Перейти на мобільну версію сайту


13.09.2019

ЗАЛИШАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ТЕ, ЧОГО ТИ ДОСЯГ САМ

ШевчукНеймовірно спокійний ззовні й надзвичайно енергійний всередині, він живе роботою і сім'єю, але ніколи не змішує ці два поняття. Толерантний, виважений, добрий і надійний, не боїться ставити високі цілі й крок за кроком рухатися до мети, адже вважає це краще, аніж філософствувати й нічого не робити. Усе це про нашого ювіляра Віталія Шевчука, головного лікаря Кам'янець-Подільської центральної районної лікарні, який 19 вересня відзначатиме 40-ліття.

Віталій Шевчук народився у Кам'янці-Подільському. Його шкільні роки пройшли в мальовничому селі Жванець, на кордоні трьох областей. Після закінчення навчання вступив до медучилища, а згодом закінчив факультет «Лікувальна справа» Буковинської державної медичної академії. Отримавши диплом лікаря-хірурга, повернувся до рідного дому. З 2001 року почав працювати в Центральній районній лікарні. Спочатку – лікарем-хірургом, згодом – лікарем УЗД.

У 2014 році став головним лікарем ЦРЛ.

На наше запитання, звідки виникло бажання обрати медичну стежку, Віталій Іванович пояснив: «Лікарів у родині не було. Батьки мої все життя пропрацювали в колгоспі, а мене і старшого брата потягнуло в медицину. До речі, жодного разу не пожалкував про свій вибір».

Інтернатуру проходив у Кам'янець-Подільській центральній районній лікарні. Навіть не думав, що пройде якийсь час і я керуватиму цим закладом. Просто працював, ніколи не зупинявся на досягнутому, постійно вдосконалювався і завжди думав на декілька кроків вперед.

– Коли Вам запропонували стати головним лікарем Центральної районної лікарні, не було сумнівів, що не впораєтеся з цією посадою?

– Ні, навпаки, для мене це був своєрідний виклик, можливість показати власні здібності. А те, впорався я з цим завданням чи ні – нехай оцінюють по моїх справах, зроблених впродовж останніх п'яти років. Нових знань я не боюся, навпаки, все нове мене цікавить. Узагалі дотримуюся думки, що перед собою потрібно ставити великі цілі, завжди прагнути більшого, проте ніколи не йти по головах заради задоволення якихось кар'єрних амбіцій. Безумовно амбіції мають бути, але здорові.

Відверто, нинішня посада навчила мене стриманості. Раніше я був стовідсотковим холериком. Мені потрібно було встигнути зробити все і негайно. З часом вийшло як у Омара Хайяма: «Хто життя зрозумів, той не поспішає»...

Перший такий виклик на посаді голов­лікаря, з яким зіштовхнувся, був цілковито господарським. Потрібно було зняти ворота в лікарні, так як вони не потрібні, і вимурувати стовпчики. Це ж найпростіше, адже якби я таку роботу робив вдома, це зайняло в мене від сили аж два дні. А тут заледве не два місяці – настільки все було бюрократизоване.

– То державна бюрократична машина трохи збила Ваш молодечий запал?

– Трохи збила, але не зупинила. Навпаки, навчила розставляти пріоритети, планувати й мислити стратегічно. Так почалися зміни в Центральній районній лікарні, які грунтувалися на трьох китах – матеріально-технічна база, кваліфікація лікарів та інформація. Щоб про лікарню говорили, потрібно було створити відповідні умови, зробити все, щоб медики захотіли навчатися і про нас дізналося якомога більше людей, які би хотіли звертатися саме до нас за медичною допомогою.

Як у Європі з доріг, так і ми почали з благоустрою прилеглої території та під'їзду до лікарні. Далі – ремонт операційної, санвузлів, оновлення матеріально-технічної бази. Коли з'явилося нове обладнання, лікарі почали підвищувати свою кваліфікацію, бо вже мали на чому працювати. На черзі в нас оновлення відділення екстреної медичної допомоги, ремонт якого ми успішно завершуємо.

Відверто, я не люблю ремонти із серії «Побілив, пофарбував, начепив медалі за заслуги». Такий варіант цілком годиться для піару і викинутих на вітер грошей, але не для лікарні. Краще робити все поступово, крок за кроком, але якісно і на роки.

Хто би що не говорив, але медичну реформу вже ніхто не відмінить. Зміни, які вона несе, неминучі. Це ми бачимо і по реформуванню первинної ланки, на черзі – вторинна, а за нею і страхова медицина, без якої все не буде рухатися в правильному напрямку. Ми маємо йти в ногу з часом, думати стратегічно та масштабно і приймати відповідні рішення. Тоді все складеться, будуть зміни, якісні та позитивні, про які мріє кожен з нас.

Дарина– Віталіє Івановичу, скільки Вас знаю, Ви постійно говорите про роботу, про своїх колег, успіхами яких надзвичайно пишаєтеся. Натомість мало хто знає про Ваше особисте життя. Воно у Вас за сімома замками, чи Ви роботу й дім не змішуєте, точніше не несете роботу додому, а залишаєте її за порогом власного будинку?

– Я намагаюся це робити. Звичайно, є ситуації, коли, зачинивши двері в дім, ти повністю не позбуваєшся робочих питань, принаймні думки про них приносиш. Але те, що вдома ти належиш сім'ї – це істина, якої намагаюся дотримуватися.

Удома в мене інші обов'язки, на роботі – свої, і це не повинно переплітатися. Вдома на мене чекають дружина Наталя і донечки Дарина і Софія. Дар'я навчається в Хмельницькій прикордонній академії на юридичному факультеті. Були в неї певний період плани на медицину, але минули і, думаю, це на краще. Лікарем бути важко, відповідально. Для жінки, а особливо для доньки, хочеться іншої професії, більш спокійної. 

Молодша Софійка – школярка, перейшла в 3-клас.

– А вона не думає піти батьківськими стопами?

– Ні, в неї плани на керівні посади (сміється).

– Не важко жити в такому жіночому царстві? Узагалі, у вихованні Ви який – строгий, як зазвичай батько чи м'який як мати?

– Я швидше добрий. Головне, щоб діти прислухалися до твоєї думки, щоб розуміли, що мама з татом – це важливі у їхньому житті люди, які завжди допоможуть, порадять, підтримають, бо їм з висоти власного досвіду видніше, як зробити краще. Ніхто не хоче гіршого для своїх дітей. Намагаюся пояснювати, чому так краще, а не інакше, наводжу приклади. Це спрацьовує. Треба вміти говорити, але при цьому ставити певні рамки, бо для всього, навіть для дорогих речей, є свій час і місце. Статус нічого не вирішує, мода минає, залишається тільки те, чого ти досяг сам – твій авторитет, твої знання і твоя життєве позиція.

Софійка– Якщо би можна було себе охарактеризувати кількома словами, що б Ви сказали про Віталія Шевчука, який він?

– Добрий, справедливий, чесний, без подвійних стандартів.

– Ваша сім'я для Вас – це...

– Це моя опора і підтримка. Вільний час, який маю, намагаюся провести з родиною. Мені надзвичайно пощастило з дружиною, вона вміє налагоджувати побут, їй можна довіритися, вона завжди порадить, підкаже як краще. Наталя – моя справжня підтримка. Немає нічого кращого, коли тобі хочеться повертатися з роботи додому і знати, що тебе там чекають. Це дуже важливо!

– Як познайомилися зі своєю половинкою?

– У лікарні. Я вже працював, а Наталя прийшла у справах. До речі, раніше ми разом навчалися в медучилищі, але в різних групах, тож особливо й не звертали уваги один на одного.

– Вірите в долю?

– Після таких випадків? Звичайно! А ще вірю, що 90% проблем людина створює собі сама, і лише 10% – це збіги обставин, які неминучі, до яких ти, можливо, йшов довгий час.

– Хто головний у родині Шевчуків – Ви чи дружина?

– У нас немає такого, все залежить від розподілу обов'язків. Зовнішньою політикою і фінансами займаюся я, внутрішньою, домашньою – Наталя, але всі важливі рішення приймаємо разом.

– Домашньої роботи не цураєтеся, не ділите її на чоловічу і жіночу?

– Ні, не бачу нічого поганого в тому, якщо чоловік допоможе дружині на кухні. Але найбільше, що я люблю робити – це прати (сміється). Натиснув кнопку і працюєш.

– Ідеальний відпочинок для Віталія Шевчука який?

– З сім'єю і близькими друзями. І обов'язково пасивний, аж ніяк не активний. Динаміки мені вистачає і на роботі. Часом у мене буває настільки шалений ритм, що просто хочеться відключитися, побути в спокої, щоб набратися сил – і знову тільки вперед!

З дружиною– А хобі маєте?

– Відверто, думав над цим питанням. Хтось полюбляє риболовлю, хтось – полювання, для когось у пріоритеті екстримальні види спорту. А моє хобі – це робота. Часом жартуємо з колегами і я кажу, якщо ви мене побачите на велосипеді, з вудочкою і рушницею, то вважайте, що все, я втратив інтерес до життя (сміється). Так, робота – це моє хобі, бо мені завжди тут цікаво.

– Віталію Івановичу, в кожного на життєвому шляху трапляються люди, які чогось вчать, надихають, стимулюють не зупинятися на досягнутому. Хто були Вашими вчителями по життю?

– Звичайно, перші і найголовніші вчителі – це мої батьки. Знаєте, дуже важливо, щоб у житті тобі траплялися розумніші за тебе люди. З ними хочеться бачитися, спілкуватися, переймати досвід. Але разом з цим, важливо залишатися собою за будь-яких обставин. Не копіювати чийсь стиль чи поведінку, а мати власний.

Коли починав працювати в Центральній районній лікарні, моїм вчителем був відомий кам’янецький хірург Іван Павленко, на превеликий жаль, нині покійний. Він прищеплював професійність у роботі. Міг поставити будь-який діагноз і не помилитися. Із ним можна було йти в операційну без остраху, що можемо не впоратися, настільки він був впевнений у власних силах. 

Потужний управлінець із прекрасним почуттям гумору Аркадій Флаксемберг навчив мене бути не тільки лікарем, а й людиною. Він не говорив багато, але кількома фразами міг розповісти все про тебе чи ситуацію, що склалася.

Зрештою такої доброти, як у Якова Цуглевича, в людях не зустрічав. Він уміє пробачати, тримати удар замість інших, і ця його доброта ллється через край. А ще Яків Миколайович надзвичайно комунікабельний. Де би ми не були, у нього завжди знаходилися друзі чи знайомі – чи в область їдемо, чи в міністерство, скрізь він наче свій. Така надзвичайна легкість та відкритість. Цими людьми захоплююся й надзвичайно їх поважаю. 

Легко працювати, коли є підтримка. Мені пощастило йти пліч-о-пліч з начмедом Іриною Костинською та завідувачем поліклінікою Віктором Москалюком.

Знаєте, є така цікава фраза: «Розумним можна народитися, а от мудрим стати тільки після 40 років». Життєва мудрість тобі не дається з народження, її треба набратися, пройти у житті певні етапи. І якщо ти зустрічаєш мудру людину, поспілкуйся з нею. Бо поки ти ще щось плануєш зробити, вона, можливо, вже цей етап пройшла і тобі буде легше, маючи в запасі певні поради, впоратися з життєвими викликами.

– У відомому кінофільмі звучала фраза: «У сорок років життя тільки починається». Погоджуєтеся з нею?

– Частково. Життя має свої етапи, в кожного воно різне. На мою думку, 40 років – це етап розквіту, коли ти вже маєш за плечима певний багаж знань і ще не втратив сили, аби щось зробити, себе реалізувати і досягати поставленої мети.

– Віталіє Івановичу, що підштовхує Вас до змін, допомагає іти до мети?

– Фраза: «Чому не я?». Якщо це може хтось інший, то чому я цього не можу зробити. Безвихідних ситуацій не буває. Навіть, якщо вас з'їли, у вас є два виходи (сміється).
Головне – почати щось робити, а не філософствувати. Нехай помилятися, нехай пробувати і розчаровуватися, але не зупинятися на досягнутому. І результат неодмінно буде.
У мене є таке правило: 5-10 хвилин ти щодня маєш заматися тим, чим задумав. Тоді ти точно не будеш стояти на місці. Якось говорили з колегою на тему, як встигнути все зробити. Він мене запитав: «А їсти ти встигаєш?». І дійсно, ми встигаємо поїсти, але не знаходимо часу, щоб зайнятися собою, піти в спортзал, почитати книжку, зробити щось корисне для себе і сім'ї. Головне – правильно розставити пріоритети. І щодня потрібно робити крок назустріч своїй мрії, тоді в неї не буде шансів не здійснитися.

Теги: ювілеї, Віталій Шевчук

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.