ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ. ПРАЦЮВАТИ ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ. Ірина ФУРМАН. Кам'янецький часопис "Ключ"

ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ. ПРАЦЮВАТИ ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ

ЧубайкоВпевнена в собі, стильна, розумна, інтелігентна, надзвичайно комунікабельна та працьовита. По-своєму вразлива, але водночас вольова. Гарний керівник, прекрасна мама і бабуся. Ці слова стосуються ще однієї героїні нашого проєкту «Фантастична жінка» – директора Коледжу ПДАТУ, Олени Чубайко.

– Олено Віталіївно, на сьогодні Ви очолюєте заклад, в якому навчається більш ніж 900 студентів та працює 170 працівників. Чим має керуватися керівник для того, щоб коледж такого типу працював на повну потужність? Щоб усі учасники навчального процесу були задоволені. У Вас це добре виходить, але мені здається, що до цього всього прикладено чимало зусиль. Як вдається налагоджувати роботу, щоб все працювало без збою, як єдиний механізм?

– Насамперед, слід сказати, що до всього потрібно звикнути та знати всі нюанси обраної професії. Бути не лише викладачем, а й менеджером. Чим я в принципі зараз і займаюсь. Коли прийшла працювати в коледж, дуже добре усвідомлювала, яка це велика відповідальність. А я звикла до всього ставитися з максимальною увагою. Взагалі я за характером максималістка і перфекціоністка. Все має бути зроблено досконало. Я майже все життя працювала в закладах освіти, тож практика і, відповідно, досвід в мене є. Це дуже допомагає. У 1987 р. закінчила Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут, після чого 2 роки працювала економістом в колгоспі ім. Калініна, с. Руда. У 1990 р. вступила до аспірантури НДІ аграрної економіки; у 1993 р. захистила кандидатську дисертацію і пішла працювати заступником фінансового директора НВО «Каммед», а в вересні того ж року я вже працювала асистентом кафедри економіки сільського господарства КПСГУ, з 1995 р. – доцент вишу, згодом – заступник декана економічного факультету. З 2015 р. – директор Хотинського технікуму ПДАТУ. І от вже три роки, як очолюю коледж ПДАТУ. Взагалі, можу впевнено сказати, що для того, щоб здійснювати керівництво, потрібно знати всю систему в цілому, починаючи з дрібниць. А ще дуже важливо, коли є підтримка зі сторони колег, адже в коледжі чудовий колектив. Всі рішення ми приймаємо колегіально. Пропрацювавши стільки років в педагогічному колективі, навчилася ще більше цінувати людей. Ніколи їх не ображати самій і не допускати це з боку інших. А ще потрібно бути завжди відкритою до діалогу та не допускати ні в чому несправедливості. Вона приводить до біди. Я її відчуваю душею і для мене прояви хоча б мінімальної несправедливості, є абсолютно неприйнятними. Можливо, велику роль в тому, що я так до цього ставлюся, відіграє виховання. Але я знаю точно, що біда може бути як з людиною, яку ображають, так і з тією, яка це робить.

– А Ви особисто, як сприймаєте образи?

– Боляче, але ніколи нікому цього не покажу. Я така, скільки себе пам’ятаю.

– Олено Віталіївно, Ви згадали про Ваше виховання. Яку взагалі роль в ньому відіграли батьки і чи є щось таке, за що Ви їм безмежно вдячні?

– По-перше, я була єдина в сім’ї і, як то кажуть, дуже плекана донечка, онучка, племінниця. Мене всі балували, навіть дуже. І я схиляюся до такої думки, що балувати дітей потрібно, особливо в дитинстві. Ніхто не знає, як потім складеться їхня доля і що на них чекатиме в дорослому житті. Але при цьому я не виросла розбещеною; батьки, рідні насамперед вчили мене порядності і вихованості. Ще для моєї родини завжди неприпустимим було слово «зрада». У цьому плані я дуже чутлива. З людьми, які зраджують, не важливо дружба це чи робота, я розходжуся. Спочатку відійду в сторону, а потім просто перестану спілкуватися.

– Повертаючись до шкільної теми, чи є у Вас спогади, які наклали відбиток на подальше життя, можливо, вибір професії? Чим взагалі в шкільні роки подобалося найбільше займатися? 

– У мене всі спогади гарні. Стосовно всього. Та є одне але. Я дуже любила в школі спорт і бачила себе десь в цій галузі. Але батьки вирішили, що я маю стати піаністкою. Музичну школу я закінчила з відзнакою, а от спорт залишився лише моєю дитячою мрією.У музиці в мене були дуже великі перспективи, але я розуміла, що потрібно мати таку професію, яка зможе прогодувати. Хоча, була в мене в школі одна мрія – хотіла бути океанологом, як моя тітка. Вона об’їздила всі моря і океани. Коли я була школяркою, дивилася на неї з захопленням, слухала її розповіді. Це було надзвичайно цікаво. Але в старших класах я не дуже сприймала хімію як предмет. Хоча вчилася на відмінно. Можливо, це і стало тим фактором, який змусив мене змінити свою точку зору.

– Олено Віталіївно, маєте чималий досвід роботи зі студентами. Які почуття були в Вас, коли провели перші лекції?

– Мені було 28 років, і це була група з 25-ти економістів. Мені було страшно. Я читала непростий предмет – основи зовнішньоекономічної діяльності України, який добре знала. За це дякую своєму науковому керівнику, професору Олексію Богуцькому, який навчив любити економіку у всіх її напрямках. Взагалі вважаю його глибою, видатною постаттю в агроекономічній науці, яка вклала в мене під час навчання в аспірантурі в Києві гарний багаж знань. Потім я почала викладати також і у студентів заочної форми навчання, а це вже зовсім інші люди, з досвідом, гарні практики. Мені стало ще страшніше, але я не звикла зупинятись. І у мене все вийшло. Адже невеличкий досвід здолання труднощів я вже мала. Коли я почала працювати в колгоспі ім. Калініна, с. Руда, моїми колегами були звичайні сільські хлопці. Не з першого разу знайшла я з ними спільну мову, але за 2 місяці ситуація змінилась, не дивлячись на велике фізичне і емоційне навантаження, віддаленість села від міста і те, скільки разів на день приходилося по роботі їздити туди і назад. Та я вперта і витривала. Впоралася.

– Ви викладач, а самі вчитися любите?

– Так, вчилася б постійно. Люблю пізнавати щось нове. Ніколи не соромлюся запитати те, чого не знаю. Із задоволенням спілкуюся з нашими студентами. Вони всі дуже цікаві. З гордістю можу сказати, що спеціалістів такого рівня мало де можна зустріти. У коледжі великий вибір спеціальностей та робітничих професій. І дійсно, дуже приємно, коли роботодавці дякують за того чи іншого випускника. Їх хочуть бачити у себе на підприємстві, а це значить, що ми надаємо гарні і якісні знання. Ще дуже багато чого для них хочеться зробити. Дуже сподіваюся, що все ж таки фінансування коледжів залишать, хоча б на тому рівні, який є. Адже за набором студентів ми займаємо 2-ге місце в області.

– Олено Віталіївно, а як до Ваших прагнень ставиться колектив?

– Ми всі одна команда, я взагалі командний гравець. Скажу більше, для мене дуже важливо, щоб люди, з якими я працюю, бачили перспективу. Тоді вони будуть ще більше зацікавлені в розвитку закладу.

– Вернемося до Вас, як не до викладача, а Олени Чубайко як людини. Коли є трохи вільного часу. Чим його заповнюєте?

– Намагаюся максимально інформаційно насичуватися. Використовую при цьому всі медійні ресурси. Люблю порівнювати і аналізувати. Між іншим, ще з дитинства мій улюблений жанр літератури – це детективи. Люблю Агату Крісті та Конан Дойля. Як читати книжки, так і дивитися екранізації, коли дійсно є вільний час. При нагоді ніколи не пропущу жодної театральної вистави в нашому місті. Люблю бувати на концертах симфонічного оркестру, балеті.

– Олено Віталіївно, Ви є водій з великим стажем. А подорожувати взагалі любите? 

– Так, ще змалечку разом з батьками об’їздила половину Радянського Союзу. Батьки в цьому плані робили все можливе, аби подорожей було багато і різних. Відвідували різні міста. Я й досі, хоча часу завжди не вистачає, намагаюся максимально цікаво спланувати свої поїздки. Дуже-дуже люблю море. Це дійсно те місце, де я завжди релаксую. Ніколи не забуду свої враження від Дрезденської галереї в Німеччині. Я майже 5 годин роздивлялася там картини, особливо «Сікстинську Мадонну» Рафаеля Санті. Це настільки емоційний сплеск, що словами передати важко. Їй понад кілька століть, її малював геніальний майстер, і от вона перед тобою, і ти можеш роздивитися її до міліметра. Я взагалі люблю картини. Вони для мене дуже величні. Вони відображають цілі епохи різних культурних віх. В плані подорожей у мене є ще одна мрія з дитинства – хочу потрапити в Лапландію до Санта Клауса. Сподіваюся, що мені це вдасться зробити найближчим часом. У будь-якому випадку я, дуже сильно цього хочу. А що стосується водійського стажу, то водити мене вчив ще в школі батько і лише в 26 років я офіційно здала на права. Була, напевне, найбільш надоїдливою студенткою, адже сиділа за першою партою і безперестанку задавала питання інструктору. Для мене водіння – це не просто сісти за кермо і їхати. Це величезна відповідальність, особливо коли розумієш, що везеш власну дитину.

– А подарунки робити любите?

– Дуже! Особливо коли бачиш, що твій подарунок приносить радість. Байдуже, кому ти цей подарунок робиш, дитині чи дорослій людині. І ще він обов’язково має бути актуальним. Мої друзі завжди чекають на мої подарунки з нетерпінням.

– Олено Віталіївно, а ким у Вашому житті є друзі?

– Це дуже важливі для мене люди. Розумію, що з часом друзями в нашому житті залишаються ті, кого не з’їла заздрість. Тому зі мною понад 30 років залишаються ті, які перевірені часом і життєвими обставинами. Не завжди на них вистачає часу, але я знаю, що вони в мене є, а я є у них. У наших стосунках завжди ключовим буде слово «щирість». По іншому дружба існувати не буде. Коли траплялися випадки дружніх зрад, мені здавалося, що я хворію не лише морально, а й фізично. Це така собі була міні-трагедія. Але все в житті йде за своїм сценарієм. За все, що маю, дякую долі.

– Ви сувора мама і бабуся?

– Інколи так. Просто хочу, щоб донька і онучка Даринка прожили життя правильно. Щиро. Порядно. 

– І якою є формула успіху Олени Чубайко?

– Працювати для людей. Працювати заради людей!