Перейти на мобільну версію сайту


31.08.2018

ПОКЛИКАНА ДОПОМАГАТИ

КриськоваЗавтра свій День народження відзначатиме чудова, самодостатня, доброї душі людина, любляча мати та дружина, справжній друг з великим серцем, у якому вміщується любов до усіх людей Людмила Криськова. Вона до недавна була головою Кам'янець-Подільської міської організації Товариства Червоного Хреста України, якому віддала 45 років свого життя, і має в трудовій книжці лише два записи – лікарня і Червоний Хрест.

НАПРОРОКУВАЛИ
1 вересня 70 років тому в с.Абрикосівка в родині Мельників з’явилася на світ донечка Людмилка. Росла дівчинка досить активною, допитливою, а головне доброю. Вона не пропускала жодної домівки, де народжувалася дитина. Їй було дуже цікаво розглядати немовлят. У селі говорили: «Наша кушорка прийшла» і напророкували.

Самостійний шлях дівчинки почався, коли вона закінчила 8 класів. Дівчатка-однокласниці вирішили податися в місто і кудись вступати. Згадали про свого вчителя музики, який працював в культосвітньому училищі, і поїхали його шукати. Знайшли й попросили допомоги. Незважаючи на те, що Люда мала слабеньку підготовку з музики, лише співочий талант батька та матері, але вступила, бо дуже хотіла бути артисткою. Ноти, ключі, гами, піаніно, якого раніше і в очі не бачила, бо ж у селі, крім гармошки та балалайки, нічого й не було, дівчині були не до душі. Через рік навчання Людмила вступає до медучилища. Її, як артистку, із задоволенням прийняли, бо таланти потрібні були. Дівчинка сумлінно вчилася, гризла граніт науки, з кістками, які потрібно було вивчити, лягала спати і вставала. 

Також на вибір професії медика Людмили вплинув батько Олександр Захарович, учасник Великої Вітчизняної війни, який не один раз розповідав про участь у визволенні 1944 року від німецько-фашистських загарбників Севастополя, за що був нагороджений медаллю. Саме під час штурму Сапун-гори він отримав важку контузію. І хто знає, якби тоді фронтова медсестричка під градом куль і розривами ворожих снарядів, ризикуючи життям, не винесла його на своїх тендітних плечах зі смертельного пекла бою, чи залишився б він живим, чи зумів би продовжити бойовий шлях аж до Бухареста й повернутися після війни до рідної домівки.

Пізніше, уже працюючи в Товаристві Червоного Хреста, Людмила довідається з історії, що цією гуманною організацією під час Другої світової війни було підготовлено і направлено на фронт понад 100 тисяч медичних сестер, санінструкторів і сандружинниць. Завдяки цьому вдалося повернути в бойові частини понад половину поранених. Не одну історію про те, як чудотворна сила сестер милосердя, навіть їхнє ласкаве слово допомагали видужувати бійцям, розповідав Людмилі колишній військовий хірург, з яким вона мала честь працювати після закінчення медучилища в Кам'янець-Подільській міській лікарні, заслужений лікар України Клавдій Веліканов. 

До речі, нині одна з вулиць міста носить ім'я цього легендарного лікаря.

Саме Клавдій Сафонович вплинув на подальшу долю Людмили Олександрівни. Ця чудова людина, хірург з великої літери, побачив у дівчиськові справжнього помічника і відразу узяв в операційну. У новоспеченого медика, що потрапив на першу в своєму житті операцію, тремтіли ноги і пересохло в горлі, коли хірург просив інструменти. З перших днів її під своє крило взяли фронтові медсестри Лідія Іванівна та Анна Павлівна. Вони дуже строго питали за роботу, тому потрібно було вчити інструментарій, аби потрібний подавати в руки лікарів. І Людмила їх вивчила настільки досконало, що бувало лікар не встигне проголосити, що потрібно, а вона вже подає. Такі речі надзвичайно важливі у роботі хірургічної команди. Людмила Олександрівна ніяк не могла звикнути працювати в хірургічних рукавичках, тому доводилося навколо нігтів замащувати йодом.

Згодом вона оперувала зі знаними лікарями Пастельняком і Чайковським, але чоловік мав продовжити навчання в Харківській аспірантурі, й подружжю довелося переїхати туди. Проте в Харкові вона вже не змогла працювати, у 1970 р. народився єдиний синочок Андрійко. Вона переїхала до батьків чоловіка в село Козачки Летичівського району, а він продовжив навчання. Через два роки повернулися до Кам'янця-Подільського. Дізнавшись, що родина Криськових у місті, Людмилу Олександрівну покликали назад в операційну. І тут довелося обирати – між мрією і сином. Його ні з ким було залишати, а чоловік не міг підстрахувати, бо працював у педінституті, цілий день був зайнятий, а операційна сестра чергує по змінах. Запропонували роботу на станції переливання крові, але ж знову Андрія ніде дівати.

Тому досвідчена хірургічна сестра змушена була йти працювати до міського Товариства Червоного Хреста. Тоді його головою, а також завідувачкою дитсадком була Ольга Малишева, яка допомогла влаштувати Андрійка в садок. Завдяки цьому Людмила Олександрівна пішла працювати патронажною сестрою. Потім довгий час була старшою медичною сестрою, заступником голови, а 2010 року їй довірили керувати міською організацію, яка має досить багату та цікаву історію. Так, одним з перших фундаторів червонохресного руху в 1918-1920 роках в Кам'янці був тодішній ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету Іван Огієнко. Вагомий внесок у розвиток міського товариства зробив відомий лікар і громадський діяч Кость Солуха. Під час Першої світової війни під патронатом Червоного Хреста у 1916 році у військовому шпиталі міста лікував поранених письменник Михайло Булгаков з дружиною Тетяною Михайлівною. Вони багато зробила для розбудови міського товариства, згодом і Почесний громадянин Кам'янця-Подільського Валентина Волошина продовжила благородну справу милосердя.

Криськові– Коли Червоний Хрест очолювала Валентина Волошина, тоді був пік розвитку цього руху, – розповідає іменинниця. – Був хороший штат працівників, допомога підприємств, багато зробив директор цемзаводу Рязанцев.

Людмила Олександрівна тоді облаштувала на Черемушках «Кімнату здоров’я» для пенсіонерів, які потребували допомоги. Валентина Петрівна виїхала з міста, передавши кермо в руки надійного однодумця Людмили Криськової.

Завдяки її зусиллям уся благодійна діяльність організації отримала подальше удосконалення, розширювалося коло прихильників товариства, його почали поповнювати молоді кам'янчани, удосконалювався волонтерський рух, зміцнювалися зв'язки з підприємствами та організаціями міста.

– Ми у своїй діяльності завжди керувалися і керуємося фундаментальними принципами міжнародного руху Червоного Хреста у захисті людського життя та здоров'я, запобіганні людським стражданням та їх полегшенні, – наголошує Людмила Олександрівна.

ДОЛЯ РОЗПОРЯДИЛАСЯ ПО-ІНШОМУ
Спочатку наша героїня міркувала, що підросте синок, і вона піде знову в операційну. Та не так сталося, як гадалося.

Підріс Андрій, пішов до школи, а там почалися різні гуртки, музична школа, куди дитину потрібно було водити, уроки... 

Мешкала тоді і довгі роки родина в гуртожитку педінституту на вул.Ленінградська, нині там «Розмарин», а по сусідству жив Борис Кушнір. Він дуже допомагав молодим батькам поратися з Андрієм. Хлопчина до нього так прив’язався, що днював у нього і ночував. Бориса Михайловича він називав папа, бо діти в дитячому садку так називали батьків, які приходили за ними, а справжнього батька він називав тато, як називали в селі батька. А от вже коли підріс, то зрозумів, що папа і тато це одне й теж. Борис Михайлович дуже багато часу і знань вкладав в Андрія, він ходив з ним збирав комашок і кошенят, разом ходили у дитсадок, він же підібрав для нього школу №15, де викладали українською мовою, хоча через огорожу була школа №9. Він привіз з Києва для свого маленького друга парту, щоб мав власне робоче місце. Борис Михайлович показав дорогу в бібліотеку й архів, згодом цілий рік безоплатно вів у класі, де навчався Андрій, уроки історії, щоб прищепити йому любов до неї. Носився з названим сином як з писаною торбинкою. Потім завдяки Борису Михайловичу було обрано місце навчання – історичний факультет. Він же спрямував його і в тернопільську аспірантуру, де той залишився працювати до нині. Андрій любить свого названого папу, щоразу приїжджаючи додому, біжить до нього, старенького ВЧИТЕЛЯ.

Андрій захистив докторську на тему «Землеволодіння і землекористування в галузях Правобережної України кінця 18 початку 20 століття». Його сім'ї, коли він займався наукою, з вихованням донечки допомагав дідусь Анатолій Андрійович та командир-бабуся Людмила Олександрівна. 

Нині і багато років переймається проблемами Бориса Михайловича Людмила Олександрівна. Як він став обмежений в русі, вона у свої «…десять» щодня прямує до нього, допомагає по господарству, готує їжу, лікує. І свій День народження святкуватиме саме у Бориса Михайловича, бо ж йому важко кудись йти. А ще 1 вересня родина Криськових відзначатиме своє золоте весілля. 50 років разом Людмила Олександрівна й Анатолій Андрійович, душа в душу пройшли тернистою дорогою подружнього життя, як кажуть: «І в радості, і в горі». І там, у вузькому колі друзів і рідних, лунатимуть українські пісні, буде море квітів та гарних слів.

Багато складних доль пройшли через серце нашої іменинниці. Вона рятувала своїх підопічних від брудних рук їхніх родичів, які мордували і знущалися над старенькими, виганяли з домівок, відбирали гроші, морили голодом. Вона їх захищала, приносила їм ліки і їжу, прибирала в їхніх домівках. Завжди її підтримував Анатолій Андрійович, людина з тонким гумором, інтелігентна, чесна і добра. 

– Нині я вже на пенсії, але працюю дома різноробочим, без зарплати, але на повному утриманні, – жартома каже пан Анатолій.

Отже, заслуги та старання Людмили Криськової у червонохресному русі помітили. У грудні 2011 року за вагомий особистий внесок в реалізацію державної політики у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм їй присвоєно звання «Заслужений працівник охорони здоров'я України». Це єдина в нашому місті така нагорода.

Криськова1А ТЕПЕР НЕ ПОТРІБНА?
На жаль, сьогодні Кам'янець-Подільська міська організація Товариства Червоного Хреста може наказати довго жити, і не лише в нашому місті. У Хмельницькій області лише в двох містах повноцінно діє Червоний Хрест (Староконстантинові і Полонному). Дивно й дуже дивно, що в час, коли в державі йде війна, з’являється чимало самотніх і покинутих людей, організації Червоного Хреста стали непотрібними. Інакше, чому їх держава не підтримує, а навпаки намагається втопити? Не знайшлося в місті такої людини, якій би Людмила Олександрівна могла передати Червоний Хрест.

Хоча було б добре, адже свого часу успішно функціонували програми «Патронажна сестра», «Турбота», «Червоний Хрест проти туберкульозу та СНІДу», «Милосердя», «Велика кишеня», «5 картоплин», у ході яких збирали тонни продуктів харчування, тисячі гривень, що давало можливість надати матеріальну допомогу нужденним. Завдяки голові міського товариства зроблено суттєві кроки зі встановлення дружніх партнерських зв'язків з колективами таких підприємств і організацій, як «Преттль-Кабель Україна», «Рокор ЛТД», «Спецбудмеханізація», «Барс», «Український кристал», «Ювелір капітал», «Подільський цемент», «Полімет-ЛТД», та іншими. Активно працювали з молоддю, зокрема, студентською, школами, у яких створені «Загони милосердя».

– Людмила Криськова, яку знаю понад чотири десятиріччя, належить до непересічних кам'янчан, досить здібний керівник, активний громадський діяч, яскрава особистість, людина щедрої душі та лагідної вдачі, а ще особисто для мене як сонечко на небі, – так висловився в нашій розмові давній підопічний міської червонохресної організації, 97-річний кам'янчанин Борис Кушнір.

Наша ж героїня вважає, що успіхи очолюваної нею організації – це насамперед сумлінність у роботі її дружного колективу – медичних сестер Марії Семчук, Галини Гори, Зої Габрук, Руслани Попроцької, Степаниди Столяр, Тетяни Костеняк, Емілії Зайшлої, Людмили Мартинюк, Валентини Кочаткової, десятків волонтерів, допомога та підтримка міської влади, депутатського корпусу, тісна співпраця з департаментами та управліннями, соціальними службами міської ради.

Й нині, коли наша іменинниця вже на відпочинку, вона продовжує свою милосердну справу. В її жіночій сумочці ліки, вони з нею скрізь і завжди. Цьому підтвердження кам'янчани спостерігали неодноразово. Минулого тижня під час святкових заходів до Дня Прапора України, коли вручили дітям паспорти, одна дівчинка втратила свідомість, і тут через усю площу у свої поважні роки помчала Людмила Олександрівна надавати дитині першу допомогу, а днями в маршрутці старенькій стало зле і знову знадобився вміст сумки пані Людмили. 

А щодо пісні, то вона залишилася нерозлучною супутницею всього життя Людмили Олександрівни: співає в колі друзів, з членами дружної родини – чоловіком Анатолієм Андрійовичем, сином Андрієм, коли він приїздить на гостини з Тернополя, з донечкою Світланою. Ось так переплелися в Людмили Криськової родина, улюблена робота, милосердя і пісня, які приносять їй щастя та радість, задоволення і втіху.

Бажаємо нашим героям Людмилі Олександрівні та Анатолію Андрійовичу Криськовим довгих років життя, щоб роки не змогли пустити черствість у їхні серця. Здоров’я вам, добрі люди!


Теги: людина справи, Людмила Криськова

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Послуги

Производство подставок под мобильные телефоны на витрину.
Любые размеры под заказ и со склада.
http://promplastic.com/content/33-podstavki-dlya-telefonov-na-vitrinu




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.