрідне село в селі. Можливо, на перший погляд дивно звучить, але спробую пояснити.

Спецзаклад на березі Збруча з'явився в 1951 році. Будинок для інвалідів Великої Вітчизняної війни, як він тоді називався, був розташований в приміщенні колишньої прикордонної застави, що діяла в Мілівцях до 1940 року. Перших поселенців прийняли в листопаді 1952 року. Це були одинокі інваліди, які потребували стороннього догляду та опіки. Протягом 20 років інтернат знаходився в статусі будинку для інвалідів. За цей час його територія значно розширилася, було збудовано новий корпус. У 1971 році заклад перепрофілювали у психоневрологічний інтернат, а його пацієнтками стали жінки з різними психоневрологічними захворюваннями. З квітня 1994 року комунальний психіатричний заклад «Мілівецький психоневрологічний інтернат» очолює Іван Прокопов.

Роботу люди мають– Не кажіть дурдом, – просить під час розмови Іван Григорович (на фото праворуч). – Це образливо, зрештою, ніхто не знає, що його чекає. Узагалі, ще треба розібратися, де дурдом – у нашому закладі чи країні загалом.

Кожна людина, що потрапляє сюди – це окрема доля, іноді така несподівана, що навіть важко уявити, як у минулому відомі, успішні та розумні стають пацієнтами Мілівецького інтернату. Легше, якщо можна визначити таким словом, людям, які з народження інакші – вони навчаються у спецзакладі й продовжують у ньому життя. Узагалі, все їхнє життя поділене на два спецзаклади – дитячий і дорослий. І в одному, і в іншому вони відвойовують власне місце під сонцем. 

ТрудотерапевтНайважче бачити тих, кого хвороба звалила зненацька. У таких світ дійсно ділиться на «до» і «після», а в їхніх родичів – поготів. Часом людина сама усвідомлює – все, рано чи пізно поїде дах, або ж вона дізнається про свою хворобу, невідворотні процеси якої вже почалися. Хтось збирає речі й свідомо їде у спецзаклад, але більшість чекає, коли хвороба захопить у полон остаточно й назавжди. Повністю вилікувати психічні розлади неможливо, можна лише полегшити людині перебування на цьому світі, створивши максимально комфортні умови.

– Дехто нарікає, мовляв, чому держава повинна утримувати таких людей? – піднімає на гора вкрай делікатне питання директор закладу. – Добре, але куди подітися всім цим людям? Якщо ми не бачимо чи не помічаємо хворобу, це не значить, що її не існує.

кімнати в інтернатіПацієнти інтернату, самі розумієте, різні – веселі, спокійні, агресивні, їм важко керувати власними емоціями, контролювати думки, а комусь взагалі відрізняти реальне від надуманого. Не кожен зможе працювати в таких умовах, хоч сьогодні Мілівецький інтернат забезпечує роботою майже сотню працівників зі всієї округи – з Мілівців, Слобідки-Рихтівської, Чорнокозинець та навіть Збручанського Тернопільської області. Правда, й навантаження колосальне – на одну санітарку 25 хворих. На жаль, не європейські стандарти.

Інтернат розрахований на 180 хворих, у різний час тут на державному забезпеченні перебували від 150 до 260 жінок.

На більше 3 га землі знаходяться два двохповерхові приміщення, з'єднані між собою теплим переходом, є їдальня, лазня, пральня, приміщення для відвідувачів і обрядів (так, і похованням тут займаються, коли хворий не має родичів). Діє медпункт і навіть стоматологічний кабінет, де працює лікар Наталія Ганіна. Також є магазин, в якому товари купують не лише пацієнти закладу, а й мілівчани. 

Господарство інтернатуДо розпаювання сільських наділів інтернат мав власну бригаду, яка обробляла більше 800 га поля, ферми, худобу, вівці. Такий собі міні-колгосп. Сьогодні ж землі мілівчан орендує ПП «Аграрна компанія-2004», правда, в інтернаті залишилося власне підсобне господарство, хоч і не колишніх масштабів. На 32 га землі сіють пшеницю, вирощують городину. Тут ще й досі тримають худобу, майже два десятка голів ВРХ, й забезпечують заклад свіжим молоком. Пацієнтів залучають до трудотерапії.

– Не кожному можна працювати, – пояснює інструктор з трудотерапії Антоніна Кулібік. – Проте для когось робота по господарству залишається, можливо, єдиним зв'язком з реальним світом. Тож разом збираємо лікарські рослини, вишиваємо, плетемо, робимо різні поробки. Вони (пацієнти – прим.Авт.) як малі діти, пишуть листи, малюють малюнки на згадку. Надзвичайно щемлива робота, я вам скажу...

В інтернаті, наче в мурашнику – постійний рух, тут кипить життя. Іван Прокопов, як вправний господар, знає, як цьому складному механізму давати раду. «Напишіть, що наш директор найкращий», – просять його працівники. 

вже не вождьМілівецький інтернат, незважаючи на своє специфічне призначення, – єдиний живий острівець у селі, така собі надія і для тих, хто шукає роботу, і для тих, хто втратив сенс життя...

P.S. Що сказати про Мілівці наостанок? Віддалене, загублене, на межі між реальністю і забуттям. Перспектив – нуль, життя (не враховуючи інтернату) ще менше. «У нас мальовнича природа», – кажуть люди. Але й це твердження відносне. Якщо відкинути наявність інтернату, то до власне села тут нікому немає діла – жоден соціальний об'єкт не працює так, як потрібно. А, можливо, комусь потрібно, щоб тут саме так працювали?!...

Як окрема інституція Мілівецький інтернат на чолі з директором Іваном Прокоповим заслуговує на оцінку відмінно, але як село Мілівці тягне на слабеньку «двієчку», поставлену всьому, що рухається двічі на день чи тиждень...

Свою оцінку, шановні читачі, ви можете поставити в соцмережах групи «Сільський контроль» чи на сайті klyuch.com.ua в розділі «Опитування».


Теги: Сільський контроль, с.Мілівці

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Послуги

Производство подставок под мобильные телефоны на витрину.
Любые размеры под заказ и со склада.
http://promplastic.com/content/33-podstavki-dlya-telefonov-na-vitrinu




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.