СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЧЕСНІСТЬ І ЛЮБОВ ДО ЛЮДЕЙ. Ірина ФУРМАН. Кам'янецький часопис "Ключ"

СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЧЕСНІСТЬ І ЛЮБОВ ДО ЛЮДЕЙ

ФОРМУЛАВона вольова і цілеспрямована, завжди впевнена в тому, що робить. Багатогранна, з великим досвідом роботи та життєвим багажем. Її ніколи не лякають труднощі, тому що впевнена – вона їх подолає. Це ще одна героїня нашого проєкту «Фантастична жінка» – голова всеукраїнської профспілки торгівлі, громадського харчування та послуг м.Кам’янця-Подільського, член громадської ради при Хмельницькій облдержадміністрації, голова комітету малого та середнього бізнесу в Хмельницькій області – Людмила Боярська.

– Людмило Володимирівно, Ви вже не один рік працюєте в сфері торгівлі, маєте неабиякий досвід в цьому. Можете дати гарні поради, як стати успішною людиною. А з чого все починалося?

– Досвід приходить з роками. Можна мати кілька вищих освіт і здобути їх з відзнакою, але коли немає практики і досвіду роботи, нічого путнього з цього не вийде. Тим більше в галузі торгівлі, громадського харчування та надання послуг, адже тут працюють люди, які переважно самі створили свій бізнес, себе. Вони знають, що хочуть, на що здатні і чого заслуговують. З такими людьми завжди непросто, але я звикла. І так вже понад 20 років як займаюся власним бізнесом. А починалося все з того, що я з дітьми була в декреті, а чоловік працював на заводі ім.Петровського. Тоді був такий період, коли затримували заробітну плату, або взагалі не давали і я сказала йому, що йду торгувати на базар. Він був категорично проти, але було потрібно рухатися вперед, годувати дітей. Дуже швидко я зрозуміла, що не хочу працювати на когось. І ми вирішили зайнятися своєю справою – взяли склад і почали торгувати дріжджами. Спочатку це було лише на регіональному рівні, а з часом по всій Україні.

– Але, на мою думку, щоб за короткий термін часу так розвернути свій бізнес, потрібно мати або добре налагоджені зв’язки або що?

– Впертість характеру і віра в те, що все вийде. Бо було дійсно дуже важко. Я тоді зрозуміла, що якщо опустити руки, то ніхто тобі не допоможе. А це були якраз 90-ті роки. Дуже складний час для всіх. До того ж була ще й чимала конкуренція.

– Людмило Володимирівно, а як до конкуренції Ви ставитеся взагалі. Мені здається, що саме в торгівлі вона найбільша?

– Будь-яка конкуренція – це добре і я до неї ставлюся позитивно. Людина тоді розвивається. А ще можу додати, що за конкуренцію потрібно боротися. Я маю на увазі, насамперед, якість товару, який продаєш. Щоб до тебе потім знов приходили люди, потрібно завжди посміхатися. Навіть, коли тобі дійсно не до того, ти повинен пам’ятати, яку професію обрав. Навряд чи хтось захоче повернутися до продавця чи перукаря, який робить свою роботу з надутими щоками. До людей потрібно ставитися так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе.

– Повертаючись до теми покупців, люди ж різні є. І останнім часом через події, які відбуваються в державі, через постійну гонитву за самовиживання, в масу йде більше негативу аніж позитиву. Як Вам особисто вдається знаходити спільну мову, будемо так говорити, важкими людьми?

– По-перше потрібно знати і ніколи не забувати, що покупець завжди правий. Якщо я бачу, що людина не зовсім задоволена, намагаюся підібрати такі слова, щоб в неї піднявся настрій. Потрібно вміти йти на поступки, уникати будь-якого конфлікту. Клієнта потрібно поважати. Краще щось втратити, але залишитися людиною своєї професії. Ніколи не можна бути агресивним. Агресія завжди повертає людину в іншу сторону, яка дає відповідні наслідки. Як приклад можу навести такий факт, що люди зараз купляють набагато менше всього через відсутність грошей. І якщо бабуся хоче купити 200 грам, а не кілограм масла, абощо, то продайте, ніколи не відмовляйте. Збережіть гарний настрій собі і їй. Акцентуйте увагу на людях і їх потребах.

– Людмило Володимирівно, про які професії мріяли в школі?

– Я дуже хотіла бути лікарем, але поступити в той час в медичний вуз, було дуже складно. Конкурс був великий– кілька людей на одне місце. До того ж, так як мене виховувала одна мама, вона навряд чи змогла б фінансово дуже допомагати. Тому, як склалося так склалося. Лікарем не стала, а от в сферу соціального захисту, де на той момент працювала Надія Костянтинівна Підскоцька, попала. Почався інший відлік часу в моєму житті, тому що без перебільшення можу сказати, що ця жінка стала для мене прикладом у всьому. Я завжди хотіла бути такою, як вона – цілеспрямованою, позитивною, виваженою, мудрою, у всьому обізнаною. Вона стала мені не просто людиною, яка направляла по життю. Це дуже близький мені друг майже 30 років. Займалася я в управлінні соціального захисту населення реєстрацією і оформленням груп інвалідності. Величезна і дуже відповідальна ділянка роботи. Але Надія Костянтинівна в мене повірила, за що я їй безмежно вдячна. Намагалася ніколи її не підвести. Навіть зараз. Що говорити про наші стосунки, якщо вона мене навіть заміж видавала.

– З чоловіком познайомилися де, якщо не секрет? І як для себе визначили, що саме він той єдиний?

– Він влаштовувався на роботу в міліцію. Так туди і не попав, а от зі мною з того моменту вже 30 років разом. Я відразу в ньому відчула надійність і силу. Дуже його поважаю і ціную. Повірте, це багато вартує в житті, особливо зараз. Ще треба вміти пробачати, навіть дрібниці.

– Людмило Володимирівно, Ви дуже активні по життю, чи вистачає Вам часу на сім’ю і взагалі, яку для Вас вона відіграє роль?

– Сім’я – це моє все. Всесвіт. Ми дуже дружні. В нас, як виникає в когось з членів родини проблема, ми всі стаємо, і робимо все необхідне, щоб її вирішити. У нас не буває такого, що я щось буду робити, а щось ні. Якщо щось організовуємо, навіть масштабне, то я знаю, збою не буде. Зазвичай, це святкування дня працівників торгівлі. Син Степан все привезе і розвезе разом з чоловіком, донька може стати помити посуд. В нас немає розподілу в праці. Якщо робимо, то тільки спільно. За таким принципом живе син Степан, який мені подарував вже онука Богданчика, донька Ульяна, якій 13 років. А от ще одного сина ми з чоловіком втратили, тоді я переосмислила все життя. В 8-річному віці він втопився. Це для нас була дуже велика трагедія, яка нас ще більше об’єднала і зблизила. Від долі не втечеш, але Бог дав мені можливість народити ще і я цей шанс використала. Якраз чоловіку на день народження. Подумала в той момент, що це знак зверху. І, хоча, дуже важко було тоді емоційно, але я взяла себе в руки. У вихованні своєї сестрички мені тоді дуже поміг старший син, якому 27 зараз. А от внука вже бавить донька. Можу сказати, що вона вже готова мама.

– Вас впевнено можна назвати дуже сильною жінкою, лідером. Але ним не народжуються, а стають. Які фактори вплинули на Вас?

– Ще з дитинства я дуже хотіла переїхати жити в місто. В нас в селі не було ні школи, ні клубу, а мене це пригнічувало. Мама виховувала одна. Вона навчила дуже цінувати працю. Звісно, вона дала мені в житті все, що могла, але мені хотілося більшого. Тому, ще з юнацьких років, я завжди ставила собі мету, до якої прагнула. Більшість моїх знайомих не вірили в те, що плани, яких я наскладала на ціле життя вперед, реалізуються. Але головне, в що вірила я сама. Навіть зараз у всіх робочих питаннях, чоловік Степан, прислухається того, що говорю і раджу йому я. Так, у всьому. А ще мені в житті завжди щастило на гарних позитивних людей. Інші – самі по собі відходили, як друзі так і колеги по роботі.

– Ви вважаєте себе мудрою жінкою?

– Намагаюся нею бути. Але одне скажу точно, що мудрість з’являється, коли є проблема.

– Людмило Володимирівно, по життю Ви наполеглива людина?

– Йду до кінця точно, якщо знаю, що права. І завжди допоможу іншим. Можу сміливо себе назвати борцем за справедливість. Якщо бачу, що людину незаконно ображають, мене не зупинить нічого. Я може і громадською діяльністю почала займатися через це. Для мене важливо відстоювати права людей. Я колись навіть хотіла створити спеціальний орган, який би займався вирішенням соціально-побутових проблем наших громадян. Щоб людей там консультували з різних питань, допомагали проводити роз’яснення. Та багато чого. Така активність в мене ще з того часу, коли я була комсоргом виконкому.

– Скільки років Ви займаєтеся саме профспілкою діяльністю?

– Майже 7 років. Мені зателефонували з області і запропонували очолити профспілку торгівлі, громадського харчування і послуг. Ця тема мені була, як нікому близька, і я нею займаюся з задоволенням. Хоча, в такій галузі, як моя, на нинішній момент робити це непросто. Якщо в держслужбовців, освітян і медиків, відрахування йдуть автоматично з заробітної плати. То в нас приходиться переконувати людей в необхідності бути членом профспілки, щоб захистити її інтереси. От був випадок, коли відрізали людям газ, яким користувалися як наймані особи, так і підприємці. Питання непросто, але вирішили. На всеукраїнському рівні підняли в свій час проблему модемів. Взагалі багато чого можна озвучити, чого зроблено і які інтереси ми відстоюємо.

– Людмило Володимирівно, що б Ви могли побажати молодим підприємцям?

– Обов’язково бути, насамперед, офіційно оформленим і мати завжди діалог з податковою, міською радою. Не соромитися консультуватися, вміти правильно налаштовувати механізм роботи.

– Ви людина вразлива?

– Дуже. Боляче сприймаю образи. Але з роками навчилася просто все переосмислювати і робити свої висновки. Дуже не люблю брехню і наклепи. За характером дуже звикла довіряти і часто через це потерпаю. Але іншою вже не буду. Ніколи не прийму зраду в людині

– В справжню дружбу вірите?

– Вірю, звичайно. І завжди вчила дітей шанувати і цінувати її. Коли син навчався, в нас часто ночували його друзі. Для мене вони, насамперед, були, як діти. Але мене сприймали не лише як маму Степана, але й як старшого друга.

– Відпочивати як любите?

– З сім’єю та друзями. Байдуже де.

– Формула успіху Людмили Боярської?

– Справедливість, чесність і любов до людей!