Перейти на мобільну версію сайту


16.02.2018

ВКРАДЕНА ЮНІСТЬ

Стасій-115 лютого 2018 року виповнилося 29 років відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти – своїх чоловіків і батьків. Ми маємо знати про страшні події афганської війни і вшановувати пам’ять наших співвітчизників, які несли службу в «гарячих» точках світу, рятуючи життя та майбутнє мільйонів людей. В історію вже канула безглузда афганська війна, яка забрала сотні тисяч безвинних чоловіків, юнаків, які ще не встигли пізнати життя, кохання, завести сім’ю, народити дітей.

Понад півтисячі кам’янчан пройшли афганське пекло, 13 з них не повернулися додому. А ті, хто повернувся, мають травму на все життя. Вони, мирні хлопці, які про війну читали в книжках, раптом опинилися в кривавих жорнах.

Серед них був і 18-річний кам’янчанин Олександр Стасій. Він навчався на токаря і щойно закінчив ПТУ №4, як його призвали в армію.

– Тоді в листопаді 1979 року був дуже великий призов із західної України хлопців 1961-1962 років народження, – розповідає Олександр Васильович. – З Хмельниччини, а особливо з Кам’янця-Подільського, потрапило дуже багато хлопців у Прикарпатський військовий округ, зокрема місто Хирів. Там формувалася десантно-штурмова бригада, майже на голому місці кадрового полку. Щойно приїхавши на місце, почалося формування нашої бригади, яка дислокувалася в Баку. Командиром був полковник Рзаєв. Через три місяці, коли було сформовано спеціальний десантно-штурмовий батальйон, який очолив старший лейтенант Гарін, його разом з нами відправили в Термез. 12 діб ми їхали до Термеза, в поїзді йому присвоїли звання капітана, згодом його разом зі всім підрозділом відправили в Афганістан. У Термезі отримали техніку, і 24 лютого батальйон увійшов в Афганістан. 

Техніка пішла своїм ходом на Кабул, а моя мінометна батарея разом із майном батальйону двома вантажними літаками приземлилися на аеродромі в Баграмі. Там ми пробули майже місяць, і 6 березня теж вирушили в Кабул, а звідтіля через дві доби, 8 березня, вирушили в Джелалабад, найпівденнішу точку Афганістану. Їхав я в Афганістан із земляком Василем Перченком з Кадиївців.

СтасійЯ брав участь у знаменитій операції Кунар-Асадабад. Є фільм про цю операцію: «Бой в кішлаках Хара 11 мая 1980 года». Бойова операція почалася 13 травня, в ній загинув наш капітан Гарін. Потім були довгі операції, які займали по 42 доби. Ми йшли в гори дуже завантажені, несли на собі понад 50 кілограмів (автомат, підсумок з патронами, радіостанція, по три міни до міномета, частинами міномет, сухпай...). Я тоді важив 48 кілограмів, мої побратими теж такі були, ми як мурахи йшли. Мене в Кунарській операції було поранено, два тижні відлежав у шпиталі Кабулу, а вже 1983 року отримав медаль «За боевые заслуги».

Після бойових операцій починався суцільний гепатит, косило всіх. Нас відправляли в Ташкент у 140-ий госпіталь. Через два тижні повернули в Афганістан, але я вже не потрапив у свою частину. У Кундузі розбили батальйон, і його поповнювали з повернутих із госпіталів. Коли ми прилетіли на аеродром у Кундуз, нас передали в 149 полк, і раптом зустрічаю хлопців з підрозділу, в якому були в Хирові. Мені запропонували йти в розвідку, нас там була спецрота з 45 військових. Спочатку нічого, а вже коли помінявся командир, то ми майже кожної ночі мали бойові виходи. 

Я став командиром відділення, тобто сам мав приймати рішення, все залежало від обставин. Якось нас п’ятьох залишили з одним сухпайком на дві доби і в кожного по баклажці води, то ми мусили виживати. З водою там були проблеми, особливо коли піднімаєшся в гори. Якось ми довго йшли, потім зав’язався бій, у нас вода закінчилася і шестеро побратимів пішли до річки, щоб поповнити запаси. Двоє не повернулися, їх наздогнала куля.

Погодні умови в Афганістані дуже складні, уявіть собі, вдень 60 градусів спеки, а вночі кидає снігом. Одяг у нас був такий жахливий, з часом він так просочувався, що просто ламався від солі.

Стасій-3Коли служив у розвідці, були такі ситуації, що цілу добу нас під прицілом душмани двома кулеметами на рисовому полі могли тримати до пояса в воді, поки надійшла допомога. 23 лютого 1980 року вночі ми потрапили в засідку, довелося всю ніч простояти в арику до пояса у воді.

Перед Новим 1981 роком ми пішли в баню, щойно помилися і направилися в палатку за замінним одягом, як раптом нас піднімають по тривозі. Обстріляли колону, яка везла бомби на аеродром. Душмани поцілили в першу і останню машини, важко поранили льотчика-капітана, а нас відправили їм на допомогу. Я несу його на плечах, а він стікає кров’ю. Так і помер... У мене тоді увесь бушлат просочився кров’ю.

Був випадок, коли поверталися з чергової операції повз баштан, а взводний по рації каже взяти трохи кавунів. Ми з хлопцями кидаємо в автівку смаколики, і раптом він передає: «Шестьдесят второй прикрой, меня подбили». Тоді ми влітаємо туди, де вже йде бій, у мою новеньку машину потрапляє снаряд, і вона починає горіти. Мого кулеметника поранило, мене контузило. Але ми вийшли до сухого арика і звідтіля вели бій. 

Ще одного разу йшла колона душманів з боєприпасами. Ми вийшли в район кишлака Новобад і, пройшовши кілометрів п’ятнадцять, побачили, що в горах світяться фари. Тоді вирішили бігом дістатися до засідки, де вже їх і чекали. Перша машина проскочила, а решта дві дісталися нам.

– Було дуже важко брати участь в операціях, вбивати людей? Ви ж тоді були жовтороті юнаки, щойно після школи і відразу в бій?

Стасій-4– Прицільно душманів я не вбивав, але коли відстрілювалися, можливо, хтось від моєї кулі і загинув, та я цього не бачив. Спочатку на війні було дуже важко, але потім вже звикли. Страшнувато було й перед відправкою додому, бо було багато прикладів, коли за день-два до відправки гинули хлопці.

Пам’ятаю свою передостанню операцію. Здавалося, що вже назавжди залишимося там. Був наказ на дембель, і нас послали в Баглан, там мало бути величезне зібрання всіх душманських командирів. Наша задача була знешкодити їх. У них була серйозна охорона. Вночі я мав подолати чотириметрову глиняну огорожу і потрапити в двір. Я закинув «кішку» і вже мав залізти на огорожу. А там душман спить. Він підскочив, ми почали боротися, але мені вдалося його скинути. Потім ми зі своєї засідки побачили на дорозі трьох душманів з автоматами, як раптом повз нас промчав велосипедист. Порівнявшись з ними, повідомив: «У домі радянські солдати». Я розумів їхню мову. Ми по них відразу відкрили вогонь, але велосипедист втік. Майже 200 душманів оточили нас, зав’язався бій, боєприпаси вже закінчувалися, і раптом вони кинули хімічні гранати. Але нам пощастило, якраз вітер подув в інший бік. Підоспіла техніка, і нас врятували, інакше було би місиво. Наступного дня у всіх голова тріщала. Тоді до нас позліталися генерали, почався міжнародний скандал, бо ж хімічна зброя була заборонена міжнародною конвенцією. Нам дали підсилений пайок. Уявіть собі, ми туди прийшли з мирного життя, і тут раптом пацани стали мужиками. Єдине, що можна сказати: «У нас вкрали юність».

– Але ж не лише у Вас вкрали юність, у Вас ще відібрали здоров’я, а в когось і життя. І за що? За примхи політиків?

– Дійсно, за що ми воювали і втрачали кращих синів, незрозуміло. Ми звідтіля приходили зі зламаною психікою, а вдома нам казали, що ми вас туди не посилали. Всі війни за своїм характером майже однакові. Афганська війна 1979-1989 років відрізнялася тим, що в ній брали участь однакові за віком люди. Майже 80% – це хлопці зі шкільної парти, їм було лише 18-20 років. Згадуючи своїх земляків, з ким зустрівся і служив в Афганістані, я радію з того, що їхній характер не змінився, вони були справжніми людьми там, такими й залишилися нині. Я в Афгані служив із кам’янчанами Ігорем Петровським, Антоном Шушкевичем, Василем Перченком, Валерієм Козаком з Руди та Валерієм Козаком з Кам’янця-Подільського, Сергієм Духовичем, Володимиром Морозінським, Анатолієм Островським, Валентином Дулепою... Ми об’єдналися в спілку і не чекаємо, коли нам хтось щось дасть, а чим можемо один одному допомагаємо. Я очолюю районну спілку ветеранів Афганістану, а Володимир Дудко – міську. Але ми не розділяємося і живемо дружно. Мене радує те, що ми не зламалися, гарно виховали дітей, онуків. Ми самодостатні люди. Нас звідти ніхто не зустрічав з почестями, ми вистояли кабінетні приниження, але залишилися людьми.

Стасій-2– Як Ви вважаєте, якби ми не взяли участі в тій афганській війни, то що би було?

– Найперше, багато людей залишилися живими, не плакали б наші матері і дружини, на мільярди матеріальних цінностей залишилося би в державі. А афганці, як воювали 300, 400 років, так і воюють. Нам тоді вішали на вуха локшину, що як ми не увійдемо, то увійдуть американці. А нам що до того? Тоді вони не увійшли, зате зараз вони там, і що? А ми втратили людські життя і покалічили долі. Тоді один патрон коштував 16 копійок і буханка хліба коштувала 16 копійок, і їх тоді вилітало мільйони. Одна бойова автівка коштувала тоді мільйон. Літаків, різної зброї, продуктів харчування скільки туди пішло, а допомоги афганцям...?! Проте дороги в Афганістані були як дзеркало, незважаючи на те, що йшла гусенична техніка. А в нас що? Як латали, так і досі латають ями.

Афганістан не здолати нікому, це войовничий народ. Їх чіпати теж не потрібно, нехай собі варяться у своєму соку. Афганістану під землею більше, ніж на поверхні. Якось наздоганяємо групу душманів, і раптом вони розчинилися. Під’їжджаємо ближче, а там яма, хід у тунель. Був раз у тунелі, там заблукати легко. А яке там зоряне небо! Взагалі Афганістан надзвичайно гарна країна. Але ми вистояли і всі тяготи війни.

– Олександре Васильовичу, а Ви пам’ятаєте ту мить, коли переступили поріг рідної домівки?

– Мама мене тільки побачила і питає: «Ти вже на зовсім?». І по її щоці побігла сльоза...

Теги: до річниці виведення військ з Афганістану, Олександр Стасій

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.