Перейти на мобільну версію сайту


11.05.2012

ЧИ ВАРТО ШУКАТИ В КАМ’ЯНЦІ ЗОЛОТУ КАРЕТУ?

Історія нашого міста насичена різними міфами та легендами. Дуже часто такі речі сприймаються як реальні історичні факти, а звідси відбувається своєрідна «міфологізація» минулого. Добре це чи погано? Важко відповісти. Лише можна відзначити, що всі оті чутки додають Кам’янцю якоїсь незбагненності та неповторності.
Одним із найцікавіших та найбільш міфічних періодів в історії Кам’янця-Подільського є час, коли Поділля перебувало під владою турків.
ЗА 27 РОКІВ
0_22e93_501da51_XL.jpg17 липня 1672 року стотисячне турецьке військо на чолі із султаном Мехмедом IV вирушило з Цецори та попрямувало до Хотина. Наприкінці липня перші турецькі підрозділи з’явилися в околицях села Бабшин. Там вони звели міст для переправи основного війська. 14 серпня до армії султана приєдналися козацькі полки Петра Дорошенка та кримська орда на чолі з ханом Селім-Гіреєм. І вже 17 серпня яничари почали копати окопи та насипати шанці (укріплення) навколо Кам’янця. Протягом наступних днів велися виснажливі бої за місто. Проводився обстріл з важких гармат, яких у турецькому війську нараховувалося понад 120 одиниць. 26 серпня Нова Західна вежа була висаджена в повітря, а під інші башти підведено мінні галереї. 27 серпня, зважаючи на всі обставини, Кам’янець капітулював.
Із літопису Самовидця дізнаємося: «Року 1672… турчин зо всіми войсками рушил под Камянец… И так Камянец здали августа 18, где и сам турчин, маючи там уехати приказал, аби умерлих з склепов вибрано и за місто вивезено, що зараз учинено… а образи божіе, беручи з костелов и церквей, по улицах мощено, по болотах, по котрих турчин вехал в Камянец». Також у літописі писалося, що таке знущання над українським народом, зокрема подолянами, тривало впродовж 27 років. За цей період 800 хлопчиків було забрано в яничари, багато жінок – у турецьке рабство, понад 100 возів коштовностей вивезено до Туреччини. Дерев’яні будівлі розбиралися на паливо, кам’яні – на спорудження укріплень. Завдяки цьому літопису думка про «страхітливі» вчинки турків укорінилася в історіографії. Підтримали її і відомі дослідники історії Поділля Юзеф Ролле, Юхим Сіцінський та інші. Проте сучасні дослідники спростовують згадані факти і доводять, що це лише черговий міф в історії України. Так, Валерій Степанков та Валерій Смолій стверджують, що в’їзд до Кам’янця по іконах, передача кам’янецьких жінок у гареми та забирання 800 хлопчиків у яничари є «не більше ніж літературною інтерпретацією однієї із чуток, яких на той час чимало поширювалося серед населенняIMG_2036.JPG Гетьманщини».
Схожої думки притримується і польський історик Даріуш Колодзейчик – автор праці «Поділля під турецьким пануванням. Еялет Кам’янецький 1672-1699».
Проте головною і найбільш поширеною легендою, яку залишили після себе турки, є втрата ними золотої карети.
ОДНА КАРЕТА, ЧИ ДВІ?
«Захопили вони Кам’янець, а з ним і гори золота та коштовностей. Відвозили добро в Стамбул верблюдами, кіньми, віслюками, але золота і коштовностей не зменшувалося. Наказав тоді Галіль-паша (27 років частина Поділля входила до складу Османської імперії. Був створений кам’янецький еялет – провінція під владою губернатора – бейлербея. Першим Подільським бейлербеєм став Галіль-паша з Очакова. – Від авт.) розплавити золото і вилляти з нього золоту карету, по-турецьки – «ридван». Коли карета була готовою, її завантажили барилами з грішми, мішечками з коштовностями, а зверху ще поклали скриньку з турецькими реліквіями.
На Замковому мосту коні злякалися, карета перехилилася і полетіла у кручу, глибиною 20 метрів. Як турки не намагалися дістати золоту карету – не зуміли.
Орієнтири «похованого» скарбу чіткі й конкретні – «ріка Смотрич під Замковим мостом з боку Руських фільварок».
Інша легенда розповідає, що, «покидаючи Кам’янець (передача турками Кам’янця-Подільського Речі Посполитій відбулася 22 вересня 1699 року згідно із Карловицьким мирним трактатом. Останнім бейлербеєм був Кахраман-паша, який і здійснював процес передачі міста), турки все своє добро (золото, срібло та інші коштовності) завантажили у ридвани та вози. Зібралося більше 100 возів. Їдуть турки через Замковий міст, а в одній із карет раптом відвалюється колесо, а річка була глибокою, і саме під мостом був вир. Впала та карета у вируючий Смотрич. Турки не змогли її витягти, так і зосталась вона з діамантами, золотими прикрасами у річці, яка глибоко затягнула і сховала награбоване.
Міцно закрутив Смотрич карету в кручу. Кажуть, що один картограф, що був свідком цього випадку, занотував на карті це місце. Також серед турків був чарівник, який зачарував скарб, щоб тільки він туркам у руки дався, коли ті повернуться».
Обидві легенди свідчать, що турки поспішно залишали Кам’янець. Проте, як засвідчують історичні факти, все відбувалося навпаки. Польські історики Рената Круль-Мазур та Даріуш Колодзейчик розповідають, що церемонія передачі міста мала відбутися 15 травня, але її здійснили лише 22 вересня 1699 року. Тобто поспішності в діях турків не було.
IMG_2040.JPGКоли об’єднані війська держав коаліції «Священна ліга» завдали важких ударів по турецькому війську в різних містах (особливо яскравою була перемога під Азовом), туркам довелося залишити Кам’янець. Відповідно до Карловицької угоди, Поділля знову відходило до Речі Посполитої, яка була членом антитурецької коаліції.
«…Турки майже 3 місяця з міста відступали по Карловицькій угоді 1699 р., ніхто за турками не гнався, їм навіть вози польська адміністрація давала, щоб турки скоріше з Кам’янця пішли з усім своїм скарбом», - так описують тодішні події польські дослідники.
Подібною за змістом є легенда «Відьмар з-під Турецького мосту» в записі Тамари Сис, періоду, коли турків змусили покинути пограбовані та обжиті землі:
«Коли настав час, що змушені були той Кам’янець польським панам вертати. Вивозять та вивозять золото і кіньми, і верблюдами, і віслюками, а його ще більше є. Завтра вже останній день. Де ж золото подіти! Наказав відьмар приховати все золото до слушного часу. Зробили здоровенну дубову діжку, просмолили. Туди зсипали усе золото, коштовне каміння, пересипали діамантами і добре заднили. Сторожем лишався старий, як світ, відьмар. Немічний дідок-відьмар тую діжку три рази обійшов, щось там до турецького бога пошептав. Сам три рази об землю грудьми вдарився і обернувся в чорного, як сажа, когута. Запіяв, головою мотнув і діжка, ніби пір’ячко, полетіла з мурів фортеці до Турецького моста, а когут скерував далі і з діжкою легенько злетів з моста у водопад, який Кручею називають. Опинився під водою в тій ямі, де ніхто дна не дістає. Там на золоті сидить відьмар по нинішній день. Він чекає того часу, коли турки прийдуть за золотом».
Із розглянутих вище легенд помічаємо розбіжність у часі: коли одна карета, вилита із золота за наказом Галіль-паші, падає з мосту, то інша карета на тому ж місці опиняється вже більше ніж через 20 років, за правління Кахраман-паші. Можна розмірковувати, що під Замковим мостом, в одному і тому ж місці знаходяться вже дві карети...
НЕ ТАМ ШУКАЮТЬ?
Науковець нашого університету Валерій Щегельський, працюючи в етнологічній експедиції за маршрутом с.Вербовець – с.Конищів Мурованокуриловецького району Вінницької області, організованій працівниками навчально-наукової лабораторії етнології К-ПНУ ім.І.Огієнка, зафіксував дві легенди, які побутують у с.Маціорськ Новоушицького району Хмельницької області. В одній із них мовиться, що село назване на честь дочки пана, який хазяйнував на цій землі. А от друга легенда не на користь тим шукачам карети, які взялися шукати, чи шукали «золоту карету» біля турецького мосту в Кам’янці-Подільському. Версія, записана зі слів Бенчарської Надії Порфирівни, наголошує на тому, що територію села Мацьорск займали турки.
- У нас є там така висипана гора, - розповідала пані Надія. - Звідти й звідти гора, а посередині, зверху, рівно-рівно. Там зараз ліс росте. Розповідали, що колись там, як жили турки, залишили вони булаву, корону золоту, і, взагалі, дуже багато золота. Вони шукають його в Кам’янці-Подільському, бо ж там є ті дослідники та науковці, а воно в нас знаходиться. Те місце в нас називають Городисько. Розповідають, що там є десь той хід і воно те все під землею… А село наше називається тому, що у турка була жінка Маціорана. На честь неї і назвали наше село. І коли вони (турки) відступали, чи їх виганяли, той хід вони засипали. А золото там залишилося. Розповідали, що хтось нібито намагався розкопувати те місце, але наштовхнувся на зачароване коло. Доходять до якоїсь брами чи якогось заліза, стукне, а воно робиться темно там. Туди зайти неможливо. Старі люди, ще і тітка моя рідна, бачили вночі, що воно (золото) через певний час перечищається у землі і, вони бачили стовп вогню на тому місці… Турецьке то все золото, а вони всі його шукають у Кам’янці, в фортеці. А воно в нас».
Не відомо, якби знали про цю легенду на початку дев’яностих минулого століття, то чи б взялися за пошук золотої карети біля Замкового мосту, при цьому перенісши русло річки?..
Та й чи з огляду на «вінницьку» легенду виникла б інша, теж сучасна плітка, що турки взамін за звільнення захопленого ними радянського судна, вимагали надати їм півгодини «поритися» біля Замкового мосту.
Можливо, сьогодні потрібно шукати вже іншу мапу із зазначенням місця перебування турецького скарбу.

Ігор Старенький, член Національної спілки

краєзнавців України, спеціально для «КлюЧа».


Теги: золота карета, Кам'янець

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.