Перейти на мобільну версію сайту


24.08.2018

З РОЖАЛІВКИ В МЕЖИГІР

контрольПрирода завжди підказувала людям, як і де краще жити. Ми вибираємо ідеальне місце для свого дому, орієнтуючись на місцевість – яка вона, чи є там річка або ліс, чи сприятливі кліматичні умови, достатнє транспортне сполучення. Ймовірно, що за таким принципом колись обирав місце для своєї садиби і землевласник Рожаловський, який дав старт новому поселенню, сьогодні відомому як село Межигір колишньої Сокільської сільської ради, а нині Жванецької об'єднаної територіальної громади, до якого цього тижня ми завітали в рамках авторського проекту «Сільський контроль».

До Межигора легко дістатися, особливо влітку. Усі, хто прямує на відпочинок до сусідніх Сокола чи Слобідки-Малиновецької, обов'язково проїжджають повз Межигір. Оминути його неможливо, адже населений пункт знаходиться вздовж траси, яка з'єднує згадані вище села з Кам'янцем-Подільським.

Майже бермудськийТож від міста до пункту призначення 24 км. Сокільський автобус курсує 4 рази на день, вартість квитка до Кам'янця складає 20,5 грн. А от щоб дістатися до центральної садиби громади в Жванець, треба подолати 13 км, при цьому прямого рейсу туди немає. Тож селяни спочатку добираються до траси Житомир-Чернівці, а звідти попутнім транспортом до Жванця. Звичайно, не так вже й часто їздять межигірці в центр громади, але як доводиться, то добирання це не надто зручне. Або ж їдуть майже 17 км через Малинівці, минаючи Бабшин і Брагу.

Ще рік тому в цьому напрямку можна було проїхати хіба що танком. Власник однієї з садиб зеленого туризму подібний транспорт мав, але використовував його для розважання туристів. А якщо серйозно, то дорога до Сокола та Межи­гора пролягає через сусідню Руду. Траса була такою роздовбаною, що можна було влаштовувати змагання на автомобілях за кількістю зібраних під колесами ям. Та вчора ми цю ділянку дороги, як то кажуть, промчали з вітерцем. А все тому, що її ремонтують! Уявіть, не просто ямковий ремонт, а нове дорожнє покриття, ще й у декілька шарів. Траса через усю Руду майже зроблена, залишилося довести таку ж красоту до решти населених пунктів громади. Щось із цього, ймовірніше за все, і Межигору дістанеться.

Колись була гарноюНАДІЙНО ОТОЧЕНЕ
Оточене горами та лісом, поселення виникло після 1820 року. Як ми вже згадували, один із місцевих землевласників Рожаловський побудував у полі за Соколом дім і фільварок, навколо яких стали селитися селяни, які доглядали худобу і працювали на полях господаря. Поселення отримало назву Рожалівка. Після відміни кріпацтва поміщик виділив для селян 130 десятин землі. Сюди переселилися ще декілька сімей із Сокола. У 1862 році з'являється нова назва населеного пункту. Селяни, отримавши волю, землю і можливість працювати на себе, швидко забули щедроти поміщика, як і назву, яку його прізвище давало населеному пункту. Тож поселення вирішили перейменувати, тематично назвавши Межигір за місцем розташування. І справді, складається враження, ніби село, яке сьогодні нараховує всього чотири вулиці, притулилося між горами. Хоча насправді таку ілюзію створює товтрова гряда, яка тягнеться вздовж Межи­гора до самого Дністра.

Біля поселення був також присілок з однойменною назвою, зареєстрований 1898 року й згодом приєднаний до села. На той час у Межигорі з присілком нараховувалося 40 дворів, у яких проживало 189 жителів. Через 30 років дворів стало вдвічі більше, як і мешканців у них. Сьогодні тут зареєстровано майже 100 осіб.

Стежка заростаєУ радянський час Межигір був повністю орієнтований на сусідній Сокіл і вважався бригадним поселенням, щоправда не штучно створеним, як це було з деякими населеними пунктами району. Війна, голод, репресії зробили свою чорну справу, кількість жителів у селі суттєво зменшилася. Під час будівництва Дністрвської ГЕС частина Сокола була частково затоплена, тож деякі тамтешні жителі переселилися в Межигір, назавжди змінивши місце проживання.

ОРІЄНТАЦІЯ – СОКІЛ
Здається, вона збереглася й нині, адже всі об'єкти інфраструктури знаходяться в колишній центральній садибі. Уже сьогодні можна сказати, що Межигір не має нічого. Зрештою, і раніше він був не особливо багатий.

Колись зовсім трохи часу в селі діяла початкова школа, діти навчалися три класи, а потім йшли до Сокола здобувати загальну середню освіту. Шкільного автобуса, як тепер, не було, тож відстань у 2 км долали пішки.

Нині шестеро дітей з Мижигора їздять на навчання у Сокільську ЗОШ. Цьогоріч до них планують приєднатися і учні з сусідніх Цвіклівців Перших. Про дитсадок, зрозуміло, що не говоримо, адже його тут ніколи й не було. 

Так саме не було в селі і медпункту. Як потрібна була допомога медика, знову ж таки, їхали у сусідній Сокіл. Там, як зізнаються місцеві жителі, справжня цивілізація, бо поки що є все.

Клуб і магазинЗі всієї інфраструктури, яку свого часу вдалося «розвинути» в Межигорі, білою плямою, чи точніше вже сірою й занедбаною, залишається клуб. Біля нього вечорами збирається молодь. Мають ключі, самі відчиняють клуб, самі організовують собі дозвілля. Із закладом культури одне на двох приміщення ділить колишній магазин із відчиненими навстіж дверима, розбитими шибками у вікнах. Через брак клієнтів кооперація стоїть пусткою. Зате в сусідньому Соколі діє аж три торгові точки. Туди і прямують селяни за хлібом і до хліба. Аби дістатися автобусом до Сокола, доведеться заплатити 4 грн. Усе ж ближче, чим до міста. 

Немає в Межигорі й церкви, до храму також їздять до старшого сусіда. А от із місцевим цвинтарем заледве не катастрофа – місця на ньому не вистачає, покійників вже немає де хоронити. Кажуть, що для цих потреб сільська рада планує виділити земельну ділянку в іншому кінці села, бо навколо нинішнього кладовища вільного клаптика немає – все приватизоване. Як з'явиться новий цвинтар, а він вкрай потрібен, то селяни, аби згадати своїх померлих родичів, ходитимуть спочатку в один бік села, а потім – в інший.

Солов'їний гайВІДПОЧИНОК У ГАЮ
Чим зайнятися в Межигорі? Як практично у всіх селах, тут у крові сільське господарство. Сільські вулиці щедро прикрашені коров'ячими «мінами», а значить худобу тут ще тримають. І справді, майже на кожному обійсті, де живуть люди, є худоба. Зо два десятки корів набереться. Хоча раніше в Межигорі були ферми й навіть конюшні. Нині вони знаходяться за клубом, і ще дивом, що не розібрані.

Свого часу в маленький Межигір приїхав Артур Голінко. Село йому настільки сподобалося, що він вирішив зайнятися тут зеленим туризмом. Придбав садибу, облаштував її, дав назву «Солов'їний гай». Розмалював зупинку при в'їзді в село, аби населений пункт став впізнаваним, продумав, чим заманити вибагливого до розваг туриста й почав господарювати. Правда, протримався на плаву не так вже й довго. Нині до господаря ще приїжджають охочі відпочити від міської метушні, але не так часто, як колись.

Еко-паркЯк їхати трасою, то складається враження, що «Солов'їний гай» знаходиться на околиці села, а як глянути на карту, то садиба майже в центрі. Така ось межигірська ілюзія. 

Територією туристичного обійстя можна трохи поблукати, звичайно, якщо власник є вдома. Еко-парк, як його назвав господар, має купу цікавинок. Продуманий ландшафтний дизайн, штучний ставок, потічок, що витікає з джерела, з якого можна напитися води, білий камінь. До нього, за легендою, приходить плакати дівчина-потопельниця, яка наклала на себе руки через нерозділене кохання. Чомусь багато шпаківень, годівниць для птахів, різної форми і конструкції. Вздовж плоту навішані глечики. Одна зі стежин веде на сусідню вулицю. Колись тут навіть будиночок з бджолами був. І можливо, ввечері тут дійсно заливаються від співу солов'ї. Райське місце, створене людськими руками.

95 пролетілоЩе одне місце відпочинку межигірців – схил біля вулиці Надпотічна. З нього взимку добре летіти на санчатах. Вулицю перерізає тоненький потічок, який колись був доброю річкою, котру не кожен вбрід наважувався перейти. Про це нам, до речі, розповіла наш сільський екскурсовод Валерія.

ПЕРЕДПЕНСІЙНЕ І ПЕНСІЙНЕ
Так можна нині сказати про село Межигір, точніше жителів, які його населяють. 95 років нещодавно зустріла Євдокія Пилипчук (на фото праворуч).

Родом із Сокола, жінка переїхала в час великого дністровського затоплення і переселення. Їхню хату під скелею забрала вода, тож вона з чоловіком купила будинок в Межигорі. Увесь вік пропрацювала в колгоспі на фермі. Сьогодні до роботи не має сил. Найбільше, на що її вистачає, вийти на вулицю і хоч трохи посидіти на лавочці, побути між людьми.

Порожні будинки– Мені вже, діти, 95 років, – каже межи­гірська довгожителька. – То мені щороку дають допомогу як ветерану війни. У 15 років забрали в Німеччину, звідти попала на фронт, людей підбирала, хто вмирає.

На воєнному заводі була такому, що пулі робили. Били німці. Наглядала за нами одна. Після роботи каже, принеси віник чи совок. А я звідки знаю, як то по їхньому буде. Вона мене б'є залізякою. То добре, що побачив німець, вийшов до неї, почав гергати, шо я не понімаю. Ой, діти, не дай Господи.

А наголодувалися – і в 33-му, і в 47-му. В нас ше сили були жити. А де вони у вас возьмуться?

... Таких історій можна наслухатися чимало. Тільки й залишається старшим людям, що жити минулим. Тоді ж яким минулим житиме прийдешнє покоління, що воно буде згадувати?

КонюшніP.S. Після об'єд­нання в Жванецьку ОТГ життя в Межигорі особливо не змінилося. За цей час тут нічого суттєвого не трапилося, хіба що новий керівник. Після того, як заяву на звільнення написала колишня сільська голова Тамара Рощук, в.о. старости став Дмитро Мунчак, який, окрім сіл Сокільської сільської ради, керує гринчуцьким напрямком. Зрештою, Межигір, як і сотні дрібних сіл, не звик до великої уваги з боку керівництва.

Сьогодні тут є все для життя – вуличне освітлення, газ, вода. Правда, чимало будинків стоїть пусткою.

Місцеві жителі сподіваються, що зовсім скоро зроблять до Сокола дорогу, таку ж, як і в Руді, бо ж нинішньою нестерпно їздити. Можливо, це буде єдине поліпшення для цього населеного пункту від громади, а, можливо, хтось колись придумає для Межигора щось таке, після чого маленьке село стане одразу помітним і вагомим. А не як зараз – забутим і занедбаним.

Наш екскурсоводСіре, безлике, ніяке – так можна охарактеризувати Межигір. Навіть садиба «Солов'їний гай» не рятує ситуації. Просто проїхав трасою і не зупинився. І якщо нічого з цим не робити, село може перетворитися у своєрідний бермудський трикутник Кам'янеччини – він ніби й існує, але його ніхто не бачить. За формою село на нього вже схоже, а от за змістом залишилося ще недовго. Відтак «одиниця» від «Сільського контролю». Свою оцінку, шановні читачі, ви можете поставити в соцмережах групи «Сільський контроль» чи на сайті klyuch.com.ua в розділі «Опитування».


Теги: Сільський контроль, с.Межигір

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Інше

Качественные подставки для косметики из пластика. Смотреть в каталоге.
http://promplastic.com/content/29-podstavka-dlya-kosmetiki




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.