24.01.2020

ВІРТЕ У СЕБЕ І ВСЕ ВИЙДЕ

Впевнена в собі і в справі, яку робить, цілеспрямована, щира, відверта, комунікабельна, прекрасний тренер і найкращий друг для своїх вихованців. Чарівна жінка, прекрасна мама і просто людина, яка заслуговує великої поваги. Ці слова характеризують ще одну героїню нашого проекту «Фантастична жінка» – викладача Подільського спеціального навчально-реабілітаційний соціально-економічного коледжу, тренера-викладача Кам’янець-Подільської ДЮСШ №1 Ольгу Погорецьку.

– Ольго Феофанівно, спорт – це неспинна боротьба та рух вперед. В якому віці Ви вирішили, що саме він стане Вашим подальшим фарватером у житті і стане невід’ємною її частиною?

– Активна в житті я була завжди, дитинство моє, як в той час і більшості дітей, я проводила на ігрових майданчиках та активно займалися спортом: дворовий футбол, баскетбол, волейбол. А коли мені виповнилося 15 років, мене записали на секцію волейболу. З цього все і почалося. Пам’ятаю, що були якісь районні змагання, після них до мене підійшов тренер і запропонував займатися волейболом на вищому рівні. Його ставлення до спорту, професіоналізм, і те, що він показав мені перспективу розвитку, взяли своє. Я погодилася і ми почали тренуватися. А ще я тоді для себе вирішила, що хочу стати тренером сама, будь-якою ціною. Це стало моєю мрією і вона здійснилася. В спорті я вже майже 30 років.

– На Вашу думку, це була заслуга тренера чи все таки власна наполегливість?

– Я думаю і те і інше. Він зі свого боку зумів зацікавити, а я звикла доводити до кінця все, за що беруся. Але закохатися в волейбол як вид спорту змусив мене він, як і займатися тренерською діяльністю. Хоча до цього я абсолютно себе не бачила в професійному спорті, аніскільки. Спорт на той момент для мене був просто як корисно проведений час, не більше.

– Ольго Феофанівно, а як Ваші батьки поставилися до того, що Ви обрали для себе таку професію?

– Ви знаєте, вони завжди мене у всьому підтримували. А ще вони знають, що якщо я так вирішила, то думку свою не зміню. Результат того, чим я займаюся – успіхи моїх вихованців. Це стимулює розвиватися далі. А ще, насамперед, це дуже велика відповідальність, про яку потрібно пам’ятати завжди. 

– Спортивна кар’єра сама по собі передбачає деякі навантаження. Вони є різні і стресові і емоційні. Чи є такі у Вашому житті і як Ви з ними справляєтеся.

– Не можу сказати, що в своєму спортивному житті в мене були сильні стреси. Але всяке було і зриви теж. Та я все в житті намагаюся сприймати спокійно. Якщо і є якісь негативні емоції, я стараюся їх залишати під час тренувань. Це великий викид енергії, адже всі вправи я роблю разом із своїми підопічними. А ще з життєвим досвідом приходить мудрість. Це дуже допомагає.

– Ольго Феофанівно, а коли саме Ви почали займатися тренерською роботою. І на скільки це важко?

– Після закінчення університету я відразу приступила до тренерства в спортивній школі. І ні разу про це не пошкодувала, тому що дуже люблю свою роботу. Не уявляю як можу займатися чимось іншим.

– Діти ж бувають різними, як Вам вдається зі всіма знайти спільну мову і переконати, що вони можуть все, якщо буде мета і бажання.

– Перш за все з ними потрібно постійно говорити і заряджати їх вірою в себе. Я вчу їх ніколи не опускати руки і рухатися вперед. Є такі дітки, які ще не почавши гру вже впевнені, що вони приречені на поразку, що в них нічого не вийде і вони готові здатися. В таких випадках я їм завжди говорю, що не спробувавши, результату не буде. Коли їх переконуєш і, вони в подальшому виграють, треба бачити їхній вираз обличчя. Воно дихає позитивними емоціями. І це вже наш спільний успіх.

– Ольго Феофанівно, стільки років в спорті, напевно маєте багато випускників. Чи підтримуєте з ними спілкування потім і якими вважаєте є Ваші найбільші досягнення. 

– Випускників багато. А досягнення мої напевно – це те, якого виского рівня досягли мої вихованці. Вони грають в збірній України, в супер-лізі, є кандидатами і майстрами спорту. Вони  – моя гордість. Адже я працюю з багатьма українськими тренерами. Тому спокійно ставлюся до того, що я їх випустила і вони потім грають за інші клуби. В цьому нічого поганого немає, адже їм потрібно рухатися вперед. Все, що від мене залежить, я роблю тут на місці. А далі вже вони самі. Якщо хочуть досягти чогось більшого і перейти на вищий рівень, то потрібно цим займатися.

– На скільки я знаю, Ви, здається, єдина, хто тренує параолімпійців. Коли Ви почали цим займатися і як вирішили взятися за таку непросту роботу. 

– Не так давно. 2 роки назад. На початку було трохи складно, тому що це було щось нове для мене. Але я дуже хотіла, щоб вони повірили в себе, свої можливості. Зрозуміли сенс життя. Одна з моїх вихованок Кароліна Димітришена якось мені сказала, що вона не просто займається спортом, вона знає заради чого живе, що в цих тренуваннях багато для себе взяла. Адже спорт – це місце справжності, добра і щирості. Хоча в першу чергу все залежить від них самих. І вони це як ніхто усвідомлюють. Ті, хто боялися навіть підійти до спортзалу, мають високі результати. Їздять на змагання в різні країни. А ще мені дуже приємно, що між нами немає бар’єрів і кордонів. Якщо відпочити, то разом, тренуюся я теж разом з ними. При цьому в нас завжди присутнє здорове суперництво. Вважаю, що якщо його не буде, то й відповідно не матимемо результат. Тільки найсильнішим та найвитривалішим вдається підкорити Олімп. А особливо захопливо, коли небувалу спортивну силу та мужність демонструють тендітні дівчата з обмеженими можливостями. Ми з ними як єдине ціле і я сміливо можу сказати, що вони частина моєї родини. Інколи здається, що я їх знаю дуже багато років.

– Ольго Феофанівно, а були якісь цікаві випадки під час тренувань, які Вам запам’яталися?

– Всі випадки цікаві по-своєму. Щодня я з ними пізнаю щось нове. Я навіть сидячи навчилася грати в волейбол, щоб бути з ними на одному рівні. Я вчу їх пити життя великими ковтками.

– Вихованці, я зараз говорю про параолімпійців, до Вас приходять самі?

– Окрім тренерської діяльності, я викладаю в Подільському спеціальному навчально-реабілітаційному соціально-економічному коледжі. Там я зі своїми дівчатками познайомилася. Придивлялася, шукала спільну мову, змусила повірити в себе і свої можливості. З ними в першу чергу потрібно бути гарним психологом. Як результат, одна з моїх вихованок сказала мені, що ніколи не думала з двома ногами досягти тих результатів, які є в неї нині, після перенесеної хвороби. Адже спорт – це також бурхлива стихія, що захоплює та вирує справжніми пристрастями. І я їм це довела

– Ольго Феофанівно, Ви з таким захопленням про них говорите, що здається, закрили би їх собою як щитом. Невже ніколи не траплялося ніяких конфліктів?

– Ні, з ними ні. Більше скажу, що ніколи не дозволю, щоб їх хтось образив, завжди заступлюся. Я дійсно стою за ними горою. Хоча можу сказати – по натурі я людина дуже конфліктна, але легко відхожу.

– Як ставитеся до роботи інших тренерів, чи не виникає тут здорового суперництва?

– Лише в позитивному плані. Я дуже щаслива, коли в когось з колег гарні результи. І вважаю, що так має бути у всьому. Десь я в них вчуся, десь вони в мене. Дуже прискіпливо ставлюся до власних тренувань. Після кожного з них намагаюся проаналізувати помилки свої як тренера і відповідно тих, кого треную. Завжди хочеться самовдосконалюватися, тому що в спорті теж постійно потрібно вчтися. За умови, звичайно, що спорт – це саме те заради чого ти живеш. Що професію обрала не випадково. До прикладу, майбутніх кандидатів в майстри спорту я розпізнаю одразу, їхній потенціал. Це в подальшому дуже допомагає. Понад усе, хочу щоб вони були впевнені в собі і я цю впевненість їм даю, як і їхнім батькам. З ними я теж завжди підтримую дружні стосунки. Це дуже важливо. Віра в себе має бути не лише в дітей, а й тих, хто поряд з ними.

– Ольго Феофанівно, а хто Вам вселяє віру в себе і в свої можливості?

– Я сама, моя сім’я, чоловік і два сини. Один з них теж тренер з волейболу. А от чоловік в мене військовий музикант. Ми разом 23 роки і він, як і мої батьки у всьому мене підтримує. Знає всіх моїх колег тренерів, вихованців. І вони його знають. Він розуміє мою зайнятість і поважає мій вибір.

– Ви постійно в русі, а як проходить Ваше дозвілля?

– Одне скажу впевнено, що робота і є моє дозвілля. Мій робочий день закінчується в 9 годині вечора. Але сказати, що я втомлююся під час тренувань, я не можу. Організм весь час перебуває в тонусі, тому я ніколи не відчуваю вікової різниці між собою і тими, кого треную. Навіть коли їду відпочивати на море, я провожу його активно: плавання і біг. Це дає енергію. Я так звикла і такий ритм життя мені підходить.

– Ольго Феофанівно, а як насичений робочий графік поєднується з хатніми справами?

– Я намагаюся встигати все. А ще дуже люблю займатися вазонами, їх в мене багато. Маю невелику грядку біля дому. Там теж люблю поратися. Час потрібно знаходити для всього.

– В дружбу жіночу вірите?

– Так, маю двох найближчих подруг, з якими знайома багато років. Намагаємося хоча б раз в місяць зустрічатися. По телефону спілкуємося щодня.

– Ольго Феофанівно, а Ви маєте якусь заповітну мрію, до якої прагнете?

– У всіх людей вона є. У мене ще більших результатів досягти. От літом бажаю перемоги своїм дівчаткам параолімпійцям, яких готую до олімпіади, яка буде відбуватиметься в Токіо.

– То яка формула успіху Ольги Погорецької?

– Людина все може. Вірте у себе і все вийде.