БУТИ ТОЛЕРАНТНОЮ, КОРИСНОЮ І ЗАВЖДИ ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ. Ірина ФУРМАН. Кам'янецький часопис "Ключ"

БУТИ ТОЛЕРАНТНОЮ, КОРИСНОЮ І ЗАВЖДИ ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ

КорольВитончена, тендітна, ніжна, спокійна, виважена, зосереджена та наполеглива, віддана роботі, яку обрала багато років тому і про яку жодного разу не пошкодувала. Її ніколи не лякають труднощі, тому що вона знає, як з ними впоратися. Чуйна й лагідна мама і просто чарівна «Фантастична жінка» і ще одна героїня нашого проєкту – дитячий лікар невролог комунального некомерційного підприємства «Дитячий медичний центр» Кам’янець-Подільської міської ради Ольга Король.

– Ольго Іванівно, чому в свій час обрали для себе медицину як професію і скільки років Ви вже в ній?

– Лікарем працюю я вже 22 роки. Питання вибору для мене ніколи не стояло, тому що з самого дитинства я хотіла бути саме ним і цілеспрямовано до цього йшла. Спочатку я закінчила Колодіївську ЗОШ I-III ступенів, де моїми улюбленими предметами переважно були лише точні науки, а після 9 класу я вступила до Кам’янець-Подільського медичного училища, з якого й почалася моя медична кар’єра. Звичайно не хотілося зупинятися в навчанні, тому не вагаючись я поїхала в м.Чернівці і подала документи до медичного інституту. Вступила туди без проблем, навчалася гарно, тому що дуже любила всі предмети, які там викладали. Після проходження інтернатури в Чернівцях, почала працювати в нашій дитячій поліклініці 5 років дільничним педіатром. Згодом тут з’явилася вакансія дитячого невролога. І я, не вагаючись погодилася.

– Зважаючи на це, Вам потрібно було пройти певну перекваліфікацію?

– Так, я її проходила в Києві і Донецьку. Це була низка спеціалізованих курсів, які я успішно закінчила і от уже 17років як я працюю в нашій дитячій поліклініці, зараз вже дитячому центрі неврологом.

– Ольго Іванівно, професію вибрали лише за власним бажанням чи можливо в галузі медицини працював хтось з Ваших родичів чи друзів родини?

– Ні, не працював ніхто. Батьки працювали в галузі сільського господарства все життя, але дуже хотіли, можна навіть сказати, що вони мене на це спрямували на професію лікаря. А так як їхнє бачення мого подальшого майбутнього і мої бажання співпадали, то й вибору в мене іншого не було. За це я своїм батькам дуже вдячна.

– Цікаві, курйозні випадки, чи такі, що найбільше запам’яталися Вам під час навчання в інституті траплялися? Якщо так, то якими вони були?

– Цікаві не можу сказати, а от такі, які найбільше вразили, так. Це був п’ятий курс, ми прийшли на заняття, на терапію здається. І якійсь жінці стало погано – в неї сталася анафілактична реакція. Простіше кажучи, вона знепритомніла. Хоча ми ще були трохи зелені, але швидко зорієнтувалися і надали їй невідкладну допомогу. В неї був той випадок, що якби вчасно цього не зробили, міг би бути летальний результат. Можливо саме тому це мені так і запам’яталося. Хоча потім ще багато, чого було.

– Не передумали тоді продовжувати навчання?

– Ні. І ніколи не шкодувала.

– Ольго Іванівно, спеціальність неврологія, яку Ви обрали, доволі непроста. Особливо, коли це стосується дітей. Це потребує постійної самовіддачі лікаря, яка постійно виснажує. Важко чи легко це Вам вдається робити?

– Так, тому що доводиться бути і лікарем і психологом водночас. Буває, що приходить людина і ти розумієш, що медикаментозно ти їй нічим не допоможеш – з нею просто потрібно нормально відверто поговорити. Саме цього вона найбільше потребує. І лише в такому випадку буде результат моєї роботи.

– Важче лікувати дітей чи дорослих? Деякі лікарі кажуть, що дітей, тому що вони не завжди можуть сказати чи описати, що саме їх болить?

– Я не можу так сказати. Буває по різному. Але щодо мене особисто, то з дітьми ніколи не мала жодних проблему спілкуванні. Вони покажуть або скажуть, що і де в них болить. Просто потрібно знайти з ними спільну мову, а методів для цього є дуже багато.

– Ольго Іванівно, чи пам’ятаєте Ви випадки, можливо на самому початку Вашої роботи, коли було важко чи можливо виникали сумніви щодо встановлення діагнозу?

– Діагноз встановити не завжди просто, траплялись й випадки, коли сумнівалась. А от, коли працювала дитячим дільничним, тут було інше – складні сім’ї в побутовому плані. Все життя буду згадувати одну багатодітну родину, в якій діти зараз вже виросли живі і здорові, вітаються. А тоді їх було п’ятеро і їхня мама не сказала, що хлопчик вже давно хворий. Якби я не була там поряд на виклику і не дізналась цього від сусідки, то не знаю чи дитина б залишилася жива. Я прийшла, а він вже став синього кольору і задихався. Добре, що вони жили в селищі Жовтневе і лікарня поруч. Ми швидко госпіталізували його до реанімації і хлопчика врятували. Цей випадок теж зі всієї моєї практики мені запам’ятався навсе життя. Більше випадків з такою складною діагностикою я пам’ятаю.

– Професія лікаря педіатра-невролога дуже виснажує?

– Звичайно. Дуже часто лікар в силу своєї професії має відкласти свої домашні справи, а займатися виключно робочими. Адже доля людей, їх самопочуття завжди мають бути на першому місці.

– Ольго Іванівно, а взагалі Вам вдається розмежовувати роботу і дім?

– Раніше ніколи, потім пробувала це робити, але звичка залишається звичкою. Такого не буває, щоб я не відповіла на телефонний дзвінок. Від кожного з них і від того, на скільки вчасно я на нього відповім, може залежати здоров’я людини. Лікар це професія, в якої робочий день складається з 24 годин. І я вважаю, що це нормально.

– Як Ваша сім’я ставиться до постійної зайнятості?

– Донька Марина вже доросла та доволі успішна, живе і працює в Києві. Колись мені хотілося, щоб вона теж була лікарем, але це зовсім не її.

– Ольго Іванівно, а коли донька була маленька, робота не заважала материнству?

– Ні, я народила її ще будучи студенткою. Батьки наполягли, щоб академвідпустку я не брала і допомогли мені з доглядом. Я їм за це теж дуже вдячна. Взагалі, все, що я маю в житті і чого досягла, це в більшості їхня заслуга. В дитинстві вихованням Маринки займалися переважно батьки через брак мого вільного часу. А от коли вона вже стала школяркою, то я вже могла дозволити собі більше приділити його доньці.

– Ви маєте якісь захоплення, які дозволяють Вам розслаблятися?

– Люблю читати, кататися на велосипеді в парку, особливо, коли приїжджаю у Київ. Це для мене найкращий час. Був колись період, коли я захоплювалась вишивкою, але то було недовго. Знову ж таки через зайнятість, адже робота змушує весь час кудись відриватись, а вишивання любить спокій і посидючість.

– Ольго Іванівно, Ви – людина, яка більше любить бути в колективі чи сама?

– 50 на 50. Але те, що по життю я абсолютний оптиміст – це точно. Ніколи не опускаю руки ні в яких випадках, як бискладно не було. Я вірю завжди в краще.

– А що допомагає так самоорганізовуватися?

– Сама людина і визначення того, що вона хоче. Багато в цьому мені допомогли й мої пацієнти, які багато мене чого навчили. А взагалі, такий стержень сприйняття життя,боротися і не опускати в жодному разі, напевно, закладається генетично. Він або є, або його немає. В моєму випадку, це певно більше від батька.

– В дитинстві теж такою були?

– Да, я не змінилася, тільки й того, що подорослішала. Завжди у всьому була спокійною і послідовною.

– Ольго Іванівно, а чи були в Вашому житті люди, з яких Вам хотілося брати приклад?

– Не люди, а їхні риси – доброта, чесність, порядність, самовідданість. Це для мене найкращі риси, які може матилюдина. Дуже люблю допомагати. Якщо є можливість, роблю для цього все.

– Як лікарю, траплялися такі випадки, коли важкі захворювання і Ви розумієте, що нічого не можете зробити?

– Були, особливо в неврології, коли в діток були злоякісні пухлини. Розумієш, що вже вс і можливості використані, хочеш ще щось зробити, але як лікар, усвідомлюєш, що вдіяти вже нічого не можеш. В таких випадках особливо важко, але професія є професія, вона таке передбачає. За роки навчилася сприймати це як є.

– Ольго Іванівно, в силу професії приходиться спілкуватися з багатьма людьми. Вони різні за характером, складом розуму, настроєм. Які їхні риси найважче Вами сприймаються?

– Людська пасивність. Інколи хочеш допомогти, а вони не хочуть тобі допомогти. Не завжди лікар сам може визначити, що пацієнту необхідно. В лікуванні мають приймати учать обоє. Тому часто приходиться підбирати слова, щоб підопічний усвідомив, чого його лікують і для чого. В цьому і полягає ефективність роботи медика.

– А якщо люди намагають, м’яко кажучи, висловлюватися в різкій формі?

– Насамперед, роблю все, щоб такого не було. Тому що в пацієнтів буває всяке, нервові стреси, перехвилювання.Потрібно на це теж зважати.

– Ольго Іванівно, а особисті стреси Вам хтось допомагає долати?

– В мене такого не буває. Якщо необхідне спілкування, в мене є друзі, яких я дуже люблю і ціную. В кожного з них є щось особливе, своє. Вони завжди підтримають мене, а я їх. Найбільше в них ціную їхню порядність і коректність, як і у всіх людей, в принципі. А ще для мене найважливіше – це абсолютне розуміння у всьому. Серед моїх цінностей в житті на першому місці доброта, а потім порядність і вимогливість до себе.

– Самокритичні?

– Дуже. Свої помилки визнаю, виправляю, завжди прислухаюсь до зауважень інших людей. Вважаю, так має бути. Тільки в такому випадку формується правильно свідомість людини.

– Ольго Іванівно, а що важливо знати педіатру-неврологу на сьогодні? І з якою категорією дітей працювати найважче?

– По перше – потрібно розуміти дітей і бути по відношенню до них терплячими, хоча в нашому сучасному суспільстві це не так просто. Бути мудрим, по-друге. Така риса характеру має бути і в дорослих і в дітей. У моїй практиці. А от найважче працювати з дітками з обмеженими можливостями. Вони потребують особливої постійної уваги. Кожний з них дуже цікавий, зі своїм світоглядом і дуже важливо його розпізнати.Тоді й лікувати легше.

– Коли маєте відпустку, подорожувати любите?

– Так, особливо з донькою. Ми з нею найближчі і найкращі подруги Але з-поміж багатьох місць і країн, де я була, чомусь найяскравішим спогадом залишився університет Федьковича, коли я приїхала вперше в м.Чернівці. Він длямене був таким захоплюючим, що я дуже довго його розглядала. І перше враження для мене так і залишилося найкращим.

– Ви людина вразлива?

– Так, але цього ніхто ніколи не побачить.

– В одежі надаєте перевагу…?

– Класиці.

– Кольорам?

– Спокійним.

– Якщо фільми?

– Комедії.

– Формула успіхи Ольги Король?

– Бути толерантною, корисною і завжди допомагати людям! „