Перейти на мобільну версію сайту


21.04.2017

ПРОБЛЕМИ ІНДІАНЦІВ ВОЖДІВ НЕ ТУРБУЮТЬ

реактор26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталася найбільша в світі техногенна катастрофа. Було викинуто в атмосферу близько 190 тонн радіоактивних речовин. Населення Чорнобиля піддалося опроміненню в 90 разів більшому, ніж населення Хіросіми після вибуху атомної бомби. Ми маємо берегти спогади ліквідаторів, щоб Чорнобиль не повторився ніколи.

Серед ліквідаторів були й кам’янчани, вже покійні і ще живі.

Ось що розповідає учасник ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС, командир 25-ої бригади хімічного захисту, полковник Григорій Кінділевич:
- Для мене все почалося в грудні 1986 року на зборах командного складу дивізій та бригад Київського військового округу у навчальному центрі в селищі Гончарівське на Чернігівщині, - каже Григорій Олександрович. - Мене та мого колегу з Чугуєва викликав начальник управління кадрів округу, генерал Топоров, та запитав: «Вирішуйте тут і зразу - хто з вас поїде в Чорнобиль міняти командира 25-ої бригади хімічного захисту вже, а хто буде його міняти пізніше...». Одразу після зборів до Чорнобиля поїхав полковник Ядришніков. 9 березня 1987 року мене викликав начальник штабу. Після проведення інструктажу мене вертольотом доправили до місця дислокації бригади.

25-та бригада дислокувалася на північ від села Оране Іванківського району. На той час там було 6 окремих батальйонів та автомобільна, пожежна і рота зв’язку. На бригаду були покладені завдання радіаційної розвідки місцевості в межах зони зараження та виконання робіт із дезактивації території і об'єктів безпосередньо біля 3-го та 4-го енергоблоків; зняття та вивезення з даху допоміжної споруди реакторного обладнання залишків радіоактивного графіту, які «світили» від 80 до 390 рентген; захоронення близько 50 га соснового лісу, який висох внаслідок високого рівня радіації. Вчені визначили, що рівень радіації, від якого висихає сосна, перевищує 500 рентген.

Одним із найважливіших завдань було будівництво та обслуговування захисних дамб навколо станції та вздовж річки Прип’ять. Була загроза потрапляння зараженої води в Дніпро та розповсюдження радіації від Прип’яті до Херсону.

Особовий склад бригади працював на пунктах спеціальної обробки «Лельов» та «Копачі». Тут проводили очищення та миття техніки, машин та людей, які виходили із забрудненої зони.
Проводилися роботи з дезактивації залізничної станції Янов та залізничної гілки від станції Янов до мосту через річку Прип’ять.

Що таке дезактивація залізниці, можна пояснити на прикладі дезактивації залізничної гілки: це видалення рейок і шпал, шару ґрунту завтовшки 50 см, насипання нового ґрунту, укладання залізно-дорожнього полотна. Заражений ґрунт і шпали відвозилися на «могильники».

Довелося усувати недоліки роботи попередніх ліквідаторів, які замість вивезення радіоактивних залишків графіту до могильників, які знаходилися на відстані 35 км від станції, звалювали їх у 500 метрах від 3-го та 4-го енергоблоків.

Під час виконання покладених завдань я зрозумів, чому начальник штабу округу так різко висловився про недопущення переопромінення та збереження життя і здоров’я людей. На той час загальний радіаційний фон у зоні три (безпосередньо біля станції) складав 150 мілірентген на годину, тоді як допустима добова норма опромінювання була 600 мілірентген (0,6 рентгена). Саме тому люди, які виконували роботи біля станції, працювали не більше 4 годин.

Робота людей на об’єктах в зоні три була організована в три зміни. Достатньо сказати, що перша зміна виїжджала на роботу о 5-ій ранку, а остання поверталася о 23-ій.

Результатом проведення зазначених робіт, особливо захоронення «рудого» лісу та вивезення залишків графіту з території навколо 4-го енергоблоку, стало зниження загального радіаційного фону в зоні втричі.

спогади3Іван Тимофійко, міліціонер ППСМ:
- У Чорнобиль потрапив 1 квітня 1989 року. Працював у 10-км зоні безумовного відселення на КПП. Вахту несли через добу, здійснювали перевірку автотранспорту при в’їзді в цю зону. За добу проходило до 2,5 тисяч транспортних засобів. Потім нас на 2 тижні перевели на КПП «Зелений мис» у 30-км зону.

На КПП «Лельев», у 10-км зоні, Іван Антонович затримав чиновника, який намагався вивезти побутову техніку з квартир Прип’яті. Це була суцільна ганьба, й досі він не може забути, як той волав, щоб його пропустили.

За пильність і принциповість Івана Тимофійка нагородили медаллю «За відмінне несення служби». 

- Спочатку було дуже важко, бо був майже в епіцентрі, - розповідає Іван Антонович, - у роті був терпкий присмак і дуже боліла голова. Я отримав дозу в 33 рентгени. Три роки тому знову потрапив у Чорнобильську зону: рудий ліс вирізали, у відстійниках плавала величезна риба, спустошені села позаростали вщент. Жахлива картина й на душі надто прикро, сльози наверталися на очі. Нині там звірини море - за 30 років природа незаймана. На мою думку, аварія сталася через те, що 4-ий реактор будували дуже швидко, хотіли здати до чергового з’їзду КПРС і наробили надто багато помилок.

Віктор Миронюк одним із перших потрапив у Чорнобиль гасити жерло ненаситного реактора.

- Тоді мало хто говорив про трагедію. Ми лише знали, що на початку травня три машини з автоколони поїхали до Чорнобиля, повезли свинець - згадує Віктор Іванович. - Як тепер пам’ятаю ранок 9 травня 1986 року: по телевізору показали підготовку до параду на честь Дня Перемоги. А ми з товаришем, колишнім заступником начальника міліції Володею Балюком, та нашими сім’ями вирішили вибратися на природу. Тільки розмістилися, як приїжджає наш начальник експлуатації Василь Козуб. «Збирайся, - каже до мене, - тебе терміново викликає директор, потрібно кудись їхати!». «Хіба до завтра не зачекає?». «Ні, сказав, що терміново».

Я був чоловіком слухняним. Якщо сказали, що треба, значить треба. Залишаю той відпочинок, сім’ю - і на роботу. Приїжджаю в гараж, а Матковський мені каже, що треба їхати в Чорнобиль, завезти цемент. Треба було двох чоловік. Поїхав ще за кумом Миколою Шкроботом. 30 хвилин на збирання - і вперед!

Їдемо ми з кумом, а думки погані так і крутяться, якось не по собі нам. Думаємо, заїдемо в Хмельницький, нехай нас зупинять даішники. Краще позбавлять на рік прав, але позбудемося цього лиха.

Сказали - зробили. Міліція зупинила, все як має бути. У путівку глянули, побачили, що в Чорнобиль відрядження, і одразу ж відпустили. Й досі пам'ятаю очі того чергового майора та його слова: «Негайно відпустіть хлопців, хіба не бачите, що вони їдуть у відрядження!». От тоді ми вже точно переконалися, що це все серйозніше, ніж могли навіть уявити!

... Картина, яку побачили там, нагадувала військові дії (крик, метушня, накази, вертольоти літають, польова кухня працює), тільки не стріляли. Але й радіація - зброя невидима. Тому можна сказати, що стріляли, тільки ми цього не бачили.

Приїхали в 30-кілометрову зону, на станцію Вільча: біля в'їзду охорона, колючим дротом огороджено. Нам видали перепустки для машин і наказали вантажити цемент та возити його на реактор. Переодягнули в солдатську форму, видали дозиметри та санітарні картки... «Як перший раз поїдете, - наказують, - запишете при виїзді, скільки рентген отримали». Тому ми отримали таку дозу, що вже й додому можна було відправляти. Але ніхто нас нікуди не відправляв, далі працювали.

Біля самого реактора стояли труби, інакше ж не підступишся, бо температура на реакторі була височенна. У труби завантажувався цемент марки 1200, який при контакті з водою миттєво перетворювався на бетон. Якщо в нормальну машину можна було взяти 10-12 т, то ми брали по 18 т.

чорнобильУ 30-кілометровій зоні перед Прип’яттю чекала своєї черги колона машин, понад 500, це 5-6 км вздовж навантажених цементом автомобілів. Тут же поруч водовози снують туди-сюди, поливають дорогу, щоб радіація з пилом вгору не піднімалася. У село зайдеш, там свиня біжить, хати порожні, двері відчинені - ніде нікого. А тоді ж травень був, усе цвіте-буяє. І нічого брати не можна, бо ж не знаєш, яке воно.

Зі всієї живності лише комарі були. Але такі комарі, що їсти на кухню приходиш, а до рота нічого не донесеш - кусають як скажені. То один їв, а двоє стояли біля нього і відмахували комарів, потім мінялися.

Наші хлопці-хмельничани таки трохи береглися, коли працювали. Постійно ходили в захисному одязі, сто грамів пили. Ми з дому взяли ящик горілки і 20-літрову каністру спирту. Але ті запаси швидко скінчилися, бо ж своїх людей багато було. Потім доводилося просити, щоб нам привозили з Києва. Якось же рятуватися треба було. А були й такі «сміливці», що розхристані ходили, навіть без сорочки. Але де вони тепер? Багатьох молодих хлопців, котрі тоді були з нами, вже немає в живих. Є й такі, які не живуть, а так - віку доживають...

Радіація подіяла практично на всіх, найбільше дісталося вертолітникам - вони ж над самим жерлом реактора працювали. Та тоді всі з великим патріотизмом ставилися до справи, ніхто особливо не замислювався над своїм життям і тим, що буде далі. Була конкретна трагедія, яку треба було ліквідувати. І все!

Відпрацювали ми там з 9 до 17 травня, хоча людей за правилами міняли кожні три дні. Хмельницька область тоді добре допомогла. Якби ми не почали обурюватися, то ще би довше були. На той час приїхав заступник міністра автотранспорту Маліновський. Я до нього підходжу, а комарі мене так скусали, що обличчя спухло, ледве на очі бачу, та й кажу: «Скільки ми маємо тут сидіти, чому нас не міняють? Вже по три-чотири рази були на реакторі, а нас ніхто й не думає відпускати». Він тоді дав команду, призначив мене старшим автоколони і наказав роз'їжджатися по домівках.

Перед тим, як їхати, добре вимили машину, бо дорогою забирали, якщо на ній була завищена радіація. Нас, правда, пропустили, навіть, у Київ, хоча туди не так просто було потрапити.

Додому їхав і думав, що свого директора застрелю за те, що не попередив, куди мене відправляв. Але, слава Богу, все обійшлося. Пересердився та й минулося. Єдине, що дорогою додому страшно боліла голова. Ніколи до того і після того такого не було.

Нині подвиг ГЕРОЇВ чорнобильців затертий політиками, яких не болять їхні проблеми, адже вони там не були і їх туди не посилали. Тож виходить, що проблеми ідіанців вождів не турбують...

Теги: Чорнобиль, спогади

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Одяг, взуття

Швейна фірма "Borenia" надає послуги з пошиття сучасного одягу для кухні та обслуговуючого персоналу (бари, ресторани, кондитерські та кулінарні цехи). Ми виготовляємо одяг для персоналу під ваше замовлення. Втілюємо в життя будь-які оригінальні ідеї. У нас можна замовити форму для сушистів, кухарів, суші-барів, суші-ресторанів, кухарські кітелі, фартухи, штани, ковпаки-грибки, головні убори - таблетки. Наносимо логотипи. Доставка кухарського одягу здійснюється будь-яким зручним...




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.