Перейти на мобільну версію сайту


20.06.2014

ДРУЖБА ДО ГРОБУ

Сонце поволі тягнуло в зеніт полудневого воза. Чисте небо вилискувало блакиттю. Пташки затихли, набираючи голосу для вечірнього співу. У річці час від часу скидалась риба. Здавалось, вона хотіла злетіти до сонця, та, не в змозі подолати такий далекий шлях, гепалась у безнадії в рідне плесо.
У густій, високій траві причаїлись двоє хлопченят. Лежали горілиць, спостерігаючи за сонцем.
- А давай дружити довго-довго, до кінця життя? - подав ідею Вітько.
- А давай! - миттєво підтримав затію товариша русявий Дмитро і наставив дитячу долоню. - Вдаримо по руках?
Дзвінкий дитячий ляпас пронулав у відповідь. Хлопчаки, взявшись за руки, дременули по густій, майже в зріст траві, лишень п’ятки вилискували, мов сонячні зайчики, замітаючи за ними сліди...

* * *
... - Дмитре, зажени корову до обори, - крикнула мати, забачивши біля тину постать сина.
- Не вгледілась, а який красень вимахав, - тільки й подумала. - І товариша має гарного - Вітька. Водою їх не розіллєш - усюди разом. Ген дивись, знову десь вешталися.
- Доброго вечора, тітко Ганю, - поспішив привітатися Вітько. - Як Ви будете не проти, то ми би з Дмитром гайнули до річки. Водичка надвечір теплесенька - краса!
- Та вже здорові лобуряки, йдіть, але довго не баріться, - сварливим, але лагідним голосом наказувала жінка.
Поки Дмитро заганяв корову, Вітько набрав з колодязя холодної води, на ранок для худоби. Обидвоє, штовхаючись та регочучи, зачинили хвіртку й подалися в бік річки.

... - Прийду з армії, женюсь на Оленці, - мрійливо розповідав про плани на майбутнє Дмитро, сохнучи на березі після вечірнього купання. - Вітьок, тільки чесно, як вона тобі?
- Дівчина гарна, що й казати! - доразу випалив товариш. - І господиня вправна, і красива. Якби вона на мене оком кинула, сам би женився. Але що б то ми через бабу сварилися?
- Ми ж друзі до кінця життя? - примружився Дмитро, - чи не так?
- Спитаєш таке дурне, їйбо! - сплюнув Вітько й голосно розреготався.

* * *
Оленка як і годиться чекала Дмитра з армії. Нарешті він повернувся. За якийсь місяць прийшов з війська і його найліпший товариш. Вечорами село гуділо й репалося від молодечого запалу. Музики рвали струни до самісінького ранку, ноги боліли від танців, губи - від цілунків. Здавалося, молодість не закінчиться ніколи. По селу тільки й мови було, що про Дмитра й Вітька, Вітька та 661a0831f76391c75e184ff0988b2131.jpegДмитра. А які дотепники, а роботяги! Оце дружба, оце побратими!
- Молодий я молодий, нежонатий, - пізно ввечері Дмитро влетів у хату після чергових гулянь та й так і завмер на порозі. - Татку, що? - тільки й промовив.
- Біда, синку, - видавив з себе сивий батько. - Мами не стало...
Ганна, що весь вік прожила з Тонофієм, родила йому купу дітей, з яких вижило й виросло лишень п’ятеро, лежала на лавці. У висохлих руках палала свічечка. Дмитро впав перед ненькою на коліна, заридав як мала дитина. Цілував мамині воскові пальці, згадуючи, як і ляпаса не раз отримував від її рук, і яке тепло було від її долонь, і як куйовдили ті пальчики його русяве волосся й пахли спечненим хлібом і свіжим кропом.
Ще вчора осінь була золотавою і привітною, а сьогодні нависла важкою хмарою над душею юнака. Дощ періщив, не зупиняючись. Ганну поховали, діти роз’їхалися по домівках, лишень Дмитро, якого мати так сподівалася, але не встигла оженити, залишився біля батька. Помаленьку обидвоє тамували біль, поралися по господарству, вчилися жити вдвох...
Ані колишніх танців, ані співів не хотілося. Дмитро ладен був і з хати не виходити, якби не його товариш. Вітьок ходив за ним немов тінь, в усьому допомагав, де словом, де ділом, від Оленки постійні привіти передавав, аби лишень той не падав духом.

* * *
Не встигли справити за Ганну сорок днів, як уже й Різдво на порозі. Уперше відсвяткували скромно: пом’янули померлих, з’їли по ложці куті. Дмитро поніс вечерю хресним батькам та й знову зачинився в хаті.
- Слухай, товаришу, скільки можна скиглити? - за кілька днів на порозі з’явився Вітько. Струшуючи з кожуха сніг, він переповідав Дмитрові пригоди, що трапилися під час різдвяних колядок. - Трофим знову побився з Іваном. Понапивалися, ледве розборонили. На ранок питають їх, чого чубилися? А вони ні бельмеса, хіба годні згадати? Правда, казали, що Катерина Іванова стріляла очима на Трохима. А Іван це побачив, от і конфлікт. До речі, Оленка твоя на тебе ображається. Відтоді, як тітка Ганя померла, ти до неї ні ногою. Дивись і стежку хтось другий протопче, - жартома пригрозив пальцем.
- За стільки років ніхто не протоптав, - усміхнувся Дмитро й, ніби струшуючи з себе втому, вмить стрепенувся. - І справді, що це я сиджу як той бурмило? А давай на Маланку музики закажемо, по селу пройдемося, як у старі часи. Щоб гуділо, аж на той бік річки було чути, як ми гуляємо!
- Оце діло, братчику, кажеш! - потирав руки Вітько. - Я всім нашим скажу. І Трофиму, й Івану з Павлом, Катерині, Оленці. Оце помаланкуємо!

* * *
- Татку, ми з товаришами маланкувати йдемо, - Дмитро одягнув кожуха й настовбурчив на голову шапку. Вхопився за клямку й усміхнувся до батька. - Ти мене не чекай, лягай спати, буду пізно.
- Добре сину, але до родини зайти не забудь, - промовив старий Тонофій, сідаючи ближче до грубки.
... Музики шматували село запальними піснями. То в одному кінці, то в іншому злітала до неба мелодія сопілки, її підхоплювала в міцні обійми труба, залітав до гурту тромбон, час від часу нагадував про себе барабан. Чоловічий крик, свист, жіночий писк і загальний регіт кружляли в танці Маланку.
І в цьому кавалку рідних, з року в рік знайомих мелодій ніхто й не помітив, як один гурт від’єднався від веселого загалу й вперся кілком у роздоріжжя.
- Чого ти виступаєш, Дмитре? - вирячившись хмільним поглядом на товариша, запитав Вітько. - Не хочеш танцювати, не танцюй. Не співаєш, то хто ж змушує? Пий чи ми заливаємо?
- Та чого ти з ним нянчишся?! - вліз у балачку Трохим, що давно заздрив парубкам. - Носишся за ним, шмарклі підтираєш, а йому все не до шмигу.
- Це мені шмарклі підтирають? - закипів гарячковитий Дмитро. - Ану, Олено, ходімо звідси!
- Вона з тобою не піде! - з притиском, наче забиваючи кілки в серце, відчеканив кожне слово Вітьок.
- Як це не піде? - Дмитро намагався схопити дівчину за руку, але та рвучко відступилася на крок від хлопця.
- Бо вона вже з Вітьком, - приснула в рукав захміліла Катерина й одразу ж прикусила язика, сховавшись за спину Івана.
- Як? Що? - Дмитро зблід, стиснув міцніше кулаки і хмарою пішов на Вітька.
- Тримай його! - хтось вхопив за рукав, інший налетів ззаду.
Почалася бійка. Хлопці дерлися як здорові бугаї. Розборони їх зараз і запитай, чого б’єтесь, ніхто б не відповів.
- Бий його! - розігріті горілкою й піснями, парубки кинулися на Дмитра.
Почувся глухий звук і жіночий зойк.
- Придурки, ви його забили! - репетувала Катерина.
- Тихо, вгомонися, дурна! - першим спам’ятався Вітьок.
Молодь обступила Дмитра, що лежав на землі. Біля нього валявся металевий кийок. Вітьок упав на коліна біля товариша, приклав голову до його грудей - не дихає.
- Хто притягнув цей кийок? - зашипів у натовп. - Це ти? - кинувся до Трофима.
- Угомонися! - став між ними Іван. - Що будемо робити?
- Треба сховати його. Хлопці, тягніть, - закомандував Микола, показуючи на скирду з кукурудзиням, що стояла неподалік Мотриного обійстя. - Приклавши тіло бадиллям, чоловіки знову зібралися до гурту. Дівчата стояли бліді, немов полотна.
- Як хтось розкаже, то всім нам тюрма, - виніс вердикт Микола і додав. - Дізнаюсь, хто здав, той там саме буде.

* * *
83735934_zima_toska.jpg... Наступного ранку випав добрячий сніг. Він встиг не лише замести сліди нічного злочину, а й стерти їх аж до весни. До перших півнів товариші навідалися до баби Мотрини й про всяк випадок попередили її, аби мовчала. Інакше...

* * *
- Діти, ви Дмитра не бачили? - збентежений Тонофій під обід прийшов до старшого сина.
- Ні, тату. А Вітька питали?
- Та питав, уже півсела оббігав. Ніхто нічого не знає: одні його біля річки останній раз бачили, інші - біля клубу, треті - біля польового стану.
- Знайдеться, тату, - втішали старого, котрий ще не оговався від смерті жінки. - Хлопець молодий, може в якої дівчини затримався?
... - Мотре, ти Дмитра мого не бачила? - крикнув Тонофій бабі, що несла до хати дрова. - Я тут біля тебе недалеко знайшов його шапку. На дереві висіла.
- Нічого я не бачила, сліпа я, - баба непомітно перехрестилася й шустнула в хату.  
... - Сину, мій сину, де ти, моя дитино? - гарячі сльози навертались на дідові очі, миттєво перетворюючись у дрібні крижинки.
Кинувся до ворожки, але та лишень скрутно похитала головою й мовила: «Ви його не шукайте, бо не найдете. Він у воді. Вечірньою порою прийде до вас жінка і скаже, що він вже знайшовся»...

* * *
Увесь лютий місяць Тонофій ходив до річки, раз за разом кидаючи в ополонку сітки. Від сина за цей час так і не було жодної звістки.
Дмитро ніколи не снився, тільки Ганна. Приходила вся в білому, сідала скраєчку на постіль, дивилась зажурено на свого чоловіка, зітхала важко й зникала... «Ганно, де наш син?» - кілька разів пробувував запитати в неї Тонофій, та покійниця лишень важко зітхала й розчинялася в повітрі...
У перші дні березня скресла крига. Весна виявилась напрочуд ранньою, навіть трохи нетерплячою.
Дмитра знайшли місцеві рибалки за кілька кілометрів за течією, міцно зв’язаного, з мотузкою на шиї. Як і передбачала віщунка, ввечері звістка дійшла і до Тонофія.
Через кілька днів тіло покійника привезли в село. Ніби й не було тих півтори місяці водяного полону - лежав наче живий. «Безневинна людина ніколи не пропаде», - перешіптувалися люди, поглядаючи на гурт його товаришів, котрі стояли з кам’яними лицями на подвір’ї.
... З цвинтаря йшли парами. Катерина з Іваном, Микола з Тетяною, Трохим з Настею і Вітьок з Оленкою. Йшли мовчки, слова дерли горло, але назовні не лізли.
«Бачиш, Ганна пішла й молодшого за собою забрала», - бубніла до сусідки баба Галина. Жінки порівнялися з молоддю.
- Без товариша ти залишився, - не витримала язиката Галина й стрельнула в’їдливо в бік Вітька. Той лишень дужче опустив голову й міцніше стиснув за руку Олену.
- А як дружили! - підтримала розмову журлива Явдоха. - Така була дружба, рахуй, на все життя!

* * *
І місяця не минуло, як запальний Трохим розбився на смерть, ганяючи на мотоциклі. Вітько оженився на Оленці. Вік його виявився недовгим - думки не давали спокою, та так, що наклав на себе руки. Кожному доля віддячила за 23-річного Дмитра. Навіть дітям і внуками залишилося...

Теги: життєві історії

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Послуги

Производство подставок под мобильные телефоны на витрину.
Любые размеры под заказ и со склада.
http://promplastic.com/content/33-podstavki-dlya-telefonov-na-vitrinu




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.