Перейти на мобільну версію сайту

21.04.2017

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА ПРОЗА ЖИТТЯ

Андрій ПавловськийТе, що відбувається навколо нас, іноді складно пояснити, але причини цьому так чи інакше є. Потрібно тільки знайти індикатори, що дають такий результат. 

Наразі багатьом здається, що ми повернулись в епоху філософії існування, коли у своїх творах екзистенціалісти прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Для більшості сучасників усе не так і не те, щоб не відбувалося, і хто би що не казав. Надії немає. Лише розчарування. Усе це надумане чи насправді має місце? Спробуємо зрозуміти.

Як зазначають українці, у всіх сферах життя, наче паразити, запанували категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання та смерті.

Народ ніби знаходиться у ворожому для нього середовищі, яке нав’язує свою волю, мораль, інтереси та ідеали. І таким припущенням знаходять підґрунтя.

Наприклад, українці часто виконують роботу, яка абсолютно не входить в їхні обов’язки, бо мають керівництво з неабиякими амбіціями. Наші керманичі люблять бути всюдисущими, часто беруться за те, в чому не тямлять, бо хочуть показати, що вони – майстри на всі руки. Їм аплодують, бо ж так треба, але у спину сміються. А людей, які відверто кажуть правду, приструнюють, бо хто ж дозволив йти проти культу особи? Тому і є сумніви в українців, що вони мають повноцінну свободу особистості.

Легкі обранці народу і на підйом. Багатьох вразила декомунізація, жертвами якої стало майже все, створене раніше. Але хто сказав, що те, що прийшло на заміну, гідне? Особливо, коли більшість рішень приймаються поспіхом.

До зазначеного додайте насилля, складний економічний стан, реалії, які все більше розчаровують своїми «новинками», суцільний розпач від реформ, позбавлених іронії людей, які бачать погане там, де його зовсім немає й на рівному місці роздмухують проблему, критиканів, які заявляють, що виправили б усе, якби були на чиємусь місці. Найприкріше те, що подібних ціла когорта. Вони ніби повилазили зі шпарин і гуртуються. Хто ж кликав тих, які бачать чуже під лісом, але не бачать свого під носом? Ще ціла низка чекає, поки прийде хтось і зробить за них, проте вся абсурдність ситуації в тому, що окрім них цього не зробить ніхто.

Тож отих індикаторів скрізь потроху. У результаті – екзистенціальна проза життя. Проте, щоб залишити для всіх хоч краплинку надії, хочеться завершити словами сучасного українського письменника Леоніда Кононовича, які стали епіграфом до його книги «Повернення»: «Нічого не вдієш, життя трагічне за своєю суттю, а світ абсурдний... З часом, досвідом, віком ми повинні мінятися. Не можна заплющувати очі. Інакше ніколи не побачимо світла...».


Дивіться також:




Повернення до списку




Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.