20.10.2017

СЛАВНИЙ ЮВІЛЕЙ ЧАРОДІЯ ПІСЕННОГО СПІВУ

(До 70-річчя Івана Михайловича Нетечі).

Ім’я Івана Нетечі добре відоме не лише в нашому співучому місті, області, Україні, а й за її межами. Народився 20 жовтня 1947 р. у с.Бедриківці на Городоччині. З дитинства пісня назавжди увійшла в його життя. Навчався в місцевій 8-річці, Городоцькій середній школі №1, Кам’янець-Подільському училищі культури, на музично-педагогічному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Навчав дітей чарівного пісенного співу у місцевій середній школі №1. Створив учнівський хор «Ровесники».

1979 р. досвідчений майстер хорового співу Іван Нетеча організував дитячу хорову капелу «Журавлик», що стало важливою подією у мистецькому житті Подільського краю.

1990 р. хору присвоєно почесне звання «Народний хоровий колектив». Його репертуар налічує понад 115 різноманітних за стилем, художніми образами і характером творів, які виконуються переважно мовою оригіналу (польською, англійською, німецькою, іспанською, японською, латинською, литовською). Хористи отримують солідну музичну підготовку, частина з них стає митцями, окремі досить відомими. «Журавлик» 12 разів показував своє самобутнє мистецтво у країнах Європи.

У 1992 р. на базі хору відкрито дитячу хорову школу, в якій навчається понад 200 дітей. Цей своєрідний заклад став третьою хоровою школою в Україні, цього року він відзначив своє 25-річчя. Про досягнення «Журавлика» та в цілому хорової школи свідчать і участь у багатьох конкурсах та фестивалях, концертах, і багаточисленні нагороди, в тому числі й керівника закладу. Іван Нетеча став заслуженим працівником культури України. Хормейстер перебуває у розквіті творчих сил, є цікавою, неспокійною людиною, переймається долею України. А попереду нові пісні, знахідки, досягнення, успіхи, яскраві виконавці, фестивалі, конкурси, нагороди.

– Іване Михайловичу, все своє свідоме життя Ви присвятили чарівному світу мистецтва, яке стало сенсом і долею Вашого воістину подвижницького життя. Хто ж прищепив Вам любов до музики та пісні?

– Мої рідні, родичі, які гарно виспівували. Так, дід Василь володів чудовим тенором, успішно співав у церковному хорі. Я був постійним учасником шкільних хорів. І, звичайно, заслуховувався співом своїх земляків – дівчат і хлопців, на весіллях тощо. У післявоєнні роки на селі пісня лунала щодня і на кожному кроці.

– У місті та за його межами Вас знають як талановитого, вдумливого та успішного хормейстера. Чи мріяли Ви про диригентську паличку?

– Так. Спостерігаючи за вправністю керівника учнівського хору старших класів Городоцької середньої школи №1 Івана Величка, захопився, як мені тоді здавалося, магічними рухами диригента. Ще були у моїй юності сільський бібліотекар Марія Герасимова і директор Будинку культури Микола Мостовий, які схвально ставилися до моєї участі у художній самодіяльності і порадили вступити на курси керівників хорових колективів при Городоцькій дитячій музичній школі, які я закінчив з відзнакою. А остаточно мрія стати хормейстером визріла під час навчання в Кам’янець-Подільському училищі культури.

– Наша земля щедра на мистецькі таланти, зокрема, й на керівників хорів. Хто для Вас став взірцем як хормейстер?

– Викладач музично-педагогічного факультету місцевого педінституту Михайло Мослович. Незважаючи на свою молодість, він полонив філігранністю роботи, згодом працював у Чернівецькому педагогічному училищі.

– Вашим улюбленим дитям, гордістю є створена Вами 1979 р. народна дитячо-юнацька хорова капела «Журавлик», яка стала найяскравішим навчально-мистецьким колективом області, здобула популярність і високу репутацію і в місті, і в Україні, і за кордом. Чому було обрано таку романтичну назву колективу?

– Цей цікавий, улюблений у народі птах став оберегом, охоронцем української землі, у народних піснях він символізує вірність своєму дому. А таку назву запропонували діти. Виготовлений з дерева журавлик охороняє мене у робочому кабінеті.

– «Журавлик» – акапельний хор. Відомо, що співати без супроводу складно. Що Ви скажете про таку манеру співу?

– Академічна манера співу сповідує акапельне виконання. Таке існує і в традиціях українського народу. А народилася вона у церковних храмах, де дяки навчали співу. Звичайно, церковний хор співає без супроводу.

– Що приваблює дітей співати в «Журавлику»?

– Деякі вважають, що можливість бувати за кордоном. Якоюсь мірою це так. Та головне в іншому: це спів у чотириголосому хорі. Яка чудова гармонія! Яка краса! Яка насолода!

– Що ж забезпечує незмінний успіх «Журавлика»?

– Насамперед ретельний добір хористів, приймаємо до хору далеко не кожного. Зараховуємо дітей з певною музичною підготовкою. Так, при хоровій школі діє хор молодших дітей, яким керує Катерина Овчарук. Юні співаки розробляють голос, вивчають музичну грамоту. Зараховуємо дітей з інших шкіл міста, але з гарними музичними даними. Ще в нас панує щира, доброзичлива атмосфера. І, звичайно, допомагає любов до пісні, наполеглива праця.

– Коли Ви, Іване Михайловичу, відчули задоволення від своєї праці хормейстера?

– Спочатку керував хором «Ровесники» (СШ №1). В училищі культури колектив дав концерт з 24 творів. Виступили успішно, про що свідчило тепле сприйняття. А слухали нас фахівці. Я відчув, що я як хормейстер відбувся. Вдруге зрадів, перебуваючи вже з «Журавликом» у 1996 р. у Німеччині (м.Вісбаден). Ми виступали разом із місцевим чоловічим хором. Сприйняли наш виступ зацікавлено, щиро. Присутні просили навіть передати диски із записами пісень, та тоді їх у нас ще не було.

– У які краї залітав Ваш співучий «Журавлик»?

– Побував у різних регіонах України, зокрема в Дніпропетровську, Івано-Франківську, Львові, Ніжині, Тернополі, Харкові, Чернігові тощо. Наших «журавлят» знають і за кордоном. Співали в Болгарії, Литві, Німеччині, Словаччині, тричі в Іспанії, 5 разів у Польщі.

– Як сприймають «Журавлик» за кордоном?

– Чудово. Закордонний слухач досить ретельний, вимогливий і, водночас, уважний, турботливий, щирий, розчулений, іноді не стримує сліз.

– Іване Михайловичу, Ви вже впродовж 48 років пропагуєте хорове мистецтво, чи змінився за ці роки глядач, слухач?

– Звичайно. Раніше наші концерти відвідували любителі хорового мистецтва, аби з цікавістю послухати та подивитися на «Журавлика», який переконливо заявив про себе не лише в місті над Смотричем. Тепер публіка більш обізнана, вимогливіша. Скільки в нашому місті проводиться фестивалів, конкурсів, концертів! Скільки кам’янчан закінчили музичні школи та нашу хорову, школу мистецтв! Не можна постійно працювати з одним репертуаром. Саме таке і зумовлює серйозне, продумане ставлення до оновлення репертуару, майстерності виконання творів.

– Наш динамічний і мобільний час вносить разючі зміни в усі сфери життя. Закономірно, що бурхливий і суперечливий процес впливає і на музику, хоч вона й залишається вічною. Ваше ставлення до сучасної пісні, незвичної для 40-60-их рр. минулого століття?

– Мені подобаються пісні тих років, пісні мого дитинства та юності. І це закономірно. Частина сучасних пісень не зовсім сприймається, адже вони грішать примітивністю, невибагливістю. Це пісні-«метелики». Чи залишаться вони в житті? Поп-культура заполонила радіоефір, телевізійний простір. Можливо, тому, що така музика доступніша для сприйняття. Однак хочеться, щоб у ЗМІ, на сценах концертних залів, у громадському транспорті тощо лунали кращі зразки музики. І, звичайно, класична музика. Добре, що працює телеканал «Культура». Звичайно, ми люди 21-го ст. А звідси постійні пошуки, знахідки, нові підходи до музики та пісні. Однак не все, на жаль, заслуговує на увагу.

– Так, ми живемо в надзвичайно динамічний і контактний час, сприймаємо музику інших народів. Однак повинні шанувати, вивчати і збирати своє національне. Та по радіо, на телебаченні все ж рідко звучить українська пісня. Молодь майже не співає пісень свого народу, які поширилися на увесь світ. Ваша думка.

– Таке не може не хвилювати. Тут потрібно вживати рішучих заходів. Позитивно ставлюся до запровадження квот на українську музику в радіоефірі, сподіваюся, що все ж настануть позитивні зміни.

– Чи звертаєтеся Ви до рідної української музики?

– Так. Створено окремі програми: «Українська духовна музика (Артемій Ведень, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський)», «Українські народні пісні», «Твори українських композиторів», постійно працюю над вивченням хорової спадщини українського народу.

– Чи вважаєте Ви, Іване Михайловичу, себе щасливою людиною?

– Безперечно. Вважаю, що відбувся як митець, зокрема, як хормейстер, і як керівник. Щасливий у творчому плані. Про успіхи хорової школи вже йшлося. У нашому закладі працює дружній і творчий колектив. У мене багато друзів, шанувальників пісенного мистецтва. Щасливий і у своїй сім’ї: з дружиною Галиною виховав двох синів – Андрія та Ярослава, пишаюся й трьома онуками – Владиславом, Всеволодом і Поліною.

– Успіхи не викликають сумнівів. А чи зіркова хвороба до Вас не підкралась?

– Ні. І такого не станеться ніколи.

– Який шлях у житті обрали б, як би Вас оминули музика та пісня?

– Став би військовим. Ним був брат матері, займав високі посади у війську. Мені подобались військова форма, діловитість, пунктуальність дяді.

– Музика, пісня – Ваша доля, Ваша яскрава зірка. А що ще полюбляєте?

– Футбол. У юності любив бігати з м’ячем. А ще займався туризмом. За сумісництвом працював старшим інструктором з туризму на туристичній базі. Захоплююся живописом, особливо 19 ст.

– Що скажете про свій колектив?

– Про нього докладно йшлося у статті, присвяченій 25-річчю школи. І все ж скажу – працьовитий, дружній, творчий, з ним легко працюється.

– А хто Ваш найближчий друг?

– Дружина Галина.

– З однокурсниками з музично-педагогічного факультету підтримуєте стосунки?

– Звичайно. Зокрема, з Володимиром Бундзом (працював у Чернівецькому педагогічному училищі), Віталієм Гриньовим (місцева школа №9), Наталією Копинською (керівник хору «Калинове гроно» хорової школи).

– До рідного села Бедриківців навідуєтеся?

– Так. На жаль, ніхто з рідних у селі не проживає. Зруйнована хата, в якій народився, зростав, уперше почув пісню, звідки вирушав до школи, вийшов у широкий світ. Щоправда, в селі проживає двоюрідна сестра.

– Що Вас найбільше обурює?

– Зневага до дітей. Вони різні, цікаві. Це наша зміна, тому потрібно бути терплячими, толерантними, потрібно розуміти й виховувати діточок. Так звані професіонали, які працюють абияк, не фахово, чим завдають шкоду і суспільству, і людям. Ще ненавиджу зраду, популізм.

– А старості боїтеся?

– Ні! Творча, улюблена і результативна праця відсуває старість. Можна і в похилому віці бути молодим душею, думками, вчинками. Та й пісня завжди підтримує необхідний тонус.

– Кого Ви вважаєте своїм найбільшим ворогом?

– Агресивну сусідню державу. Вважаю і своїм ворогом, і ворогом мого миролюбного, працьовитого, щирого і дружелюбного народу. Скільки руйнувань і горя заподіяла вона моїй Україні! Скільки дітей залишилось без батьків! Скільки овдовіло молодих жінок! Скільки хлопців не встигли одружитися! Я боюся за своїх синів. Мене непокоїть становище тих, життя яких може обірватися.

– А Ваше життя коли-небудь перебувало в небезпеці?

– У дитинстві топився у р.Смотрич. Поталанило. Ледь живого врятував сусід.

– Настане час і, цілком закономірно, що Вам доведеться передати свого улюбленого «Журавлика» іншому фахівцю. Заміну готуєте?

– Я спокійно сприймаю таку майбутню подію. І буду радий, коли диригентська паличка дістанеться гідному фахівцю. Звичайно, готую заміну. Адже не можна вважати справжнім керівником ту людину, яка цього не робить.

– Іване Михайловичу, Ваші побажання кам’янчанам.

– Щиро любити музику і пісню. Вони допомагають жити, працювати, долати труднощі і відпочивати. Дбайливо зберігати і продовжувати славні традиції нашого співучого міста. Дочекатися тих щасливих днів, коли настануть на нашій землі мир і злагода.

– З роси і води Вам, шановний маестро! Наснаги, бадьорості, нових успіхів, гарного здоров’я і довгих-довгих, щасливих років життя.

 Анатолій ГАВРИЩУК.