Перейти на мобільну версію сайту


03.05.2013

І ВІЙНА, І КОХАННЯ - ОДНІ НА ДВОХ

Мов двоє голуб’ят, сидять поруч, узявшись за руки, Іван та Зіна Куб’яки. Йому нещодавно минуло 89, їй – 91. Ця закохана пара пройшла крізь вогонь Великої Вітчизняної, після війни підіймала з руїн рідне село, виховала шестеро доньок. Усе життя - у праці та любові. Струджені руки вже не можуть працювати, ноги – ходити, але чи може серце перестати кохати?!
На території Ходоровецької сільської ради, до складу якої входять Ходоровці, Островчани та Княгинин, у живих залишився єдиний ветеран Великої Вітчизняної війни, корінний ходоровчанин Іван Куб’як. У селі його називають «свяченим». Нині сивочолий ветеран та його дружина почуваються не вельми добре, їм важко говорити, ще важче пригадувати давно минулі роки. Тому про своїх батьків зголосилася розповісти наймолодша з дочок - Зіна, біля якої старенькі доживають свого віку.
Іван Михайлович народився 1924 року, а Зінаїда Олександрівна – 1922-го. У 41-му німецькі окупанти вагонами вивозили нашу молодь на роботу в Німеччину. В одному з таких вагонів їхав 17-річний Іван, а в іншому – 19-річна Зіна. Чужина зустріла їх не надто люб’язно. Мати нашої співбесідниці пригадувала, якою важкою була праця в трудовому таборі, де такі ж як вона дівчата виготовляли деталі для воєнних літаків. Уже під кінець війни жінок позабирали до себе додому місцеві мешканці. Про нашу перемогу Зінаїда Олександрівна почула аж під Віднем.
- Мама часто розповідала, як німці знущалися з наших жінок, - говорить Зінаїда Іванівна. – Скільки вони, бідні, натерпілися на чужині!
А от батько Іван Михайлович не став миритися з долею. У перші роки війни він працював у ветеран.JPGгосподаря. Та смиренно приймати приниження – не в його крові! Хлопчина сміливо давав відсіч німецьким хазяям. Зухвалого юнака вирішили відправити у концтабір на «перевиховання». Разом з іншими «невгодними» українцями, його везли туди вантажівкою. Іван добре розумів, що вибратися з концтабору буде нелегко, а тому не відкладав цю справу. Разом із ще одним чоловіком вони непомітно вистрибнули з автівки. Змучені, знесилені, але такі щасливі утікачі благополучно дісталися до лінії фронту. До кінця війни Іван Михайлович служив у танкових військах. Брав участь у форсуванні річок Вісла й Одер. Був поранений, переніс контузію. Лікарі так і не ризикнули забрати осколок, який причаївся біля самісінького серця відважного танкіста. Поки Іван Михайлович у госпіталі боровся із смертю, його батькам прийшла «похоронка» на сина. Декілька місяців старенькі оплакували свою дитину, аж поки бравий солдат з повними грудьми нагород не з’явився на рідному порозі.          
Одразу ж після війни Іван та Зіна побралися. Він все життя працював механізатором у колгоспі, вона – дояркою і ланковою. За словами нашої співрозмовниці, батько дуже хотів мати сина, а натомість Бог дарував їм аж шестеро дочок.
- Аж нині тато радий, що в нього тільки дочки, - жартує Зінаїда Іванівна. – Каже, що має коло кого віку доживати. Бо хіба сини так доглянуть, як дочки?.. Останніми роками кожних два місяці батько проходить курси лікування. Сам знаходитися в лікарні не може, мати його теж не догляне, бо вже її треба доглядати, тому я сиджу біля нього. Якби ж то держава піклувалася про інвалідів. 7 гривень на місяць отримуємо по догляду за лежачими. Хіба це не знущання?! Змушена трохи підробляти. Як на якийсь місяць-другий їду, то за батьками доглядає мій чоловік Сергій.      
За своє життя Іван Михайлович не викурив жодної цигарки, а от щодо чарчини, то у свято міг випити, і не одну... Зараз хіба що на День Перемоги вип’є кілька крапель – навіть 50 г його серце може не витримати.
На запитання, що допомагає батькам так довго триматися на цьому світі, наша співбесідниця відповіла:
- Я зробила для себе такий висновок: щоб довго жити, треба працювати. Батьки все життя тяжко працювали, вдосвіта вставали, пізно лягали, але ніколи не жалілися на свою долю. У хаті не було сварок, батько дуже любить маму, завжди любив, і вона у ньому душі не чаяла. Іноді зайду до них у кімнату, а вони, як голуб’ята, узявшись за руки, про щось своє гомонять. Диву дивуюся: стільки років пройшло, стільки труднощів, горя, сліз перенесли, а любові не втратили. Ото, напевно, тая любов тримає їх на білому світі...

Теги: людські долі

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.