Перейти на мобільну версію сайту


12.02.2016

ЛІКУВАТИСЯ ВІД РАН ЇДЕ В БАТЬКІВСЬКИЙ ДІМ

Нині скромність не прикрашає людину, але він, попри все, скромний. Справжній мужчина, красивої завнішності, люблячий і дбайливий чоловік, батько, дідусь, гарний керівник, який дбає про своїх підлеглих, хороший друг. Щодня ви можете побачити, як він крокує містом. Це - Сергій Когут, директор КП «Комунбуд», батько Яни Мельничук, дідусь і друг Дмитра Мельничука, який у День всіх закоханих відзначить свій ювілей.Сергій Когут

14 лютого 1956 року в с.Драганівка Чемеровецького району, в родинів Когутів народився первісток Сергійко.
Батько Микола Григорович був сільським листоношею. Його любило й знало все село. Він був акумулятором усієї інформації та чужих секретів, які вмів зберігати. Вважалося, якщо до нього доторкнешся, тобі поталанить, і вже коли чоловік відійшов у вічність, його поховали при вході на кладовище. Люди й досі з шаною згадують Миколу Григоровича та торкаються пам’ятника. Мама Надія Андріївна досить важко працювала, вона була ланковою. Родина жила душа в душу, виховали двох дітей - Сергія та молодшу на 4 роки Валентину.

Сергій у дитинстві мрів стати льотчиком, але батько сказав, що забагато вас таких мрійників, тому опускайся на землю й починай творити.

- У нас уже є один космонавт, - казав Микола Григорович, - мій рідний брат Василь. Він теж хотів бути пілотом, вступив до льотного училища, але в нього був інший талант, він людина творча, тому перевівся в інститут журналістики.

Сергій КозакДо речі, Василь Гирогович згодом став відомим письменником Булорусії. Він написав книгу про всю велику родину й назвав на честь своєї матусі «Копія Афродити». Мова там йшла про бабусю Сергія Миколайовича Марфу Федорівну, яка була копією Афродити, її риси унаслідувала й правнучка Яна.
Отже, на сімейні раді було вирішено опановувати будівельну спеціальність. Після закінчення школи Сергій вступив до Кам’янець-Подільського будівельного технікуму, згодом - служба в армії. До речі, його армійське життя теж пов’язане з Білорусією. Там він служив у підрозділі зі знешкодження диверсійних груп супротивника.
Повернувшись додому, Сергій Когут женився на кучерявій і вродливій Валентині, дівчині з Дебальцево. Під час канікул вона приїздила до своєї тітки. Ще в 8 класі, коли перший раз побачив її, сказав своєму другові, що одружиться на ній. Щоразу запрошував красуню на індійські фільми, танці. І вже коли відслужив, а Валентина саме приїхала до тітки, зустрів її на вулиці і сказав: «Виходь за мене». А вона у відповідь: «Добре». Вранці молодята нікому нічого не сказали, пішли до сільської ради і подали заяву, а вже 17 вересня все село гуляло на весіллі.

Молоде подружжя переїхало до Кам’янця. Сергій пішов працювати в «Промбуд-1» майстром, згодом - начальником бутонно-розчинного вузла. Будівельну школу проходив під час зведення консервного заводу, ЗЛМК, залізничного вокзалу, приладобудівного заводу, СКБ МЕТ. Потім вирішив попрацювати на Півночі. Зібрав бригаду і поїхав у селище нефтянників Стрижеве. Чому Північ? Бо з дитинства марив відвідати полюс холоду. А тут така нагода - і заробити гроші, і втілити мрію. Там, у Верхоянську, будували житло, дороги, навіть, випала честь зводити 18-метрову стелу, в епіцентрі Сергій Когутполюсу, яка позначає фізичний полюс холоду землі (-72,3ОС). Неподалік від Верхоянська протікає річка Яна, там неймовірні пейзажі, і тому красуні доньці дали ім’я Яна. Саме красуню з листівки, яку колись подарували родичі з Франції, замовив він дружині. Сергій сказав Валентині: «Дивися на цю дівчинку, я теж таку хочу». І вже потім, коли хтось переглядав сімейний фотоальбом і натрапляв на листівку, питав: «Це Яна?».

На півночі здійснилася ще одна мрія - політати на літаках та вертольотах, але у якості пасажира. Облітав чи не кожен сантиметр Верхоянського хребта, де, до речі, проходить радіоактивний полюс землі. На повітряному транспорті було досить дешево пересуватися. Якщо перераховувати на вартість національного продукту - горілку, то за їхньою полярною вартістю спиртного, за пляшку горілки можна було прилетіти додому й повернутися назад. Тоді на горілці можна було добряче піднятися, але характер у нашого героя був інший.

Донька підросла і почала вимагати батька в своєму житті, от і довелося повертатися додому. Пішов працювати майстом, згодом став начальником ремонтно-будівельної дільниці заводу «Сільгоспмаш» і разом із директором Валентином Скоробагатовим було відбудовано багато виробничих приміщень. Потім разом із Іваном Кащеєвим, Олександром Заїкою, Валерієм Рябим та Світланою Карповою заснували один із перших ц місті кооперативів.
Далі - трагедія, яка спіткалу доньчину долю - загибель чоловіка Сергія та всіх чоловіків родини Мельничуків, хвороба єдиного синочка Дмитрика - це змусило дідуся залишити все й стати опорою. Дідусь із бабусею вдень і вночі не відходили від своїх дітей.

Усі життєві потрясіння відбилися на здоров’ї як Валентини Василівни, так і Сергія Миколайовича.
Але життя йде, як кажуть, відчухалися і знову повернулися до роботи; дружина - викладачем в ПТУ №15, а Сергій Миколайович став директором КП «Комунбуд», яке на той час ледве жевріло. За два роки підприємство стало на ноги, і от вже майже 10 років колектив відтворює красу Кам’янця. Яскравим прикладом є Лебедине озеро.

Сергій Миколайович у житті має єдиного і справжнього друга - власну родину. Там він може розслабитися, порадитися, поплакатися, відтанути душею. І найбільше в цьому допомагає єдиний і любий онучок Дімуська. Хоча він вважає дідуся Сергія батьком. Вони вдох вчать уроки, малюють, майструють, ходять на тренування, вигулюють улюбленця Тімку.
Дідусь підтримує онука в рольових іграх: під час канікул чи вихідних, коли опиняються в Драганівці, разом йдуть у дозор - імпровізований кордон, де проходить нейтральня смуга. Після опівночі там вони спостерігають за пересуванням борсуків, лисичок, зайчиків. А Дмитрик навчив дідуся користуватися комп’ютерною технікою.

Родини Когутів і Савицьких (сестри Сергія) не забуває про свою Батьківщину, як тільки випадає нагода, їдуть у село підтримувати порядок і лікуватися від ран. Там вони трудотерапією, наче бджілки, продовжують справу батьків (60 соток городу, сад, долина...). Ну, і як годиться, на вечір шашлик та впіймана риба, з якої виходить смачнюща юшка. Нещодавно Сергій Миколайович упіймав на ставку рекордної ваги сазана - 18 кг.

- Вудку почало носити, рибина, як торпеда моталася по воді, але, зачепившись ще за дві вудки, разом із товаришами нам вдалося її витягнути, - каже Сергій Миколайович. - Уявіть собі, 5 кг лише голова. Юшка з неї була на славу, а смажений - пальчики оближеш...

Взагалі Сергій Миколайович знатний кухар, його плов славиться в колі друзів та родини, яких у Когутів не дуже багато - це Щурики, Халупки, Стратійчуки та Мариніни. Є друзі на роботі - Володимир Крилов, Валентин Свідерський та Василь Красноженюк. Він усе може покластися на колег по роботі головного інженера Олега Прощука та механіка Михайла Рутину.

За традицією свій День народження ювіляр відзначає у двоюрідного брата Бориса в Тирасполі, але цього року, можливо, змінить пріоритети й поїде в Білорусію до брата, щоб відвідати могилу дядька.
Тож вітаємо і ми ювіляра. Здоров’я Вам, добра і любові.

Теги: Сергій Когут, Яна Мельничук

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.