Перейти на мобільну версію сайту


06.05.2016

СПОГАДИ МАЛЕНЬКОЇ СТАСІ ПРО ВІЙНУ

9 травня 1945 року вийшла на вулицю, а всі люди кричать, цілуються й вигукують: «ПЕ-РЕ-МО-ГА-А-А!!!».
Маленькій Стасі на початок війни не було й п’яти. Мама Надія Семенівна – ланкова, з ранку до вечора трудилася в полі, батько Дмитро Йосипович – голова колгоспу, піднімав його з колін. Це був справжній господарник, про таких кажуть - талант Богом даний.

СПІВАЛИ СОЛОВ’Ї, КОЛИ ПРИЙШЛА ПОГАНА ЗВІСТКА


- Одного дуже гарного дня, коли співали в саду соловейки, додому прийшов мій папа, - згадує Станіслава Дмитрівна, - і суворо сказав мамі: «Збирайтеся, їдете з дому на кілька тижнів. Сім’ї всього партактиву району мають їхати. Вже з колгоспу відправили в евакуацію вівці, худобу та коні (в колгоспі були племенні)». Одних евакуювали відразу, інших демобілізували. Папа сказав мамі, щоб вона нічого з дому не брала, лише доньку. Він нас посадив на підводу, і з Ліпін (Дунаєвецького району) ми поїхали на Дунаївці. Там нас ще пересадили, й ми довго, довго їхали. Мені, дитині, навіть цікаво було споглядати на природу, спілкуватися з людьми, які мене жаліли й балували. Я все чекала, коли ж побачу папу, бо він обіцяв нас наздогнати. Так ми доїхали до Дніпропетровська. Пам’ятаю, буйно цвіли яблуні, під кожним деревом сидів солдат і кудись стріляв, було дуже цікаво... І раптом у величезний магазин втрапила бомба, він загорівся, а люди що могли розтаскували собі. Я теж побігла і набрала цілий подол сосок і синеньких ремінців. За це мама мене сварила.

Нас переправили в П’ятихатки, ми жили у якихось дідуся й бабусі. Через якийсь час нас знову відправили в Дніпропетровськ, а звідти посадили на підводи, й ми поїхали через довжелезний міст. Якраз на середині  залізничного мосту почався обстріл і раптом з’явилися фріци. Підвода, на якій ми були, встигла переїхати через міст, а хвіст колони був ще на середині, і... тут вмить він злетів у повітря. Півмоста наших і півмоста німців полетіли в прірву Дніпра. Річка кишіла від людей, трупів і крові. За мостом горів цукор (рафінад), він дуже тріщав і розлітався, я побігла набрати собі, війнаале мама схопила мене за руку, за що я образилася на неї й довго згадувала той смачний запах.

... Підводи кудись дуже швидко гнали. Десь у полі всіх завантажили в товарняк (бо пасажирські потяги гітлерівці бомбили), і повезли на Москву. Не знаю чого, але ми їхали то на Харків, то знову повертали на Москву і знову - на Харків. Потім нас пересадили до ув’язнених. Вони були досить приємними людьми, доглядали за мною, бо мамі вже було важко за мною, дзигою, встигати; вона була вагітною на великому терміні. У товарняку було холодно, тісно, голодно й дуже смерділо. На черговій зупинці десь взяли житньої муки з остяками, з озера набрали води, замісили тісто, розпалили багаття й варили на воді відщипуючи шматочки тіста. Було дуже смачно.

Бомбили час від часу, і щоразу лунала команда: «З вагонів!». Як переставали бомбити, кричали: «По ваганах!». Одного разу я бігла, бігла й далеко забігла, загубилася, але мене взяв солдат на руки і носив поміж вагони. Один ув’язнений з нашого вагону впізнав мене і забрав, і вже коли наступного разу бомбили, й усі тікали, моя мама мене нікуди не пускала, лягала на мене, захищаючи собою, бо не могла у її стані скакати туди-сюди. Одного разу бачила, як гнали багато худоби через степ і спеку, а потім її бомбили: ті корови на очах розривало... То був жах! А ще було жахливіше споглядати, коли вони спраглі, побачивши воду, проривались до неї, одна через одну падали й травмувалися.

... Згодом нас пересадили на платформи зі зброєю. На одній платформі було порожньо, лише два солдати і полонений німець. Якраз мама купила мені ватрушку, німець мені сподобався, і я вирішила його пригостити. Солдати ж не пропускали, але люди почали кричати, щоб мене пустили. Я підійшла до нього і всі своїх три ватрушки простягнула йому. Він їх узяв, бо дуже голодним був, і дивився на мене такими очима, що я на все життя запам’ятала той погляд... Уже пізніше зрозуміла, що це був погляд чоловіка, в якого, напевне, вдома теж діти, і він не хотів тієї війни та вбивати людей. Я тоді собі міркувала, що мій папа, може, теж кудись їде голодний і йому теж хтось дасть їсти. Прийшла до мама і довго-довго плакала.

СИБІР


Восени приїхали в Новосибірськ, і нас зняли з поїзда, бо мамуся от-от мала народити, тож далі їхати в Ташкент з усіма не можна було. Вокзали були забиті евакуйованими. Отже, сім’я Сорокопудів з Полтави і ми, Бабії, потрапили під Новосибірськ у селище Воєнвєд. Нас поселили до бабушки Солов’їхи. У неї було багато дітей - трьох синів забрали на війну, донька теж пішла медсестрою, а біля Солов’їхи залишилися менші - Таїса і Борис. Та й нас підселили.
10 вересня на світ з’явився мій братчик Юзик. Я тоді була самостійна, бігала, куди хотіла, а потім пішла й записалася до школи. Ми, діти, ходили на Обь ловити малесеньку рибку: поскидаємо сорочини, наловимо її, сядемо на березі й тріскаємо за обидві щоки. Лазили в пташині гнізда, їли яйця; у тайзі було багато грибів і ягід. Ми все їли сирим, і нічого нам не було.

... Брата віддали в ясла, мама пішла на роботу. Усі жінки й тамтешні мешканці ходили пиляти ліс, а поверталися додому всі в снігу. Мама захворіла, і її перевели в дитячі ясла, цілодобові. Діти по 8-10 років працювали на заводі, робили запчастини до танків. Їх із гуртожитку на роботу водили колонами. За папу мама отримала похоронку і вже не сподівалася його колись побачити. Уже згодом до нас дійшла звісточка, що звільнили Москву, Україна теж вільна, і мама написала в сільраду, щоб дізнатися про папу й родичів.

До речі, папа теж отримав звістку про загибель родини ще на початку війни, бо саме він разом із бійцями виконував дуже стратегічно важливе завдання - підривав той міст на Дніпрі, через який евакуйовані тікали від війни, а німці наступали, щоб не пустити ворога далі. Його хлопці виловили в Дніпрі паспорт, де було видно лише прізвище Бабій Надія Семенівна, але то був не її паспорт, а когось іншого, проте папі сповістили: «Твоя дружина загинула».

... Одного дня секретар сільради повідомив папі, що сім’я жива. У нього була подружка, голова виконкому Проскурівської області (Глистюк), яка згодом переїхала до Києва й допомогла папі оформити перепустку, яка давала право дістатися в Новосибірськ. Він отримав її на три місяці, і після Нового року ми поїхали в Україну. Їхали дуже довго, вагони були забиті людьми як оселедцями. Особливо важко було батькові, адже йому не було чим дихати, бо мав поранення легень і лише третина була діючою. Це були жахи. Папа дожив до 68 років.

КАРАНДАШОВ ПРОДОВЖИВ ЖИТТЯ


... Коли на Дніпрі папу поранили, він із товаришами по нещастю потрапив до німецького шпиталю. При ньому був партквиток, що було дуже небезпечно. Але там працював наш лікар, він дав йому німецький плащ-намет та білизну і сказав: «Тікай, бо розстріляють».

Його вивели за Дніпропетровськ, там у полі збирали врожай, і люди його переодягнули й у скирті перевозили від села до села. Так він добрався до Ковпака, партизанського ватажка. Там його підлікували, й Ковпак далі переправив його у Ліпіни. Коли він приїхав додому, його родич сповістив німцю, що він був головою колгоспу. Німець його прикликав і питає через перекладачку, яка була радянським агентом: «Ти комуніст?», а він йому у відповідь: «Був, є і буду». Та, напевне, жінка по-іншому переклала, інакше б на місці розстріляли. Папу відправили в тюрму в Миньківці, де були зібрані голови колгоспів з усього району. Їх щоранку по двоє за розпорядженням фашистів розстрілювали наші шуцмани над ямою, яку війнавони самі собі вирили. Папа довго там перебував. Незважаючи на те, що він із великої багатодітної родини, провідати його ніхто не приходив, окрім дівчини-односельчанки, активістки, комсомолки. Вона йому приносила хліб, ризикуючи своїм життям.

... Коли їх залишилося двоє, мій папа і голова із села Сиворіг, вранці прийшли й кажуть: «Бабій виходь і збирай речі». Він узяв свій плащ-намет, йде по доріжці в напрямку лісу й думає: «Зараз випустять вівчарку, зазвичай так робили, і вона мене роздере, бо жодного камінчика на території не було». Він уже зайшов за підвал, а нігде нікого, зайшов у ліс, а там його чекав партизан від Ковпака. Сказав: «Ти не заходиш у своє село, а йдеш у Миколаїв». Там батько працював на станції, звідки зерно відправляли до Німеччини. Завдяки його старанням до німців потяги не потрапляли, їх підривали, або перехоплювали партизани.

Коли Україну звільнили, його повернули в село головою сільради й колгоспу. Він пішов до лісу, відкопав партквиток, але його в нього відібрали, бо нібито він був на окупованій території. Вони не розбиралися, що людина виконувала завдання й рятувала життя інших людей.

Того, хто врятував від смерті в Миньківцях, звали Карандашов. Він був засланим і командував поліцаями, дуже багато врятував євреїв, але дружина здала німцям і його розстріляли.
З часом папу викликали в район і запропонували знову вступити в партію, але він відмовився. І уявіть, на той час, не будучи комуністом, бути головою колгоспу й вивести його в післявоєнний рік у колгосп-міліонер. Це свідчить, що людина була віддана своїй справі, справжній господарник, якого неодноразово обирали депутатом райради. Він брав участь у сільгоспвиставках на ВДНГ у Москві. Сталін із ним за руку вітався й вручив йому в нагороду книги. Батько мав урядові нагороди, але був дуже скромною людиною і ніколи не користувався пільгами й не оформляв інвалідність.

ПРО ЄВРЕЇВ


Уже потім я зрозуміла, що німці ненавиділи євреїв і якомога жорстокіше розправлялися з ними й намагалися знищити всіх.
Нашій родині постійно доводилося зіштовхуватися з євреями. У Новосибірську по сусідству оселилася дуже красива єврейка з Ленінграду, Біба Бланкер. Її син і чоловік були на фронті, вона бачила, як важко працює моя мамуся й намагалася нам допомогти. У неї постійно були сухарики і рафінад, вона з нами ділилася. Прикро, але її син загинув на війні, чоловік згодом забрав її додому. Вона довго писала нам листи, запрошувала в гості, ми кликали її до себе, але чомусь більше не зустрілися. Ще одна єврейка, завідувачка ресторану, часто бувала в нас у гостях, у неї не було дітей, але вона вподобала мене й прикипіла душею та дуже просила мою мамусю, щоб вона мене віддала їй, і тоді вона разом з моїм братом буде забезпечена на все життя. Але мама їй сказала: «З голоду вмирати буду, але донечку нікому не віддам».

Я памятаю сповідь бабушки Бутузової, яка приїхала разом із внучкою з блокадного Ленінграду. Вона з жахом розповідала, що під час блокади в неї померла донька, мама онучки; вони її варили і їли...
Коли 1949 року нас папа привіз уже додому, чула розповіді старших людей, як у селі рятували євреїв; їх там неподалік жило дуже багато, особливо в Жванчику. Коли в селі були німці, то поліцаї теж виловлювали і знищували євреїв. Поліцаї були зі своїх, тому вони добре знали, хто є хто.

У селі жив Харітон Хаєм, у нього було багато дітей, і він торгував у магазині. Меншу Машу селяни переправили в дальнє село, і вона там пасла в людей худобу, але одного разу місцевий шуцман потрапив до того села і впізнав дівчинку та здав її німцям. Дитину розстріляли. Старшого Йойлика заховали в селі під лісом дві незаміжні сестри, а втекти від страти допоміг хлопцеві інший шуцман. Йойлика німці послали здерти з коня шкіру. Коли він приступив до робити, шуцман йому каже: «Кидай і тікай». Він забіг до сестер, ті вирили під припічком яму і заховали хлопчину. Він жив там, доки німці не пішли з села. Після війни він приходив до нас у гості, а одного разу заночував і вночі розкрився. Моя мамуся підійшла і накрила його. Йойлик прокинувся й почав плакати і цілувати руки мамі. Вона йому нагадала про його матусю.
Того поліцая, який здав Машу, теж вбили і в нього залишилися донька з дідусем. І от одного гарного весняного дня, коли цвіли яблуневі сади, дівчинка заснула під яблунькою, пішов дощ, вона захворіла й за місяць померла. Я пам’ятаю, як босий дідусь йшов за труною і сильно плакав, а люди говорили, що це на них кара Господня...

P.S. Нині героїзм народу, який захищав свою Батьківщину від ворога, знівельвано, політики та їхні чвари роблять усе, аби зганьбити ті часи, перейменувати назву війни. Проте як її не перейменовуй, війна залишається війною. Це кров, смерть, обездолені, голодні діти, зруйновані родини і їхні понівечені долі. Не думала я, що доживу до такого часу, коли знову почнеться війна й знову будуть гинути наші діти й онуки.

Теги: життєві історії, долі людські

Дивіться також:





Повернення до списку





Реєстрація
Забули пароль?
 
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:








Інше

Качественные подставки для косметики из пластика. Смотреть в каталоге.
http://promplastic.com/content/29-podstavka-dlya-kosmetiki




Наша адреса: 
Україна,
м. Кам'янець-Подільський, 
вул.Соборна, 27.