Перейти на мобільну версію сайту


01.08.2014

ВРЯТОВАНІ З ПЕКЛА

За цих кілька місяців вона вивчила карту місцевості краще за будь-якого генерала, вона орієнтується в топографічних картах, розуміє зміст сигналів: «Земля-Повітря». Для неї немає милішого і водночас страшнішого за дзвінок мобільника - ніколи невідомо, яку новину почуєш на тому кінці дроту. Вона слухає новини з азартом досвідченого розвідника, і коли диктор говорить про чиюсь смерть, її сердечко завмирає в благанні й надії, що це не про її кровиночку. Вона - матір солдата, який перебуває на сході в самісінькому пеклі АТО.

* * *
Упродовж тижня погляди кам’янчан пильніше прикуті до екранів телевізорів та моніторів комп’ютерів. По крихтах виловлюємо інформацію про 51-шу бригаду, яку спочатку жорстоко обстріляли, а потім її бійців взяли у полон. Серед полонених троє кам’янчан - Володимир Ганюк, Андрій Дзинько та Володимир Дідух. Разом з іншими хлопцями вони врятувалися заледве не дивом. А вберігшись від куль «Граду», котрі мов ляльку розривають людину на шматки, вояки top-photo.jpgпотрапили під підозри військової прокуратури. І хто зна, що гірше...

* * *
Із Тетяною, мамою полоненого із 51-ої Андрія, сидимо на кухні. В горло нічого не лізе, очі повні сліз. Трохи заспокоївшись, вона починає свою історію:
- Як зараз пам’ятаю, 10 квітня прийшла повістка з військкомату, і Андрій, побачивши папірець, сказав мені: «Мамо, я йду добровольцем». «Сину, - прошу його, - не йди, хіба немає кому? Ну, чому ти?». А він знаєте, такий серйозний: «Мамо, це моя країна, я повинен її захищати! Якщо не я, то хто?». Кричала, сварилася, та хіба це допомогло? За вечір зібрався, а о шостій ранку вже був у військкоматі.
24-річного Андрія і ще 13 кам’янецьких солдат відправили у Володимир-Волинський. За плечима хлопець мав армійський досвід, адже 4 роки як повернувся зі служби, де учебку проходив у Полтаві, а муштру і військовий вишкіл - в аеромобільних військах, у полку швидкого реагування.
Тож особливих ілюзій, що його прізвище не помітять чи про нього забудуть, не мав. На повістку з військкомату чекав, адже хлопців, з якими служив колись, призвали ще в березні...

* * *
- Проводжала його і навіть думки не було, що має статися щось страшне, - продовжує Тетяна. - Де ми знали, що наших хлопців будуть убивати? Думали, якийсь місяць-другий, і все закінчиться. Але...
З Володимир-Волинського хлопці потрапили на полігон у Рівне. Двотижневі навчання збігли як один день. Ентузіазм і велике бажання очистити країну від сепаратистів не раз підштовхували звертатися до командування із запитаннями: «Чому ми тут сидимо, ми ж країну поїхали захищати, а не штани просиджувати? Коли ви вже нас відправити у зону АТО?». Командири заспокоювали, мовляв, на все свій час, встигнете ще пороху понюхати. Таки встигли, правда, хтось востаннє...
Після Рівного 51-ша бригада потрапила під Червоноармійськ. Син разом з хлопцями добиралися потягом, у дорозі телефонував такий щасливий: «Ура, мамочка, ми будемо захищати Батьківщину!».
У перший день розгрузилися, 20 чоловіків розставили на блок-пости. Дали хлопцям 10 л води, сухпайків на 3 доби і... успішно про них забули аж на шість діб!
10365813.jpgЯкби не місцеве населення, вони би там з голоду здохли. Люди приносили їм все - воду, їжу. Якось телефонує, чую фоном щось блеє. Питаю, що це таке, а він сміється й відповідає: «Це нам барана принесли». «Але ж на чому ви його будете готувати, у вас ні солі, ні кастрюлі». «Нічого, мамочка, голодні все з’їдять».

* * *
Через шість діб хлопців змінили на інших і повезли на полігон. День за днем вони нарешті почали усвідомлювати, що таке АТО й куди вони потрапили.
- Три доби син не виходив на зв’язок, я вже місця собі не знаходила, - каже жінка. - Нарешті подзвонив, питаю, що трапилося. Каже, що їздили в розвідку. Потрібні були добровольці, і він погодився.
«Мамо, страшно, бо довелося вперше стріляти і відстрілюватися. До БТРа під’їхали чоловіки на «Жигулі», раптом розчинилися всі двері й почався шалений обстріл - неважливо по чому, головне стріляти».
А за якийсь день-другий частина бійців з 51-ої потрапили під обстріл під Волновахою. Усі ми пам’ятаємо ці жахливі відеокадри, які, можливо, стали точкою відліку для тих, хто не вірив, що в Україні не просто антитерористична операція, а війна.
- Вивезти людей без бронежилетів, касок, без нічого в поле і наказати: «Стояти тут!», це як називається? 50 чоловіків вивезли під Волновахою і дали всього 10 бронежилетів. Як так? - риторично запитує мене Тетяна, і я навіть уявлення не маю, що їй відповісти. - Як він кричав по телефону! Як він кричав! У нього душа розривалася.
«Мамочка, сонечко, я вчора з ними чай пив, а сьогодні їх уже немає. Мамочка, вони всі лежать там в одній купі. Їх дві години різали, били, знущалися. Вони ні з ким не могли зв’язатись. Ніхто не вижив. А в кінці приїхали наші вертольоти і все зачистили... Мамочка, там клапті - руки, ноги, все розкидане, від голови відрізані вуха... Сепаратисти різали їх як поросят. Мамо, я очі закриваю, все перед очима...»
Кажу йому: «Сину, але ж нам показували, як хлопців їхали рятувати». А він: «Мамо, навіть не дивися, то склеєні відеокадри, старі записи. Ніхто нікого не рятував...».

* * *
У 51-ій підняли бунт, почали скрізь дзвонити, вимагати, аби показували правду. Через тиждень після подій під Волновахою бійців відправили на полігон у Миколаїв на переатестацію.
- Це був кінець травня, якраз підходив термін для ротації. Якось Андрій подзвонив і каже: «Мамо, ніякої ротації не буде, про це тут ніхто навіть не думає. Нам сказали: «Хлопці, якщо ви в вересні потрапите додому, то це вам буде за щастя...».
У Миколаєві бригаду розформували, практично всіх бійців, що там були, передислокували в інші відділення. Троє кам’янчан із перших 14-ти мобілізованих, серед яких і Андрій, залишились у 51-ій.
- Десь 11-12 червня, - пригадує Тетяна, - хлопців відправили в бік Луганська. І знову без нічого - пару літрів води і сухпайки. Питаю в сина, чи видали новий одяг і сухпайки, про які говорили по телевізору, мовляв, наша армія тепер матиме якісне харчування, а він тільки сміється: «Мамо, це старі сухпайки, загорнуті в нову обгортку».

* * *
У Ізваріно, за декілька кілометрів від російського кордону, хлопці застрягли на цілий місяць. Їхній підрозділ опинився на стратегічному рубежі, біля гори Саур-Могила. З часів Другої світової війни гора вважається важливою стратегічною точкою - однією із найвищих у Донецькій області - 227 м. Саур-Могилу видно на відстані 30-40 км через те, що місцевість поблизу відносно рівна. 53d7811e926c6_image1.jpeg
«Мамочка, це звичайна війна, тільки з ким ми воєюмо - не знаємо. «Урали», завантажені людьми, заходять з Росії. Ми в пастці - по нас стріляють з Росії і Україні, стріляють збоку і зверху. А ми сидимо і нічого не можемо зробити. Нас тут вбивають...».
- Це потім син розповів мені, що насправді відбувається, а до того два тижні брехав, - каже Тетяна. - Заспокоював, що в них все добре, їх гарно годують. Насправді вони сиділи без нічого - без води і харчів. Робили саморобні бронежилети. Два тижні їх обстрілювали «Градами», а це ж плато, закопатись толком немає де.
Аж тут події в Лисичанську із 72-ою бригадою, яку розбомбили вщент. Один чоловік поїхав на БТРі рятувати своїх, то біля Лисичанська зупинився. Поле всіяне трупами. Куди не глянь - скрізь трупи, трупи, трупи...
Потім дивилась по телевізору, як батьки дітей з 72-ої під час прес-конференції вимагали у чиновників ротації. Яка ротація? Кому її робити, коли всі на полі полягли?
Ніхто їм не каже, що їхніх дітей вже, можливо, немає в живих...
17 червня терористи збили літак під Торезом. Дзвонить син і каже: «Мамо, ти не знаєш, що таке тиша! Ніхто не стріляє, і ми можемо трішки відпочити».
Більше доби не було чути потрілів, а потім знову запрацювали «Гради»...
- Тримайся, сонечко, десь іде допомога, президент обіцяв, заспокоюю його, - жінка ледве стримує сльози. - І сидять ці бідолахи на скелі, чекають на ту допомогу, а її ніде немає! І з усіх боків стріляють! Як так? Хто придумав такий план? Ви відправили людей на передову і про них забули? Хто за це нестиме відповідальність?! Скільки можна було так триматись?
24 липня Андрій позвонив пізно ввечері, вчергове заспокоїв, що в них все добре. А наступного дня з самого ранку чую від нього: «Мамочко, пробач мені за все, напевне, живим не повернусь. Мамо, нас тут поховають. На цій землі нічого не залишилось, крім нас, та й нас скоро не буде...».
Господи, в мене в середині все обірвалося. Там, за тисячу кілометрів гине моя кровиночка, а я тут нічогісінько не можу зробити. Молилася, тільки б вижив, тільки б вижив...

* * *
... З усіх боків їх оточили сепаратисти - або здавайтеся, або розстріляємо. Обеззброєні й знесилені, бійці підняли руки. Під конвоєм їх повели в селище.
- Подзвонив: «Мамо, нас нагодували», - плаче Тетяна. - Позвонив вдруге, сказав, що переодягнули. Ще коротенький дзвінок: «Сказали, що нас розстрілювати не будуть, якби хотіли, то зробили б це під скалою.
Мамочка, вони сказали, що за нами можуть приїхати родичі, будуть нас віддавати тільки їм. Ти приїдеш, мам?..»
Дві доби батьки шукали всі можливі й неможливі способи, аби врятувати дітей. Посильну допомогу в координації їх дій надав миротворчий контингент «Каскад», зокрема начальник штабу, кам’янчанин Микола Біллер. Зрештою, хлопцям зробили «зелений коридор» до кордону з Росією. Так вони потрапили в Ростов. Кадри з нашими бійцями миттєво облетіли всі телеканали. Наступного дня українських військових передали на Батьківщину, яку вони так віддано захищали.

* * *
Спочатку бійців 51-ої звинувачували у дизертирстві, мовляв, самочинно здалися в полон, перетнули російський кордон. Та коли дізналися, що зброї в них при собі не було (за кілька годин до оточення сепаратистами їхній комбат забрав зброю в солдат по списку, в такий спосіб врятувавши більше 41 бійця - прим.Ред.), змінили гнів на милість.
Аби не нагнітати і без того складну ситуацію, хлопців відвезли в Запоріжжя, зараз із ними працюють слідчі військової прокуратури. Вперше за стільки часу зв’язку із рідними вони не мають, батькам лишень повідомили, що їхні діти перетнули український кордон і нині триває розслідування.
Днями троє матерів із Кам’янця поїдуть за своїми дітьми у Запоріжжя. Вони не знають, що завтра чекає їхніх дітей - ротація чи чергова вогнева точка. Чи змиватимуть вони свій вчинок перед Батьківщиною кров’ю чи, можливо, це треба зробити тим, хто послав цвіт нації у горнило війни, прикриваючись антитерористичною операцією?

* * *
- Тетяно, що ти хочеш більш за все? - запитую наостанок.
- Обійняти свого сина, - плаче.
- А як йому доведеться знову воювати?
- Може неправильно, але молю Бога, щоб його комісували. Не пущу на війну, скажу, що накладу на себе руки. Мені цих чотири місяці вистачило з головою...

Коли верстався номер, стало відомо, що бійцям 51-ої механізованої бригади, які повернулися з території Російської Федерації, загрожує від 2 до 10 років в’язниці. Про це на своїй сторінці у «Фейсбук» повідомив журналіст «Інтера» Роман Бочкала.
«Продовження історії бранців з 51-ої бригади, які опинилися в Росії, а нині перебувають під вартою в Запоріжжі. Сьогодні хлопцям були пред'явлені підозри в скоєнні злочину, передбаченого ст.409 Кримінального кодексу України. До цього бійці перебували в статусі свідків», ­ пише він.
За словами журналіста, прокурору незрозуміло, чому наші військовослужбовці залишили свої бойові позиції. Бійці запевняють, були змушені це зробити, адже залишилися з одними автоматами проти мінометів і «Градів». Також їх звинувачують у контактуванні з ФСБ.
Водночас, пише журналіст, хлопці розповіли про період свого перебування в Росії і про те, як вони повернулися в Україну.
«У Ростовській області їх тримали в якомусь ангарі. Приводили російських журналістів - ті задавали провокаційні питання, але наші не відповідали. Вмовляли залишитися в якості біженців. Хлопці навідріз відмовилися. Прийнявши це до уваги, а також ту обставину, що всі полонені родом із Західної України, росіяни зрозуміли - кіна не буде. Після цього прикордонники РФ доставили українських військових на міжнародний пункт пропуску Матвіїв Курган - Успенка в Донецькій області та передали нашим прикордонникам, митникам. Ремарка: з українського боку пункт пропуску контролюють сепаратисти, стверджують бранці. Питання в тому, чиї накази виконують наші прикордонні служби, що там знаходяться? Пізніше під'їхали українські військові та забрали полонених колег», - розповів Роман Бочкала.


Теги: АТО, бійці 51-ої бригади, життєві історії

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.