Перейти на мобільну версію сайту


23.09.2016

УСЕ ПЕРЕЖИЛА, ТЕПЕР ДОЖИВАЄ

село, дорогаСело, в якому одна чи дві вулиці, сьогодні не дивина, та й чому дивуватися, адже воно вимирає. До цієї фрази всі настільки звикли, ба більше - змирилися. Тож, коли бачимо у віддалених селах зубожіння й повний занепад, лише знизуємо плечима й філософське констатуємо: «Таки, так, вимирає».

До когорти таких можна віднести і село Каветчина Сокільської сільської ради, що у свій час втекло від затоплення і скотилося майже нанівець. Незважаючи на холод і дощ, ми шукали в цьому населеному пункті хоч краплю позитиву. Знайшли, нею і поділимося. 

Каветчина у Сокільській сільській раді вважається своєрідним «краєм географії». Але цей край умовно поділений на дві частини - нову та стару. Нове село у дві вулиці, два провулки та 49 дворів, з яких жилих трохи менше половини, розташувалося настільки компактно, що його можна обійти вздовж і впоперек за якихось півгодини. Якщо спуститесь у видолинок і підніметесь вгору, потрапите в стару частину Каветчини, яку жартома називають місцеві «Старий город». Тут одна «центральна» вулиця, що веде до Дністра. Колія від автівок вкатана навіть у негоду - постаралися рибалки, які з’їжджаються до річки з поближніх сіл.бездоріжжя

Аби дістатися до Каветчини, треба проїхати не одне село. Отож, любителі маршрутів можуть занотувати напрямок: із Кам’янця їдемо в напрямку Жванця, повертаємо на Руду, проїжджаємо через усе село, їдемо по рештках асфальту, минаємо Межигір та Сокіл і, коли дорога вже зовсім закінчилася, вважайте, що ми в Каветчині. Чому такий детальний план? А тому, що жодного вказівника із написом села хоч десь по всьому напрямку руху ми не зустріли, тож встигли заблудитися, повернути не туди, напитати дорогу в місцевих і нарешті дістатися до пункту призначення.

33 ЗА ГОДИНУ

330 км по повному бездоріжжю намотує щодня рейсовий автобус «Сокіл-Кам’янець-Подільський». Щойно ми в’їхали в село й запаркувалися неподалік від зупинки, у якій сиділо трійко людей, як побачили цього бідолаху на чотирьох колесах. Водій Мар’ян охоче з нами спілкується, але про проблеми розповідає із недовірою, мовляв, кажи - не кажи, що від цього зміниться? Як не говорити, точно не зміниться!

Зупинка перед цивілізацією- Ще як був Кротік, дороги були, а тепер ми того ремонту й не бачимо, - каже чоловік. - За годину роблю 33 зупинки, до міста добираюсь за півтори години, а їхати скільки тут - якихось 32 кілометри.

Їжджу чотири рази на день, останній рейс о 18:30. Вартість квитка з Каветчини до Кам’янця 20,50 грн. Сьогодні маю на 500 грн поломки, а заробітків як кіт наплакав. 
І якщо влітку ще дорога сяк-так, можна миритись, то взимку до Каветчини доїхати проблематично: цей напрямок перевіває снігами, і як не розчистиш, не поїдеш. Без лопати на рейс не виїжджаю.

Водій працює у «Подільській ниві», каже, що підприємство і вчасно виплачує зарплату, і з ремонтом водіям допомагає. Та дошкуляють «нелегали», їх у цих краях хоч греблю гати. І не дивно, адже маршрут не маленький, й по дорозі до міста є декілька великих сіл, де просять зупинитися люди. Зрештою, не всі мають бажання їздити на старих автобусах, куди краще домчати до цивілізації у комфортних маршрутках.

Мар’ян не так давно повернувся з АТО, де був 15 місяців, і одразу сів за кермо. На схід пішов добровольцем, але про життя військове говорити відмовляється. Зрештою, в нього маршрут, розписаний по хвилинах.

СІЛЬСЬКА ДЕПРЕСІЯКавецьке «Старе місто»

Щойно автобус від’їхав до міста, забравши на свій борт двох пасажирів, як ми потрапили під приціл ще одного атовця. Чоловік був напідпитку, ніяк не міг второпати, з якою метою ми приїхали, чому ходимо по селу й усе фотографуємо. Довелося молодика втихомирювати, бо наших відповідей він «не доганяв». Зморившись чи то від хмільного напою, чи від великої кількості власних запитань, він не витримав і кинув останній аргумент: «Мені все можна, я з АТО»...

Що ж тут скажеш, «синдром атовця» окремих вояків, який час від часу кидається у вічі в місті, бо геолокація компактна й густозаселена, практично розсмоктується в сільській місцевості. Тут приналежністю до АТО можна хизуватися під час чергової пиятики, сімейних скандалів чи розборок із сусідами. Сільські атовці з таким синдромом гублять себе повільно й методично за пляшкою оковитої, і так щодня...

До такого методу боротьби з депресією можуть вдаватися і звичайні селяни, що все життя прожили на одному місці, нікуди не їздили, не мали постійної роботи, перебивалися тимчасовими заробітками і щодня виживали.

У Каветчині виживання - основа життя.

ТОВ СП «Нібулон»УСЕ В СОКОЛІ

Питаємо в людей, що чекають на черговий автобус, що в них є у селі. «А ось, зупинка», - каже жіночка й усміхається. «І все?» - дивуємося. «І все, - повторює - решта в Соколі».

Сокіл для населених пунктів, що входять до складу однойменної сільської ради, як от Каветчина, Межигір, Слобідка-Малиновецька, і справді є центральною садибою в класичному розумінні. У ньому розміщена вся соціальна інфраструктура - школа, дитсадок, фельдшерсько-акушерський пункт, Будинок культури. Решта сіл наче хутори, кожен із яких має своє призначення. Такий умовний розподіл був ще за часів колгоспу, залишився він і до нині.

Виборча дільниця - клубУсі розпайовані землі Сокільської сільської ради обробляє філія «Мрія» ТОВ СП «Нібулон». У Каветчині аграрії тримають свиноферму. Тож дехто з місцевих влаштувався туди на роботу, а декілька чоловіків працюють на тракторному стані, що звідси за якийсь кілометр.

Соціальна інфратструктура села вельми убога і складається з... «Виборчої дільниці с.Каветчина», яка знаходиться в приміщенні сільського клубу. Власне клуб круглорічно зачинений, про його існування згадують лише під час виборчих перегонів, і то в день голосування. Тож навіть табличку із написом «Виборча дільниця» із фасаду культурного приміщення не знімають. Та якщо розібратися, в Каветчині вибори можна провести за годину-півтори, обійшовши зі скринькою для голосування всі двори...

ШколярикиЄ АВТОБУС, Є ОСВІТА

Маленькі «кавецькі», а їх тут набереться 15 дошкільнят та 9 школярів, їздять за освітою у Сокіл на шкільному автобусі. Як немає автобуса, а таке трапляється час від часу, дітлахів не відмовляється возити, причому безкоштовно, місцевий перевізник.

- Першого вересня дитина поїхала до школи шкільним автобусом, а вже 2 вересня мусів везти її власним авто, - жаліється один із батьків, - бо автобус поламався. Хіба його не можна було за літо відремонтувати?

Те, що немає шкільного автобуса, то немає освіти почули не від однієї людини.

- У нас в цій вулиці живе жінка, в якої четверо дітей. Переїхали сюди з чоловіком, - каже господар, якого ми зустріли в так званому кавецькому «Старому місті», - то цим дітям спочатку треба перейти на гору до автобуса (а це десь до кілометра дороги - прим.Авт.), а вже потім потрапити в школу. А як нема транспорту, вертайся назад додому, та й вже по освіті на цей день. Хоча їмм все одно легше, ми свого часу до школи в Сокіл пішки ходили.

Початкова школа у Каветчині колись була, але ці часи мало вже хто з місцевих пригадує.

Старожил Марія ТкачукКАВЕЦЬКІ СТАРОЖИЛИ

Найстаршій жительці села Марії Ткачук на Покрову виповниться 90 літ. Життя жінка прожила таке, що без сліз не вислухаєш. Уже давно поховала батьків та дітей, доживає вік біля онуків та правнуків.

- Ще трошки, тай мені «путьовку» випишуть, - каже бабця Марія, і від цих слів у кутиках її очей збираються сльози. - Все життя прожила в глині, малою була на виселці аж на Кавказі, вернулись в 42-му, робила на конях 2 роки, мені тоді 14 літ було. Потім робила на полі, коло курей, свиней. Собі хату побудували, дітям побудували, ще би жити, а вже немає коли.

Марія Терентіївна розповідає про тяжкі поневіряння родини, яку під час сталінських репресій вислали в Казахстан тільки через те, що батьків товариш втік через Дністер у сусідню Румунію. Якщо він втік, то і батько може втекти. Оте «може» і стало вирішальним у долі Ткачуків. 

Жвавість, завзяття до роботи і постійне бажання жити ніби додають сил бабці Марії, яка у своїх неповних 90 ще їздить базарювати до Кам’янця.

- Мені б ще з 10 років, я би хоч трощки пожила, - каже вона. - Зараз усе є, не те, що колись. Не можу, як нема теля на оборі. Внуки не хочуть, а я сама не годна. Так і доживаю, не можу змиритись, що стільки всього можна зробити, а ніхто не робить. Але скільки там ще лишилось, он Только, 94 роки має, але не ходить. А я ще, дякувати Богу, на своїх двох.

Виноградники львівянОСЕЛИЛИСЯ ЛЬВІВ’ЯНИ

Товари першої необхідності, хліб та воду, цукор і олію можна придбати у невеличкому приватному магазині, який знаходиться у звичайнісінькій хаті. Місцеві підприємці, люди поважного віку, добре вивчили контингент і потреби селян, тож завозять найнеобхідніше. Вони, до речі, є прихожанами місцевого молитовного дому. Сюди на службу із Кам’янця-Подільського приїжджає їхній духовний наставник Степан Котік. Охочим відстояти службу Божу в церкві доводиться їздити до центральної садиби.

Ознаки життя Каветчина подає влітку, коли сюди з’їжджаються дачники. Хтось купив хату поближче до Дністра й подалі від цивілізації, комусь обійстя дісталося в спадок від батьків чи дідів. Навесні приїжджають, садять городи, обробляють їх, а восени везуть урожай до міста - хтось до Кам’янця, а хтось і до Львова.

Ось уже кілька років, як у Каветчині оселились львів’яни, щоправда «оселились» - це гучно сказано. Спочатку приїхав один, за ним - ще двоє. Вони придбали тут по обійстю, а город біля хати засадили виноградом. Доглядати за виноградниками доручають місцевим за символічну плату. Урожай забирають на продаж чи вино. М’який клімат, близькість до води й сприятливі погодні умови добре впливають на вирощування плодово-ягідних культур. Зрештою, виноградники та обійстя на березі Дністра за копійчану ціну - це вигідне капіталовкладення.
Щоправда, селяни приклад заїжджих містян не дуже наслідують, і за масове вирощування винограду не беруться, хоч справа це й перспективна. Каветчину можна було б легко перетворити у виноградну оазу й у такий спосіб відродити, але хто ж візьметься за цю справу?

За спиною - БуковинаДо речі, село газифіковане, має власну скважину та водопровід, поблизу річка, у сусідню Чернівецьку область можна переплисти на човні. Є куди розвиватись, але немає кому...  
У віддалене село все приходить із запізненням, навіть новини. Тут ними не особливо переймаються, кожен живе своїми проблемами та необхідністю вижити.

P.S. Заснована в 18 столітті паном Кавецьким (звідси і назва), Каветчина пережила все - від затоплення до відродження. Сьогодні дивишся на село і складається враження, ніби воно весь час тікало від води й дерлося на гору, до кращого життя. Іскорка його життя нині ледве жевріє завдяки кільком сім’ям. Чи залишиться молодше покоління, яке прокидається вдосвіта, аби здобути (чи не здобути) освіту, вірним маленькій Батьківщині та пущеному корінню, як і їхні батьки, важко сказати. У віддалених від цивілізації населених пунктах життя, наче сезонна робота, з’являється час від часу.

Уперше за час проекту «Сільського контролю» Каветчина отримує одиницю, хоча не впевнені, що село сильно збентежиться цією оцінкою... Свою оцінку, шановні читачі, ви можете поставити в соцмережах групи «Сільський контроль» чи на сайті klyuch.com.ua в розділі «Опитування».


Теги: Сільський контроль, с.Каветчина

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Меблі

Ексклюзивні вироби з акрилового та кварцового каменю Staron®, Radianz®:
кухонні стільниці, барні стійки, рецепції;
сходи, підвіконня, басейни
Та багато інших елементів інтер’єру за вашими побажаннями
Діють індивідуальні знижки та на кварц - розпродаж!




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.