Перейти на мобільну версію сайту


18.01.2019

ВОЛОДИМИР ЛЕНЮК: «ТРЕТІЙ ТОСТ У АФГАНІ ПІДНІМАЛИ НЕ ЗА ЛЮБОВ»

ЛенюкЩороку 15 лютого ми вшановуємо учасників бойових дій на території інших держав. І недаремно, адже за їхніми плечима – неоціненний досвід участі у військових конфліктах, що складається з крові й поту, фізичних та душевних травм, недоспаних ночей та сліз дружин і матерів.

А перші, про кого згадуємо в цей день – «афганці», адже саме 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишивв територію Афганістану – територію, на якій майже 10 років тривала війна. Тож сьогоднішня наша розмова зі справжнім бойовим офіцером, котрий не з чуток знає про афганське пекло, полковником запасу Володимиром Ленюком.

«ЧЕКАЙ МЕНЕ ВРАНЦІ НА СНІДАНОК»...
– Володимире Олександровичу, па­м'я­таєте той день, коли Вам повідомили, що мусите вирушати в Афганістан?

– Справа у тому, що я служив у елітних військах – 350-му парашутно-десантному полку («полтиннику» – рос.мовою), який був одним з кращих у Радянському Союзі. Ще з травня 1979 року у нас посилили заняття з бойової підготовки, почали частіше піднімати по учбовій бойовій тривозі. А ще ми знали про те, що на південному кордоні Радянського Союзу не все спокійно, отримували відповідну інформацію військовими каналами. Тому десь у глибині душі кожен з нас відчував у будь-який момент можуть віддати наказ вирушити в Афган.

Зрештою, так і сталось. Однієї грудневої ночі 1979 року посильний повідомив мені, що нас вчергове піднімають по бойовій тривозі. Сподівався, що вона учбова... Пам'ятаю, як сказав тоді дружині: «Чекай мене вранці на сніданок». А вийшло так, що повернувся аж через півроку, та й те – у відпустку. 

– А з якими думками вирушали в дорогу?

– Розумієте, в нас не виникало питання «їхати чи не їхати». Ми просто виконували свій військовий обов’язок. Та й система виховання, ідеологія були зовсім іншими, не такими, як зараз. До речі, спочатку групу, в якій я служив, «перекинули» на аеродром Чімкент – це під Ташкентом. І тільки там нам конкретно поставили задачу щодо дій в афганській столиці. До цього були лише здогадки.

У ніч з 25 на 26 грудня 1979 року ми перетнули кордон і приземлилися в Кабулі. Над Кабульським аеродромом була справжня карусель з літаків, кожному з яких на розвантаження відводилось рівно 5 хвилин, і знову в небо.

– Коли Ви вперше відчули небезпеку?

– Перших людських втрат ми зазнали ще на рідній землі. Так, один з офіцерів загинув ще при розвантаженні техніки з залізничної платформи у Бихово (Білорусія), звідки наш полк перелетів у Чімкент. Саме тут один із солдатів, мабуть, втратив самовладання, коли дізнався, що доведеться виконувати бойове завдання на території Афганістану, і втік з автоматом. Коли його намагались повернути, почав відстрілюватись, і сам загинув. А літак на підлеті до Кабульського аеродрому врізався в гору. На його борту було понад 40 військовослужбовців, усі вони загинули. Ось такі втрати пережив полк, ще навіть не розпочавши бойових дій.

ДОРОГАМИ ВІЙНИ
– Яким було Ваше перше бойове завдання?

– 27 грудня 1979 року наш полк по команді «Шторм-333» вирушив з аеродрому до Кабулу. Кожен підрозділ чітко знав свою задачу, порядок своїх дій. Були захоплені або заблоковані усі важливі урядові і військові об'єкти афганської столиці. Я зі своїм підрозділом здійснював блокування танкової бригади афганської армії. У цей же час один з батальйонів нашого полку разом з «мусульманським батальйоном» та іншими підрозділами брали штурмом палац Аміна (Дар-уль-аман). Власне, «мусульманський батальйон» – це офіцери радянської армії східної зовнішності, які задовго до штурму працювали в афганських військових структурах під прикриттям. Саме вони надавали інформацію нашим військовим про чисельність і озброєння, схему розташування приміщень тощо. Але під час штурму не було налагоджено чіткої взаємодії та взаємозв’язку, не всі десантники знали про «наших» у палаці. Зрештою, операція тривала близько однієї години і завершилась взяттям палацу і загибеллю Аміна. Ми тоді були впевнені, що оце й усе, незабаром вирушимо додому. Однак, не так сталось, як гадалось...

А пізно ввечері по місцевому радіо було оголошено: «Революційний суд засудив зрадника Хафізуллу Аміна до смертної кари. Вирок приведений у виконання». Було також оголошено, що новим генеральним секретарем ЦК НДПА став Бабрак Кармаль.

– Які ще яскраві враження залишив по собі Афганістан?

– Насправді кожен день там залишав по собі яскраві враження. Як приклад можу навести ситуацію, що склалась навесні 1981 року у місті Чагчаран (провінція Тор). Солдати місцевого афганського гарнізону захопили літак і блокували будинок губернатора. Причиною таких дій стало те, що їх несвоєчасно демобілізували. Від командира свого батальйону я отримав наказ озброїтись, взяти невеликий загін та вивезти губернатора з сім'єю у безпечне місце. Як зараз пам’ятаю: його та дружину, двох дітей та племінницю одягнули у свої бронежилети та вивели через тильні ворота, посадили у машину і на максимальній швидкості рушили у місце розташування батальйону. Усе відбулось блискавично: ні вартові, ні ті, хто блокували будинок губернатора, не встигли зорієнтуватись. І вже від’їхавши на достатню відстань, ми почули постріли у свій бік.

А якось, повертаючись у сутінках у пункт постійної дислокації, ми отримали інформацію про те, що дорогу, по якій ми рухаємось, мінують «духи». Необхідно було забезпечити проходження батальйонної колони. Однією з задач загону забезпечення руху, який я очолював, і була перевірка та знешкодження боєприпасів. Тож разом зі своїм колегою я близько чотирьох годин до болю в очах вдивлявся у темряві на дорогу, щоб своєчасно виявити пошкодження покриття. Вони могли свідчити про закладені міни або фугаси... Інколи йшли пішки, а за нами – ціла колона техніки, хлопці, кожного з яких чекають вдома живим і неушкодженим. Це колосальна відповідальність! Так ми пройшли-проїхали 60 кілометрів. Дякувати Богу, без втрат. Зрештою, таких історій можна пригадати не одну.

– Володимире Олександровичу, а при розмінуванні використовували собак?

Ленюк1– Був і такий досвід. У нашій саперній роті працювали дві дуже розумні істоти – німецькі вівчарки. Їх так само, як і особовий склад ставили на постачання, тобто харчами забезпечували не лише вояків, а й наших чотирилапих помічників. Однак, у спеку собаки могли ефективно працювати не більше години. Тож надовго вони у нас не затримались. Загалом же, виключно на собак у справі розмінування ми не покладались ніколи, бо людський досвід та інтуїцію не замінить ніщо.

– Чи піднімались у Афганістані якійсь особливі тости, коли збирались разом з бойовими побратимами?

– Повинен зізнатись, що третій тост ми зазвичай піднімали не за любов, як це прийнято, а за тих, хто в Афгані, живих і загиблих наших хлопців. Думаю, що наші дружини не ображаються за це на нас.

У МИРНЕ ЖИТТЯ З НОВИМ ДОСВІДОМ
– Скажіть, будь ласка, чи важко було адаптуватися до мирного життя після повернення з Афганістану?

– Для нас, офіцерів, це не було великою проблемою. Ми повернулись до звичної для нас справи – військової служби, а у рядових, мабуть, цей процес був більш болючим.

– Якби Вам запропонували після повернення продовжити служити в Афганістані, Ви б погодились?

– Думаю, що ні, адже ми були, так би мовити, «першопрохідцями», йшли виключно виконувати свій інтернаціональний обов'язок. А серед військовослужбовців, які йшли після нас, написавши рапорт за власним бажанням, мабуть, 50 відсотків вирушали на заробітки, чесні і не дуже.

– Підтримуєте зв’язок з тими, хто пройшов разом з Вами Афганістан?

– Звісно. Це і генерал-майор запасу, голова Української Спілки ветеранів Афганістану Сергій Чорнописький, і полковник запасу, голова ради ветеранів інженерно-саперних частин і підрозділів повітряно-десантних військ Росії Олександр Імяреков та чимало інших товаришів по службі. В основному, це десантники, адже саме у повітряно-десантних військах мав честі служити.

– Які книги чи фільми, на Вашу думку, правдиво відображають події Афганської війни?

– Перше, що спадає на думку – російський фільм «Дев’ята рота». Але у цій кінострічці чимало художньої вигадки. З літератури можу порекомендувати книгу військових журналістів Давида Гая і Володимира Снєгірьова «Вторгнення». Писалось вона по гарячих слідах і об’єктивно відображає афганські реалії.

– Який основний життєвий урок винесли Ви від перебування в Афганістані?

– Уже тоді я, ще зовсім молодий чоловік, впевнився: жорстокість породжує лише жорстокість. А тому зберігати людяність потрібно за будь-яких життєвих обставин, навіть на війні.

Ольга АЛФЕРЕНКО.


Теги: афганські долі, Володимир Ленюк

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.