Перейти на мобільну версію сайту


04.07.2014

ЯК ТІЛЬКИ СОЛДАТ ПОВЕРНЕТЬСЯ...

Ми познайомились в Інернеті. Здається, це було років сто тому. Їздили на фестивалі, один до одного в гості. Оленка навіть весілля відгуляла в Кам’янці, у скромному товаристві чотирьох друзів.
Потім ми практично не бачились. Спілкування, знову ж таки, обмежилось Інтернетом. Не маючи можливості вирватися з міста, слідкувала за її дописами зі столиці, з подій Євромайдану, вловлювала настрій, намагалася читати між рядків, але ніколи не сподівалася, що колись прочитаю таке...
Щодня я заходжу до неї на сторінку в соцмережі. Я вірю, що все буде добре, має бути добре. Зрештою, ніхто з нас не заслуговує, аби було інакше. Тим паче, цього не заслуговують люди, що знають ціну справжньому коханню, вірності, щастю...
Ії історія схожа на історії жінок, дівчат, що чекають солдата з війська. Правда, чекають не в мирний час, а у військовий. Така собі паралельна реальність, коли ти живеш під спокійним та безхмарним небом і змушуєш себе вірити, що твоя друга половинка за кілька тисяч кілометрів знаходиться під, здавалося, таким же небом, але... Гнів Господній впаде на голови тих, хто затягнув людей у горнило війни, штучної, незрозумілої, безглуздої...

* * *
... Давно хотіла написати. За останні місяці я отримала величезний та, мабуть, не зовсім заслужений дарунок.
Я людина без Батьківщини, народилася в Узбекистані, все дитинство моталася по колишньому Союзу, все життя жила у тимчасових квартирах, гуртожитках, комуналках, не мала місця на землі, яке б могла назвати рідною домівкою. Завжди заздрила здатності любити Батьківщину, любити як люблять дітей та батьків, любити не ідеал, а реальність; сприймати та допомагати.
І от нарешті я можу сказати, що мій дім тут. Не просто тому, що долею випало жити в цій країні, а тому, що люблю, ціную, роблю та робитиму все, що від мене залежить. Я знаю, що мої діти точно10007018_10203051300397398_5515330501616917402_n.jpg знатимуть, де їхня Батьківщина та любитимуть її. Дуже дорогий подарунок, неоціненний... Сподіваюся, я його варта.

* * *
Щойно дізналася, що мене позбавили надзвичайної події у житті кожної дівчини - коханий прийняв військову присягу (прим.Ред. - чоловік Олени визвався добровольцем та потрапив у 12-ий батальон, який і зараз знаходиться у зоні АТО). Звісно, родичів не звали, такі часи...
Зрозуміла, від чого болить горло. Від стримуваних сліз. Доньки полковників не плачуть! А гроза, вона все приховає.

* * *
Такі часи... Вчишся цінувати кожну хвилинку, не можеш надихатися, свято віриш у його «все буде добре, я скоро». Схуд, більше сивини, більше сили, більше віри. Правильні рішення дуже тяжкі. Але ми впораємося. А ще сьогодні попросила про те, чого ніколи не могла виказати, й отримала неочікуване: «Так, повернуся й зробимо». Все змінилося, найголовніше лишилося незмінним.

* * *
Мені на картки стікаються гроші для наших хлопців (Оленка ініціювала збір коштів на допомогу батальойну, в якому довелося служити її чоловікові - прим.Ред.). Дякую всім величезне! Уточнюємо потреби, почали скуповуватися. Як тільки сформуємо першу відправку, відзвітую. Особливо розчулило, коли почали приходити перекази в РУБЛЯХ. Спасибо огромное, настоящие люди.
Закон мого Всесвіту: на одного мудака зустрічається мінімум кілька чудових людей! Один неймовірний чоловік сьогодні продав нам надлишки військових ліхтарів та допоміг мені безцінними порадами. Ну, і на останок. Вирішила я, що особі в такому пристойному віці як мій варто позбутися зайвої скромності. Толку від неї нуль. Так от: в мене завтра ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ! Мені 31, і я дуже хочу подарунків багато, але будь-якими сумами. Витрачатиму на шопінг. Згідно з тенденціями української моди, купуватиму каски, розгрузки, бронежилети та ще силу-силенну всяких необхідних жінці штук...
А ще окрема подяка Антону Дворенкову, який просто віддав свій бронежилет для мого чоловіка. 10302215_314411058718660_7023034358616322986_n.jpgСпасибі невідомій жінці, що простягла мені 500 грн у аптеці, бо почула, що я купую для військових. Розчулили продавці на Лук'янівському ринку, що не тільки знижку на каву-чай-солодощі-сало зробили, а ще й трішкі від себе додали. Ваше добро обов'язково вам повернеться!
Чоловік з товаришами чекають на подарунки, радіють, що немає комарів, облаштовуються на новому місці. Всі трішки застуджені, але бойовий дух високий.

* * *
Маю попередньо відзвітувати: вчора відправили перші посилочки хлопцям з 12-го. Як тільки отримають, дам фінансовий звіт. Хочу подякувати всім вам, за кілька днів вдался зібрати біля 10000 грн. Збирали відправлення швиденько, бо трапився дуже вигідний варіант доставки. Разом з кількома чудовими людьми назбирали купу необхідних речей. У тих посилках, що збирала я пара «броніків», необхідні ліки (у хлопців дійсно з тим проблема), побутові штуки типу сокир та подовжувачів, засоби гігієни, цигарки та трішки солодощів. Окремо упакувала пару шматів українського національного продукту - сподіваюся дійде. Продовжую шукати каски та бронижилети, складаю перелік необхідного. Військовий комісаріат запевняє, що засоби захисту для хлопців будуть доставлені найближчим часом. Хочеться вірити... Але реально у хлопців проблеми не тільки з захистом, але і з елементарними побутовими речами. Тож дуже прошу, хто може - допомагайте ще! Безмежно вам вдячна від себе та від всіх родин батальону!

* * *
Починаю ненавидити. Таке враження, що всередині кипить котел з отрутою. «Держава», пробачте, що в лапках, обіцяє виплатити родинам загиблих по 600000 грн. Вдумайтеся: ШІСТСОТ ТИСЯЧ! У той час, коли родини, друзі, знайомі, незнайомі віддають останні копійки для того, щоб чоловік повернувся додому, для того, щоб 600 тисяч лишилися «державі». Коли жінка в декреті думає не про те, як прожити з дитиною на шикарну зарплатню рядового, а бере в борг на каску та «бронік», які ще треба знайти; коли на сумці з передачею для солдата напис кострубатим дитячим почерком; коли красуня, що випадково почула шматок розмови з чоловіком по телефону, простягає тобі купюру та ще й вибачається що мало... Люди, ви неймовірні! Ми переможемо, а потім давайте нагодуємо «державу» невиплаченими купюрами так, щоб розірвало! Пробачте....

* * *
Страшно до судорог, істерики, оніміння кінцівок... Ми не знали, що таке війна, й не знаємо, як на це реагувати. Ми звикли з проблемами йти до своїх чоловіків, а зараз їх немає поряд. Але, чорт забирай, дівчата, зберіть мізки до купи. Не ридайте в слухавку. Один нервовий боєць - небезпека всьому підрозділу. Не дзвоніть їм вдень і вночі. Знайомтеся між собою, підтримуйте, рвіть на шмаття чиновників, влаштовуйте мітинги, шукайте допомогу, напийтеся в кінці-кінців, але припиніть влаштовувати істерики хлопцям! Вони як ніколи мають знати, що вдома все добре. Вони не допоможуть вам, не витруть сльози, не пригорнуть. Їм і так нелегко, вони у тяжких умовах. Їм соромно, що кинули родини виживати на «величезні» зарплати рядових. Вони не знають, що буде за хвилину. Але для нас вони за замовченням герої, вони заслуговують знати, що принаймні вдома все нормально!
Зі свого боку продовжуємо робити все для наших хлопців. Якщо раптом дуже важко, дзвоніть мені. Я буваю різкою, але намагаюся вас підтримувати як можу, бо тільки так, разом ми на щось здатні! Тримайтеся, любі!

* * *
Мені б дуже хотілося сказати, що все, хлопці забезпечені. Але ні! Далеко не покрита ще потреба у індивідуальному захисті. Потреби у побутових речах частково перекрили, але не повністю. Їжа, цигарки, медикаменти, гігієна - це те, що буде потрібне ще не раз. А нас вже лякають, щоб готували зимові комплекти форми....

* * *
Ліричне - дівчаче.
Уже кілька днів намагаюся написати листа солдату. Довгенького паперового листа, про життя-буття в очікуванні коханого. Нічого не виходить... Бо життя дружини рядового української армії складається з пошуку касок, «броніків», рожків для мать його АКА та іншої нецензурщини. У рідкісні вихідні дружина рядового відвідує кілька військових магазинів, навантажує на себе нефіговенький наплічник з військовим скарбом, а потім дозволяє собі кілька склянок пива у компанії таких же навіжених. Подругам з нами не цікаво, бо ми не можемо розмовляти про сукні, подорожі та моду. Ми, мабуть, схожі на схиблених сектантів. Ми молимося на контрабанду та живемо від дзвінка до дзвінка (подзвонив - живий, є кілька годин для дихання).
У нас є мантра: «Хлопчикі, тількі живіть, живіть дорогенькі!». Це не тільки про свого, коханого, а раптом, про всіх - 462 «хлопчиків» та ще багато інших, без числа-ліку...
А ще наше життя складається з люті та здивування. Здивування та люті. Намагаємося не задумуватися, чого це раптом, віддавши найдорожче - наших чоловіків, ми маємо ще додатково 10262073_303261539833612_3742999948888188432_n.jpgвибігати - випросити - знайти - викупити - подякувати за все, починаючі від їжі закінчуючи дорогезною оптикою?! Дякувати Богу, є ЛЮДИ, які підтримують.
Дякувати Богу та єврейському хлопчику за «Фейсбук», які об'єднали нас у «штаб тилу». За те, що є з ким поговорити та сподіватися на розуміння.
Друзі, милі мої, не ображайтеся, я сходжу на всі вечірки, підшию всі спідниці та напліткуюся з вами досхочу... як тільки солдат повернеться, обіцяю!!!

Теги: життєві історії, війна, АТО, військові

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Меблі

Ексклюзивні вироби з акрилового та кварцового каменю Staron®, Radianz®:
кухонні стільниці, барні стійки, рецепції;
сходи, підвіконня, басейни
Та багато інших елементів інтер’єру за вашими побажаннями
Діють індивідуальні знижки та на кварц - розпродаж!




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.