Перейти на мобільну версію сайту

08.08.2014

НЕ ЗА ЩОСЬ, А ВСУПЕРЕЧ

Я завжди пишалася тим, у якій країні живу.
На твердження деяких індивідумів про те, що з України потрібно тікати і шукати гарного 2f.jpgмайбутнього деінде, завжди відповідала скептичною усмішкою, мовляв, тікайте-тікайте, нам більше місця буде! Адже чим більше ось таких шукачів кращого майбутнього та легкого хліба виїде, тим більше в нас залишиться справжніх патріотів, тих, що люблять свою державу не за щось, а всупереч усьому поганому. А вже з ними, об’єднавшись, можна і країну розбудовувати, та таку, як нам треба, країну-мрію, яка обітре знедоленому сироті гірку сльозу й подарує нову родину; яка подбає про брудного безхатченка й запевнить, що завтра в нього почнеться нове життя; яка гарантуватиме молоді впевненість у майбутньому, а пенсіонеру - достойну старість. Я уявляла, що буде важко, що доведеться туго затягнути паски, інколи потерпіти, міцно стиснувши зуби, а деколи доведеться й поборотися, адже будуть і такі, що ставитимуть палки в колеса, бо їм і за старого режиму непогано живеться. Образ ідеальної України завжди був у мене перед очима. Погодьтеся, деякі мрії варті того, щоб довго чекати на їхнє здійснення. От і чекаю.
Та от тільки Доля грає зі мною у якісь злі жарти. Здавалося б, усе йде за планом. Принаймні в тих пунктах, де треба туго затягнути пасок, потерпіти, міцно стиснути зуби, поборотися, дати по руках тим, що ставлять палки в колеса... А краще не стає! Ба більше, я бачу, як мою мирну, демократичну, суверенну країну роздирають, ґвалтують, шматують, паплюжать, нищать... Я не тикатиму пальцем на Путлєра чи іншого божевільного диктатора з манією величі, адже маємо і свій «цвіт нації», який розв’язав конфлікт. Диму без вогню не буває. Непроханим гостям завжди кажуть йтіть туди, звідкіля прийшли. Та якщо їх запросити, то такі зайди потім і на голову можуть видертися.
Хотілося б відповісти: «Здоровіть зносіть!», та от кому - тим хлопченятам, які змушені бути гарматним м’ясом і боротися за чужі терикони, в той час як «господарі» відпочивають на нашій території і вважають нас, тих, хто надав їм дах над головою і кусень хліба, бандерівцями-лохами? А ще я не розумію, як можна героїв, які врятувалися з пекла, вважати зрадниками. Чомусь мимоволі проситься порівняння з СРСР, коли люди тікали з полону і потрапляли під колеса тоталітарної машини, а згодом - у Сибір чи ще кудись, адже, напевно, краще, вмерти, ніж вижити; а владі легше відкупитися від матері чи дружини якоюсь медалькою (посмертно), ніж врятувати свого громадянина. Не вірю, що це моя Україна... І все одно її люблю. Всупереч всьому поганому.

Дивіться також:




Повернення до списку




Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.