Перейти на мобільну версію сайту


22.01.2016

УСЕ Й НІЧОГО – ТАКЕ ЖИТТЯ

Іван лежить у залитій сонцем кімнаті, перебирає тривожні думки в голові. А вони, мов мухи, обсіли й не дають спокою. Як далі жити? Куди податися? Хоча «податися» в його стані – це найбільша дурниця, яка, здається, не дає йому всидіти на місці скільки він себе пам’ятає. І серед усього цього побутового хаосу крутиться одна непосидюща дзиґа – «нестерпно хочеться почухати ліву п’яту», до сліз і млості в тілі. Іван тягнеться рукою до місця свербіння – і не находить ані лівої, ані правої п’яти. На очі навертаються сльози, й він беззвучно голосить наче мала дитина...

* * *
Іван Колісник виріс у простій селянській родині. Його батьки, як і всі роботяги, трудилися в колгоспі. Привчений до хліборобської праці, він і собі мріяв, що виросте й крутитиме гайки в татовому тракторі, роз’їжджатиме гордовито по полях і збиратиме урожай. Малим, він бігав на поле, зривав налитий сонцем тугий колосок пшениці, ховав за пазуху й довго лежав із ним у високій траві, закутний мріями. Зрештою, так і сталося.
Прийшов із армії, змужнів, витягнувся мов струна – перший парубок на все село. І наречена вмить з’явилася – красуня Надійка, тиха і спокійна. За якийсь час справили весілля, а ще через кілька місяців молода дружина була вже при надії. Іван мріяв про хлопця, який би був йому опорою та підтримкою.
- Пацан буде, козарлюга, от побачите! – не раз говорив він домашнім, з гордістю пригладжуючи кучерявого чуба.
Змучений після роботи, часом від чарчини-другої, він приходив додому, примощувався біля жінки, клав руку на округлий живіт і до півночі торочив байки своєму майбутньому синові.
Сашко з’явився на світ - і увесь світ у родині Колісників наче перевернувся – баба з дідом не могли натішитися первістком, а Іван радів так, що кілька днів не просихав, приповзаючи додому захмілений до нитки. Надія сердилася на таку несподівану чоловічу дружбу із зеленим змієм, нервувалася, а коли Іван у такому стані намагався взяти на руки сина, взагалі зривалася на крик. Тоді вже наставала черга чоловіка йти в контрнаступ, і вечір закінчувався черговою суперечкою подружжя. Вони ніяк не знаходили мирну ноту, Надії здавалося, що чоловік не розуміє, як вона стомлюється біля дитина, а Іван і справді не розумів, як можна зморитися біля такого спокійного карапуза.
Хто більше підливав олії в це розпечене сімейне вогнище зараз уже й не скажеш. Кожен зі свого боку намагався -життєва історія-влити якнайбільше, не відставали сусіди й родина. Іван став пізніше приходити додому, частіше ночувати у своїх батьків, нарікаючи на тяжку долю приймака. Надія не поспішала бути турботливою дружиною й повертати чоловіка в сім’ю. Їй було так добре із маленьким синочком, від якого пахнуло солодким молоком, і батьками, котрі мов квочки обсіли молоду маму, що про чоловіка не було часу подумати. Де він пропадає і з ким – то не її клопіт. Для неї важливо, аби синочок був нагодований та здоровий, аби тішив маму та усміхався так щиро, як уміє лише він один.

* * *
У селі почали говорити, що Іван знайшов іншу. Інша – із сусіднього села, молода й гонорова Тетяна,  швидко розставила всі крапки над «ї», взявши кермо у свої руки. Після серйозної розмови з батьками Іван зібрав нехитрі пожитки, залишив дружину із маленьким сином на руках і немов зачароване теля пішов за другою спідницею.
Тетяна тримала чоловіка в міцному залізному кулаці: зайвого випити - зась, до роботи - кроком руш. Колісника наче підмінили, кудись поділися безпечність, балакучість та щирість, натомість з’явилася статечність, поважність і, навіть, скупість. Іван працював у колгоспі, гарував за трьох, аби й грошей принести за трьох. Тетяна рахувала кожну копійку, складала і примножувала. Вона була доброю господинею, любила чистоту й порядок, і все в житті мало йти за її планом. Івана влаштовував такий кам’яний мур під боком, а жінка за його працьовитість віддячувала щедрою ласкою. Вона родила Іванові двох діточок – сина, щоб не думали, що тільки в «тієї», і донечку, щоб не так, як у «тієї». Бачитися із першим сином Коліснику було суворо заборонено.
- У тебе є сім’я, - не раз із металом у голосі говорила Тетяна до Івана, коли той заводив розмову про Сашка. – Ось твій син Василь і донька Оксана. І я, твоя законна дружина. Крапка.
Аби чоловік бува не дав слабинку й не пом’якнув серцем, Тетяна пильнувала його скрізь – і на роботі, і вдома. З часом бажання побачитися із первістком загасло й у самого Івана, та й не до того було, діти закінчували школу, час подумати про вищу освіту. Чоловікові не хотілося, щоб діти повторили його долю, як він колись батькову, й все життя пропрацювали біля землі, тож Василя віддали у військове училище, а Оксані вибрали більш інтелігентну професію - вчительки. Син, ставши військовим, і дня не побув у батьківському домі – одразу на службу. Так усе життя й прожив у поході – з гарнізону в гарнізон, з одного військового містечка в інше. Василь одружився, мав двох синів, а до батьків навідувався хіба що у великі свята.
Доньку після закінчення інституту прилаштували на роботу в райцентрі – все ж краще, аніж марнувати свою молодість у селі. Вона вчителювала, вийшла заміж за вчителя, й подружжя днями й ночами пропадало на роботі.
Тетяна з Іваном залишилися самі у великій хаті. Хоч діти з онуками приїжджали не часто й уже, здавалося, не було для кого так тяжко працювати, та звичка брала своє. Щодня господарі обходили чимале господарство, худобу й птицю. Іван мав уже свого трактора, орав людям городи, працював від рання й до смеркання. Життя було розмірене й щедре.

* * *
Тетяна пішла на той світ несподівано. Серед тижня занедужала, злягла, а до неділі вже й вмерла. Пішла тихо, хоч за життя й наробила чимало галасу. Іван голосив за дружиною наче мала дитина, побивався й рвав на голові волосся. Він і гадки не мав, як тепер житиме, до кого прихилить голову на старості літ.
Після смерті матері за батьком час від часу приглядала Оксана – вона і жила ближче, і серце мала добріше. У Василя була чергова дислокація на нове місце роботи, поповнення в родині й домашні клопоти. Чоловік міркував так: «Батько впорається з проблемами, він же мужик!».
Іван ходив зажурений, немов у воду опущений. Час від часу заглядав до чарки, забував поїсти, іноді – обійти господарку. Сусіди й донька розраджували чоловіка як уміли, та душа його не могла вгамуватися – аж у серці пекло, так йому було шкода Тетяну, що так рано пішла з життя, та й себе вмить осиротілого.  
- Тетянко, моя люба, чого ти не забрала мене до себе, кому я тепер потрібен? – не раз говорив чоловік сам із собою довгими вечорами, налягаючи на чарку.
Взимку він добряче промочив ноги, промерз до кісток і зляг. Лежав довго, принципово не лікувався й нікому про свою хворобу не казав. Усе надіявся, що піде слідом за дружиною і зрештою завершаться його душевні муки, та Бог не поспішав забирати безпечного чоловіка. Хворого й немічного його застала донька. Того ж дня каретою швидкої допомоги забрала Івана до райцентру. Лікарі жахнулися від побаченої картини. Пацієнт у вкрай важкому стані, ноги в трупних плямах. Вердикт суворіший, аніж хотілося почути – аби врятувати життя чоловіка, доведеться ампутувати обидві ноги. Відчай душив Івана. «Краще вмерти!» - кричав він.
До хворого і вщент розчавленого старого з’їхалися перелякані діти. Навіть Сашко, почувши про важкий стан батька, примчав у лікарню, забувши про всі дитячі образи. Дав гроші на операцію, поміг чим зміг. Але, напевне, до кінця забути все не зумів, бо після того вони так і не бачилися...

* * *
Операція пройшла успішно. Через якийсь час скалічений душею і тілом Іван повернувся до рідного дому. Будинок стояв пусткою, усе в нім нагадувало про колись заможне й упевнене в майбутньому життя. Тут нічого не змінилося, все лежало на своїх місцях. Місце визначили й для лежачого Івана...
Він лежав у великій просторій кімнаті, залитій щедрими сонячними променями, крутив у голові думки наче платівки із записами пісень, і не міг до кінця второпати, як так сталося. Що в житті пішло не так і змусило роботящого, сильного чоловіка, який усе життя пропрацював біля землі, лежати зараз пластом, нікому не потрібним баластом? Донька -життєва історія-крадькома витирала сльози, син час від часу рапортував коротке телефонне «Привіт!», а первісток навіть дорогу до батька забув, як і той у свій час до нього.
Вночі йому часто снилося, що він кудись біжить. Гупає ногами так тяжко і відчайдушно, що земля вмить стає заплесканою мов кремінь. Іван не спиняється, навпаки, набирає швидкість, летить стрімголов, наче в дитинстві на поле за колоском, - і від того виснажливого бігу в нього сильно болять ноги. Болять так, що Іван прокидається, намагається вхопитися за болюче місце, але тільки ловить повітря під ковдрою. Сльози вмить набігають струмками на лице, а відчай заповзає під шкіру і рве її, здираючи по живому. Обрубки, що колись були ногами, нестерпно печуть. Лікарі називають це фантомними болями. Їх неможливо викреслити з пам’яті чи забути. Треба терпіти, наскільки вистачить сил. У Івана їх не так уже й багато, допомагають знеболювальні препарати.
Тим часом донька Оксана збилася з ніг, оббиваючи пороги всіх інстанцій. Аби утримувати батька, купувати ліки та памперси, вчительської зарплати та братової допомоги не вистачає. Про те, щоб найняти доглядальницю, й мови не може бути. Та й за які гроші? Звідки їх брати? У кого просити допомоги? Кинулася в будинок пристарілих, там кажуть: «Відмовляйтеся від батька, тоді ми приймемо його на повне утримання». Як відмовитися від того, хто дав життя і вивів у люди?
- Відмовляйся, доню, тобі ж легше буде, - Іван гладить Оксанину руку, заспокоює і втішає. – У тебе робота, дім, сім’я. Навіщо я тобі немічний здався?
- Про це навіть мови не може бути, - відрубує донька, вмить нагадуючи йому Тетяну, таку ж рішучу і вперту. – Як же так, тату, ти все життя проробив у колгоспі, підняв на ноги дітей, приніс скільки користі державі, а тепер ти їй непотрібен? Ледарі й п’яниці до смерті можуть жити за чийсь рахунок, а в будинку пристарілих ще й із комфортом, а трударі потрібні до тієї пори, поки вони годні робити. Далі – на смітник як непотріб!
- Маємо те, що маємо, - зітхає Іван і заплющує очі.
Йому знову сниться сон...

Теги: життєві історії, долі людські

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:










Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.