Перейти на мобільну версію сайту


22.02.2019

МАТУСЯ МІЦНО ОБІЙНЯЛА СИНА...

МельникМинулої п’ятниці покоління шестидесятих років, яке було задіяне радянським урядом до виконання інтернаціонального обов’язку, відзначало тридцяту роковину з дня виводу радянських військ з Афганістану.

За офіційними даними, останнім радянським солдатом, який залишив територію Афганістану, став генерал-лейтенант Борис Громов. Але насправді кілька тисяч радянських прикордонників та бійців спецпризначення залишалися в Афганістані ще до квітня 1989 року. Безпосередньо саме виведення розпочалося 15 травня 1988 року. За цей час територію Афганістану залишили понад 100 тисяч військовослужбовців.

Попри формальне припинення бойових дій, за цей час душмани встигли вбити більше півтисячі радянських солдатів та офіцерів. Загальні втрати СРСР у війні склали більше 15 тисяч загиблих та понад 50 тисяч поранених. Близько чотирьох сотень радянських солдатів та офіцерів досі вважають зниклими безвісти. Серед загиблих 13 кам’янчан: Володимир Атаман (с.Рихта), Василь Клюцук (с.Панівці), Анатолій Вишневський (с.Гута -Чугорська), Олександр Олійник (с.Велике Залісся), Іван Волошин (с.Колодіївка), Сергій Рачковський (с.Кам’янка), Микола Будняк (с.Устя), Олександр Волощук, Юрій Громовий, Валерій Бялковський, Анатолій Цепреус (м.Кам’янець-Подільський), Олександр Ковальчук (с.Супрунківці), Олександр Кіценький (с.Цвіклівці). Також в Афганістані загинуло 32 випускники К-ПВВІКУ.

Афганістан і сам втратив близько двох мільйонів людей. Левова частка смертей припала на мирне населення, а саме жінок, дітей та літніх людей.

Незважаючи на виведення радянських військ, мир в Афганістані так і не настав. Після недовгого затишшя боротьба за владу між різними клановими групами розгорілася з новою силою. Особливої проблематичності ситуації додавали десятки тисяч тонн різноманітної зброї, яка залишилася після запеклого протистояння 1979-1989 років.
З новою силою громадянська війна в Афганістані спалахнула у 1992 році і фактично не припиняється сьогодні. Але вже, слава Богу, жовторотих хлопчаків ніхто партіями не відправляє туди, лише відправляють в Афганістан фахівці, які займаються розмінуванням території і за це отримують плату. Але ж якби прості українці мали достойну зарплату і мали де заробляти гроші без ризику для життя, то ніхто би туди й ногою не ступав.

За традицією воїни-афганці щороку збираються на плацу колишнього К-ПВВІКУ, проводять мітинг і покладають до стели загиблих своїх побратимів квіти. Також вони поклали квіти до пам’ятника воїнів-інтернаціоналістів, що в парку Молодіжному. Пам’ятаю, як вони, сповнені сил, сходилися до пам’ятника, згадували свої бойові часи, жартували... Але час невпинно втікає з їхнього життя, вони подорослішали, їх наздогнали болячки, адже війна залишає глибокий слід у здоров’ї кожного, і афганці не виняток. З палицями, хворими ногами і серцем, з пораненою душею вони ще заходять сили прийти і вклонитись своїй молодості і своїм побратимам. А ще важко усвідомлювати, що вони і їхній подвиг нікому не потрібен і свідченням того є те, що біля пам’ятника збираються одні й ті ж люди, які щодня переймаються їхніми проблемами. А де ж ви партійні функціонери? Напевне, у вас не вистачило часу вшанувати цих героїчних людей.

Серед воїнів-афганців свого часу опинився кам’янчанин, селянський син Микола Мельник.

Микола Петрович народився 15 травня 1962 року в с.Врублівці. Закінчивши школу, працював на заводі «Електроприлад». А в 1980 році його призвали в армію. Військову службу розпочав у місті Лукові Волинської області в окремому батальйоні паливо-наливальників водієм УРАЛ-375. На початку січня 1982 року особовий склад батальйону на світанку у вагонах відправили в Термез, а 15 січня вже власним ходом батальйон переправляли понтонним мостом через Аму-Дарью. У надто важких умовах довелося нашим військовим долати перевал Саланг. Батальйон базувався в Кабулі, хлопці доставляли паливно-мастильні матеріали з центральної армійської бази Хайратон в частини та військові з’єднання по всій території Афганістану. Крім цього, підрозділи батальйону постійно залучали до підвозу ГСМ в частини армії при проведенні ними бойових операцій та поповнення запасів ПММ, продуктів харчування та боєприпасів у віддалені гарнізони наших військ, що знаходилися в ізоляції від основних сил. Хлопці частенько зустрічали вздовж доріг та у проваллях гір залишки обгореної військової техніки, в основному це були паливо-наливальники. Це означає, що Микола Петрович і його побратими щодня ризикували життям, адже душмани чатували на бензовози і транспорт, який доставляв у наші військові частини та для населення різні вантажі.

На все життя в пам’яті Миколи Мельника закарбувалися афганські картини. Він дуже добре пам’ятає день, коли на станції Брюхевичі вантажили на залізничні платформи батальйонну техніку. Тоді на пероні до військових звернувся генерал зі штабу округу. Він по-батьківськи ставився до військових, а потім оркестр заграв марш Слав’янки і всім стало зрозуміло, що їх відправляють на війну. Коли батальйон перетнув кордон, Миколу Петровича вразила велич гір Гіндукуша. Серпантинами гірських доріг рухалася їхня колона, а обабіч дороги були глибокі провалля.

Не одну тисячу кілометрів довелося здолати солдату Мельнику на своєму бензовозі гірськими дорогами, частенько під душманськими обстрілами та величезним ризиком підірватися на міні чи фугасі. Якось у лютому 1982 року, коли колона поверталася з армійської бази у Хайратоні, на Баграмському перехресті підрозділ потрапив у засідку душманів. Лише завдяки рішучим діям старшого колони та реакції бронеприкриття, колоні на високій швидкості вдалося подолати небезпечну ділянку без втрат техніки, але з двома важкопораненими водіями.

Влітку 1982 року під час проведення Пандшерської операції підрозділи батальйону доставляли пальне в батальйон спеціального призначення. Через дві години після прибуття в Пандшерську долину колона потрапила під мінометний обстріл душманів. Розосередивши автомобілі, вони зайняли оборону. Командир батальйону через коректувальника викликав підкріплення вогнем артилерію, яка знищила вогневі позиції душманів. При проведенні армійської операції «Магістраль» восени 1982 року колона паливоналивників, здійснюючи другий рейс, потрапила в засідку душманів у районі гірського Кишима. До підходу підкріплення водіям довелося вести бій впродовж півтора години. Їм на допомогу прийшов взвод танкістів 108 МСД, який знищив позиції душманів і врятував побратимів. У цьому бою згоріло два автомобіля з водіями, а трьох водіїв душмани взяли в полон. Пізніше їхні знівечені тіла знайшли в кілометрі від місця бою. Потім, коли колона проходила через сухе русло, на міні підірвався ще один автомобіль, а водій отримав важке поранення. Багато горя, крові, смертей довелося бачити Миколі Мельнику за час військової служби в Афгані.

Увечері одного дня Микола Петрович підійшов до хвіртки батьківської домівки, матуся йшла від корови з відром молока. Піднявши очі, побачила сина і випустила відро з рук. Біла рідина пробивала собі шлях по землі. Матуся міцно обійняла сина...

У грудні 1982 р. Микола Петрович повернувся на «Електроприлад», а через три роки перейшов працювати на «Сільмаш». 1995 року Миколу Мельника обирають головою міськрайонної спілки ветеранів Афганістану. Багато добрих справ зробила спілка для своїх членів і для батьків загиблих побратимів. У 2003 році разом із родиною Микола Петрович переїжджає в Хмельницький на постійне місце проживання. Певний час працює на різних посадах Хмельницького міськвиконкому. 2005 року стає приватним підприємцем, у цьому ж році заочно закінчує Хмельницький університет розвитку людини, а в 2007 році – магістратуру, і стає керівником страхової компанії «Провідна». З 2014 року до нині займає посаду директора Хмельницької дирекції ПраТ «Уніка». Разом з дружиною виховали двох доньок, які подарували їм дві онучки.

 Валерія СУШИЦЬКА. 


Теги: афганські долі, Микола Мельник

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.