Перейти на мобільну версію сайту


22.03.2019

ДЯДЯ ЙОСИП, ВІН ЖЕ ЖЕЗІЦЬКИЙ, ВІН ЖЕ ЛЕГЕНДА КАРНОГО РОЗШУКУ

Жезицький15 квітня працівники карного розшуку відзначатимуть 100 років з дня його заснування. Отже, вони відзначатимуть своє професійне свято, яке було започатковане саме в цей день 1919 року Радою народних комісарів УРСР. Відтак було видано декрет «Про організацію судово-карного розшуку».

Карний розшук – гвардія органів внутрішніх справ, яка стоїть на сторожі інтересів держави. Усі ці роки співробітники карного розшуку країни знаходяться на передовій війни зі злочинністю. День за днем вони здійснюють головне завдання своєї професії – захист життя, здоров’я, власності, честі, гідності, інших прав та свобод людей від злочинних посягань.

Щодня, без вихідних, 24 години на добу «опера» на службі, захищають безпеку суспільства та держави, спокій людей. 

У карному розшуку випадкових людей немає, адже не всім під силу працювати в екстремальних умовах. Окрім хорошої фізичної підготовки, оперуповноважені наділені чудовими аналітичними здібностями та інтуїцією, вміють знайти підхід до людини, спрогнозувати ситуацію. І головне – у них немає права на помилку, адже ціною її може стати чиясь доля і навіть людське життя.

У нашому місті досі живе й працює легенда карного розшуку, оперативник від Бога, полковник міліції у відставці Йосип Іванович Жезіцький. Днями він відзначив свій День народження.

Народився Йосип Іванович 19 березня 1941 р. на Городоччині в с.Чорноводи. Дитинство його, як і всіх дітей війни, було не з легких. І, як сам зізнається, у багатодітній селянській сім’ї без сумлінної праці та навчання було важко вижити. Допомога батькам у полі та на городі, навчання в школі, робота у столярній майстерні місцевого колгоспу «Більшовик» – такі перші кроки його юнацького життя.

– Безмежно вдячний мамі й татові, що навчили працювати, – каже він.

У вересні 1960 р. юнака призивають на службу в армію. Служив тоді на засекреченому космодромі в Плесецьку. Товариш по службі збирався вступати на юридичний факультет і заразив цією ідеєю Юзика, хоча хлопець мріяв стати будівельником.

Повернувшись додому, він пішов до військкомату ставати на облік. Військовий комісар запитав, чим би юнак хотів займатися надалі. І Йосип висловив бажання стати юристом. Йому допомогли влаштуватися судовиконавцем Городоцького нарсуду. Згодом працював в інспекції виправних робіт. 1966 року отримав посаду оперуповноваженого карного розшуку. 

Через рік Йосипа Івановича перевели до Кам’янець-Подільського міськвідділу міліції. Тут він пройшов шлях від оперуповноваженого карного розшуку до начальника міськвідділу і в званні полковника пішов на заслужений відпочинок. Але не сиділося йому вдома: нині він працює заступником директора автошколи ТСОУ і за сумісництвом – директором спортивно-технічного клубу ТСОУ. Вже більше десятка років він голова міськрайонної організації ТСОУ.

– Йосип – і всі відразу розуміли, що йдеться про Жезіцького, – розповідає учень Йосипа Івановича, колишній начальник карного розшуку міськвідділу міліції Валерій Смицький.

Але серед правоохоронців він мав оперативний псевдонім Дядя, бо на нарадах, коли ставив запитання: «Що за Вас завдання буде виконувати дядя?», сам і відповідав: «Я за Вас робити не буду!».

Він був нам і татом, і мамою. Був суворим, але справедливим. Траплялося нагримає, а через п’ять хвилин поводиться ніби нічого й не було. З ним працювалося легко і цікаво. У нього було чому повчитися. Такого опера і начальника цінували всі. Не терпів, коли його намагалися дурити. Краще було сказати правду. Тоді він подасть руку допомоги. Йосип Іванович ніколи не «топив» людини, яка схибила, а давав їй шанс і підставляв плече. Його гаслом життя було і є «Працювати, працювати і ще працювати на користь людям».

Багато різного за міліцейську діяльність довелося побачити і пережити Йосипу Жезіцькому, але згадує він роки, які минули, своїх вчителів і колег лише з теплотою.

– Йосипе Івановичу, пам’ятаєте своїх перших учителів?

– Мені пощастило з досвідченими вчителями. Першим був Микола Гриб, начальник карного розшуку в Городку, він вважався кращим детективом області, а під час війни командував розвідкою, ходив у тил ворога й успішно виконував завдання. А коли переїхав до Кам’янця, доля звела мене з Михайлом Яцковиною, Анатолієм Ільніцьким, Петром Басюком, Володимиром Середюком, Віктором Сільвеструком, Миколою Рибчинським та Віталієм Бачинським, який і передав мені посаду начальника міськвідділу міліції.

Упродовж 10 років Йосип Жезіцький був незмінним керівником міськвідділу міліції. Хоч про тодішню свою роботу і говорить залюбки, але весь час повторює, що історії ці, так би мовити, не для преси.

– Ну що я буду розповідати? – стискає плечима та посміхається полковник Жезіцький. – Працювали, розкривали злочини. І важко було, по-всякому... Криміногенна обстановка в Кам’янці завжди була своєрідною. А на мій вік припали важкі часи – якраз період, коли в місті ув’язнені будували заводи, бандитські 90-ті та становлення нової держави. 

Кожен робив свою роботу добросовісно, професійно. Сьогодні єдине, що хочеться, то це згадати тих людей, які пліч-о-пліч йшли по життю. Хочеться слова подяки висловити всьому особовому складу працівників міліції, з якими я служив. Дякуючи їхнім старанням росли по службі я і вони. З нашого гарнізону дослужилися до звання генералів Тимофій Якимчук, Володимир Гаврилюк, Сергій Шутяк, стали полковниками Віктор Семенюк, Микола Довгань. Ще раніше – Олексій Тіванов, Олег Янковський, Микола Савчук, Михайло Мельник, Іван Адамовський, Володимир Ляшук. Надзвичайно вдячний моїм заступникам – Володимиру Білюку, Івану Перунському, Дмитру Сугері, Станіславу Мацієвському. Всі ми робили одну справу, жили як одна дружна родина.

Та найбільше я завдячую терпінню моєї родини – дружини Юлії Федорівни, дітей Віктора й Олени, їхньому розумінню, адже нелегко мати вдома чоловіка та батька-міліціонера.

На запитання: «Як Вам працювалося тоді?», бадьоро відповів: «У міліції працювати завжди важко. Але у нас були хороші кадри, бо в радянський час досить сильно проводилася кадрова політика. Вислів «Кадри вирішують все» діяв насправді. У нас, в карному розшуку, працювало декілька поколінь: старші навчені досвідом, їхні послідовники – хто вже вмів і досить багато знав, та молодь, якій було в кого вчитися, і вона мала гідних наставників. Нині ж жовтороті хлопчаки приходять на роботу і починають експериментувати, бо їх нікому вчити, нині в поліцію йдуть просто з вулиці, або після закінчення якогось навчального закладу. Не влаштувався нікуди на роботу за фахом – от і пішов у поліцію та ще й там добре платять. А покликання до цього немає. Зіштовхнувшись із труднощами, тікають на іншу роботу, або за кордон.

– Йосипе Івановичу, порівняйте міліцію Вашого часу і нинішню поліцію.

– Колись довіри і поваги до міліції було більше. Міліціонер – представник Закону. Він тримав марку, дбав про честь мундира, а якщо схибив, то суди офіцерської честі вказували йому на недоліки і допомагали їх усунути. Був досить тісний зв’язок з дружинами. Існували так звані «женсовєти», які мали тісний контакт з міліцейським керівництвом. Усі спільно боролися за моральне обличчя кожного. Тому й міліцейські родини були міцні. Одні одним допомагали навіть у складних сімейних обставинах. 

Велику увагу приділяли художній самодіяльності, а це дуже згуртовувало, бо до участі залучалися дружини і діти.

Жезицький2– Про забезпечення міліції технікою навіть боюся запитувати.

Глибоко зітхнувши з деякою паузою промовив: «Тоді у нас був один мотоцикл на всіх, тому доводилося долати чималі відстані пішки. А коли за досягнення в оперативно-розшуковій діяльності отримали «Москвича», радощів було!.. Нині ж поліцейські забезпечені сучасним транспортом, можуть швидко реагувати... (І замовк)

– Йосипе Івановичу, на Вашу думку, коли працювалося легше?

– Раніше злочинний світ не був таким жорстоким. Тому нинішнім поліцейським працювати важче. Нині злочинці озброєні до зубів, за останнім словом техніки. У них швидкісні автомобілі й найсучасніша зброя, та й поінформованість краща. Населення нині не вірить правоохоронцям і не хоче співпрацювати з ними. Раніше люди були свідоміші і завдяки їхній громадській позиції розкривалося чимало злочинів по гарячих слідах. У нинішній час свідків знайти неможливо, двері поліцейському відчинити ніхто не хоче, бо довіри до поліції люди не мають. Мабуть, правоохоронці самі винні, бо окремі посадовці помічені в корупції і зв’язках зі злочинним світом, зустрічаються перевертні в погонах. Вони не вміють і не можуть захистити людей, бо не мають достатньо знань і хисту. Раніше міліція мала високий авторитет, та й була впевненість у завтрашньому дні. Нині ж поліція працює в складних умовах дестабілізації. Але й тепер там є люди, покликані стояти на сторожі, і вони роблять все можливе, аби суспільство було чистішим, аби кам’янчанам жилося спокійніше. Нинішня молода поліція набереться досвіду і все буде гаразд.

Ось що говорять про нього колеги колишні і нинішні:

– Йосип Жезіцький – це легенда карного розшуку! Він виховав і дав путівку в життя шістьом полковникам. Йому неодноразово пропонували великі посади, але він не погоджувався поміняти Кам’янець, який за стільки років уже став рідним, на інше місто. Крім того, що він прекрасний розшуковець, він ще й справжній господар, талановитий організатор.

– Йосип не цурався ніякої роботи. Закачавши рукави, працював на рівні з підлеглими. Був вимогливим, вмів похвалити і пожурити. Від його пильного ока не могло сховатися ніщо. Він завжди був ініціатором чогось нового та пильно слідкував за дотриманням порядку в місті.

– Вражає те, що Йосип Іванович, незважаючи на свій вік, завжди сповнений ентузіазму та бажання продовжувати справу свого життя. Дуже важливо, щоб між молодим і старшим поколіннями не втрачалася ниточка взаєморозуміння та співпраці. З Йосипом Івановичем ми можемо спілкуватися годинами.


Теги: до ювілею карного розшуку, Йосип Жезіцький

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.